Повнісінько Кудеяра
Було дванадцять розбійників, був отаман Кудеяр.
М. Некрасов.
Лебідь-колодязь, Діва-гора, Жалібна дорога, Ярила шлях, Ідолів кут, Сороча могила, Ханський шлях, Бісів луг, Стрілецький степ, кургани Три Брата, луг Полянський, Святе болото, Лиса гора, курган П’яний, Прилепи, хутір Нахабний, ліс Голофеєвскський, село Добрий селянин… І майже у кожного імені – своя історія. З багатьма з них пов’язані повір’я, часом цілі легенди. І є багато назв, в яких чується дражливе слово «кудеяр» або Кудеяр (з великої літери), або ще «Кудоярів», «худояр».
По всій території європейського центру, по Поволжю і по Україні розкидані сотні Кудеярових курганів, печер, бродів, логів, колодязів, «гір». Коли знайомишся з легендами обширного Кудеярового циклу, відразу впадає в очі їх дивна, на перший погляд, особливість: то в них йдеться про Кудеяра як про особливі племена, то як про розбійницькі зграї, то мова йде про людину на ім’я Кудеяр. Кудеяр – то розбійник одинак, то отаман великої ватаги. У деяких він царський син, або брат, іноді – чоловік царської дочки.
У кудеярських легендах обов’язково або плем’я кудеярське, або кудеярська розбійницька зграя закопує незліченні скарби. Зазвичай – золото. Часто бочками. А то – золотого барана, або золоті дзвони, золоту карету. Нерідко скарб цей лежить «під трьома дубами» або «під сьомим дубом».
Часто народ пов’язує поселення або місця тимчасового проживання Кудеярів з городищами – залишками древніх земляних «містечок», що виникли в нашій Східній Європі або близько двох з половиною тисяч років тому, або в VIII-IX століттях вже нашої ери. Місця, де люди жили двісті-триста років тому, навколишнє населення ніколи не вважає кудеярськими.
Цікаво, що легенди про Кудеяра живуть далеко не скрізь. Наприклад, в Курській області – лише на заході. На сході таких легенд немає. Це не випадково. Як раз тільки в західній частині області зосереджені всі місця древніх осілих поселень. На сході ж області в давнину мешкали кочівники. Хто ж такі Кудеяри? Або хто такий Кудеяр? Чи існувало в дійсності таке плем’я? Або така особистість?
Зберігся звіт московського посла Морозова, який їздив до Криму за дорученням Івана Третього. У своєму звіті Морозов розповідає про свавільного і безглуздого татарського мурзу, якого іменує Кудеяр-мурза. Нічим особливим, окрім, мабуть, поганого характеру, цей мурза не цікавий, ніякого сліду в історії Криму він не залишив. Більше того: те, що посол записав його ім’я, як «Кудеяр», ні про що ще не говорить. Був же, наприклад, татарський воєначальник Чол-хан літописцем перехрещений в Клацав. Так і який-небудь мурза Кудожар в повідомленні посла міг перетворитися на Кудеяра. Це може говорити тільки про те, що слово «Кудеяр» було послу знайоме. Значить, побутувало воно вже і тоді на Русі.
Як вже сказано, багато з кудеярських легенд говорять про розбійників. При цьому слово «Кудеяр» є іноді прозивним для всіх розбійників, іноді ж це тільки власне ім’я ватажка розбійницької ватаги. У якому ж столітті жили таємничі Кудеяри? На це питання різні варіанти легенд відповідають по-різному. Років двісті тому Кудеяри-розбійники захопили обоз із золотом в Кудеяровому лісі Суджанського району Курської області. Йшов обоз від австро-угорського імператора до російського царя. Чомусь через курські ліси! Звичайно ж, Кудеяри все золото закопали тут же. І його досі дехто шукає …
Інші розбійники мешкали в Кудеяровому городище, на березі Сейму. Недалеко від Кудеярового городища проходить стара, обсаджена липами дорога, по якій нібито проїжджала Катерина Друга під час своєї подорожі по півдню Російської імперії. Кудеяр, ображений боярський, чи то купецький син, захисник бідноти, під час нічного привалу Цариці поцупив золоту імператорську карету. Потягнув і, звичайно, закопав на городищі «під трьома дубами».
Цей варіант кудеярської легенди прив’язаний, як бачимо, не тільки до певного віку, але навіть до року – року подорожі Катерини по півдню Росії. Теоретично міркуючи, багато що в цій легенді могло бути не вигадкою. І проїзд імператриці, і ночівля її недалеко від Кудеярівського городища, і навіть шалено зухвала нічна крадіжка. Хоча, станься така крадіжка в дійсності, це знайшло б відображення в документах. Але, головне, карета імператорська була не золотою, а позолоченою. Адже ми ж знаємо імператорські карети тих століть. Бачили їх у Москві, в Палаті зброї. Так золота карета просто технічно немислима. Коні її не витягнули б. І їхати в золотій кареті було б влітку нестерпно жарко, взимку – холодно.
Коротше кажучи, карета була, безперечно, дерев’яною. Якщо б і потягли її розбійники, їм залишається тільки поспівчувати. Знайома ситуація: пам’ятайте Паніковського і Балабанова із «Золотого тельця» над розпиляними чавунними гирями? Ну, а Кудеярова гора? Це потужно укріплене городище, захищене трьома рядами ровів і валів. Прекрасний історичний пам’ятник. Але створений він, звичайно, не розбійниками катерининських часів, а племенами, що населяли Лівобережний лісостеп в VII-II століттях до нашої ери. Пізніше другого століття люди тут ніколи не жили. Кудеярами іноді називали себе селянські повстанці. У «Кудеярах» ходили повсталі проти панського гніту селяни в роки біронівщини (1730-1740 роки). Можливо, і вони часом переховувалися на тих самих старих «кудеярських» городищах, в тих самих печерах.
