Подорож Геродота в Скіфію
Підкоривши Вавилон, перський цар Дарій I Гістасп мав намір почати завоювання грецьких земель. Попередньо, для забезпечення тилу, цар вирішив підпорядкувати собі фракійців і скіфів. У 514 р. до н. е. відбувся грандіозний похід, під час якого війська Дарія пройшли від Візантії до Дону, зробивши 600 км по Фракії і майже стільки ж по Скіфії. Геродот з Галікарнасса через 60-70 років після цих подій писав історію греко-перських воєн. У Геродота не було можливості, подібно пізнішим історикам, ритися в архівах і вишукувати документи – архівів ще не було, – і він, очевидно досить багатий чоловік, повинен, був вжити серію подорожей по всіх морях і землях, де відбувалися численні битви. Він намагався йти слідами полководців.
Очевидно, історик був і у Фракії і в Скіфії, так як присвятив великий розділ своєї «Історії в дев’яти книгах» скіфському походу Дарія і повідомив безліч цінних подробиць.
Сучасні нам історики не ставили своїм завданням з’ясування всього маршруту Геродота, задовольняючись згадкою однієї Ольвії, перебування в якій вченого грека не викликає сумнівів. Однак багаторазово простежуваний «ефект присутності» в оповіданнях Геродота дозволяє більш детально намітити його маршрут.
Геродот, очевидно, побував в південно-східній Фракії і по «розповідям місцевих жителів» встановив, що Дарій зупинявся у 38 цілющих джерел в долині Теара. Геродот був у дельті Дунаю, де в 514 р. до н. е. архітектор Мандрокл побудував міст для перського війська, був в Ольвії та її околицях. Точне визначення довжини таврського узбережжя в Криму (Геродот зіставляє його з узбережжям Таренської затоки в Італії, де він сам жив) говорить на користь того, що історик плив вздовж кримського берега і добре виміряв його. Кінцевим пунктом подорожі Геродота слід вважати руїни укріплень Дарія на Азовському морі (у «річки Оар»), що визначаються при посередництві географії Клавдія Птолемея: приблизно біля річки Корсак, західніше Бердянська.
Спостережливий історик визначив на око розміри восьми грандіозних бастіонів – «приблизно по 60 стадій». Цей тимчасовий табір на Меотиді був кінцевим пунктом походу перського царя: звідси, кинувши поранених і слабких, він втік назад до Дунаю. Геродот, як бачимо, відвідав основні вузлові пункти походу 514 року.
З’ясування маршруту Геродота важливо не тільки саме по собі, як підтвердження сумлінності «батька історії», а й для встановлення характеру записаних ним оповідань. Так, уважне зіставлення тексту з географічною картою дозволяє встановити, що в описі походу 514 р. наш мандрівник поєднав два різних повідомлення, записаних в різних місцях. Дунайські агафірси повідомили йому свою напівлегендарну версію, де народи Скіфії описані не під своєю самоназвою, а під грецькими прізвиськами. Друга, більш детальна і явно проскіфська версія була записана десь в самій Скіфії. Злиття їх воєдино могло статися при пізнішому переписі праці Геродота.
Дарій, переправившись на скіфський берег Дунаю, зав’язав на ремені 60 вузликів, які повинні були служити календарем для варти дунайського мосту: перси хотіли повернутися зі скіфського походу до того, як буде розв’язаний останній вузлик.
Сумарний розгляд тексту Геродота призводив дослідників у повне здивування: за два місяці походу війська Дарія повинні були пройти понад 5000 км (!), що явно немислимо. Якщо ж провести розрахунок тільки по більш достовірній, скіфській версії, то виявиться, що Дарій рухався зі звичайною для тодішніх військ швидкістю – близько 30 км на добу (див. «Анабазис» Ксенофонта) і заглибився на 600 км (плюс одночасні кінні рейди в сторони ), що цілком укладається в зазначений Геродотом термін. Як бачимо, аналіз маршруту Геродота приніс відчутну користь.
Відомості Геродота про народи Скіфії і навколо неї дорогоцінні, але серед вчених немає одностайності з приводу розміщення цих народів на географічній карті. Візьмемо як приклад народ будинів. Їх поміщали то в Пруссії у Балтійського моря, то поблизу Дніпра, то відсували в Приуралля на Верхню Каму, то поміщали у Воронежа або в Саратові, а іноді заганяли їх у безводні піски біля Каспійського моря, абсолютно забуваючи про те, що Геродот двічі писав про суцільну лісисту землю будинів.
Правильно зрозуміти Геродота можна тільки при комплексному підході, вивчаючи в цілісній системі його розповіді, записані в різних місцях, природні дані (ріки, ландшафтні зони), описи побуту