До другої половини XVIII століття або до початку XIX століття може відноситись і легенда про Кудеяра, інока-розбійника з поеми «Кому на Русі жити добре». Ми пройшли по наймолодшому «верхньому поверху» кудеярівських легенд. Наступний поверх «вниз» пов’язаний то з братом, то з сином Івана Грозного, то з чоловіком його доньки. За однією з легенд, молодий розбійник Кудеяр допоміг цареві відбити набіг кримських татар. Після цього цар наблизив до себе Кудеяра і одружив його на своїй дочці. Незабаром Кудеяр
знову виступає проти кримців, на цей раз вже на чолі царського війська, зазнає поразки і потрапляє в полон. Незабаром і хан починає виділяти розумного бранця, теж видає за нього свою дочку. Але колишній розбійник не може забути ні батьківщину, ні першу сім’ю. Він біжить з Криму, в Москві дізнається, що цар, вважаючи Кудеяра зрадником, стратив його дружину і дитину. Кудеяр знову йде в ліси, знову збирає розбійницькі ватаги і громить з ними боярські та дворянські маєтки і загони царських військ. Звичайно, і по цій легенді Кудеяр і його друзі заривають у землю незліченні скарби золота і дорогоцінних каменів. Легенд без скарбів у нас взагалі майже не буває.
Першоосновою інших кудеярських легенд послужила історія першого шлюбу Василя Третього, батька Івана IV. Василь розлучився з дружиною через безпліддя і постриг її в черниці. Існує переказ, що в монастирі у неї нібито народився син. Рятуючи дитину, черниця відіслала його з вірними людьми на турецький кордон. Через деякий час царевич потрапив у рабство до турків. Потім, як підріс, втік на Русь і став розбійником. Ця легенда якоюсь мірою використана Костомаровим в романі «Кудеяр». І зараз вже важко встановити, що з роману потрапило в легенду, що – з легенди в роман.
Знає народ і Кудеяра – сина Грозного. Дмитро, чудово врятувався від підісланих вбивць і втік до розбійників. А під «розбійницьким поверхом» лежить ще один, найбільш стародавній і найцікавіший. У легендах цього поверху Кудеяри постають вже не як розбійники, а як цілий окремий народ. І поселяють легенди це плем’я теж найчастіше на старих «кудеярських» городищах.
На всіх цих «Кудеярових» місцях археологи дійсно знаходять сліди древніх поселень. Може здатися, що це доказ дійсного існування в давнину племені Кудеярів. Але немає. Поселення належать самим різним епохам. І кам’яному віку, і бронзовому, і ранньому залізному, і часам вже слов’янським, але ще домонгольским. Значить, кудеярськими називали місця всіх стародавніх поселень, про яких нічого певного не було відомо.
Легенди часто доносять до нас важливі відомості про минуле. Якось в хуторі Олександрійському літній колгоспник розповідав мені, що на сусідньому городище Кузіна Гора був колись всього один будинок, де і жило все кудеярське плем’я. Розкопки показали, що майже так воно і було. Дійсно, там свого часу перебувала лише одна кільцеподібна оперізуюча все городище будова. Саме вражаюче, що люди оселилися в цьому місці в сьомому і пішли звідси назавжди в третьому або другому столітті до нашої ери. Пізніше тут ніхто не жив. Сліди кільцеподібного будинку дві тисячі років були поховані під землею. А пам’ять про нього жила.
Багато легенд говорять про Кудеярів як про людей, які мирно жили пліч-о-пліч з русичами, хоча говорили на своєму, неруською мовою і молилися своїм, неруським богам. Так було. Мало не з самого свого виникнення давньоруська держава ніколи не було тільки давньоруською, тільки слов’янською за складом населення. На півночі і північному сході до неї входило велике число неслов’янських племен, головним чином фінно-угорської групи. Племена ці руські літописці часто об’єднували загальним ім’ям «чудь». Поруч зі слов’янами чудь билася проти іноземних загарбників, зокрема у війську Олександра Невського.
Жили неслов’яни і на півдні давньоруської держави. Серед них особливе місце займали так звані «чорні клобуки». Це були нещодавні кочівники (тюрки, берендеї, печеніги, коуї, турпени), які, визнавши владу київського князя, одержували від нього землі для поселення в межах Київської Русі.
Чорні клобуки, «свої погані», як колоритно іменує їх літопис на відміну від «несвоїх», ворожих кочівників, виставляли по княжій вимозі загони вершників. Термін «чудь», природно, виник для визначення всього дивовижного, чужого, не схожого на русичів. На півдні у назві чужинців, які проживали поруч з русичами, буква «ч» перетворилася на «к». Точно так само чудесник на півдні став чарівником, чудеса – кудесами.
Чорні клобуки були останніми чужими, що проживали в Київській Русі. Від того наші предки і приписали чорним клобукам (кудам) багато місць древніх, які здавалися чужими поселеннями. Звідси збереглися подекуди на лісостеповому лівобережжі назви Кудове містечко, Кудовяр. І – Кудеяр.
На багатьох городищах, здавна відомих як кудеярські, пізніше ховалися втікачі і розбійники. Може бути, від цього крилате слово «Кудеяр» поширене було і на розбійний люд. Ну, а скарби? Бочки із золотом, золотий баран, золоті дзвони? На жаль, вони існують тільки в уяві легковірних мрійників. Ні в лісостепу, ні в сусідніх з ним областях ніяких золотих скарбів на городищах ніколи не знаходили. Тому що їх там і не було. Ні на городищах, ні в печерах. Навіть шкода, правда?
Автор: Ю. Александров.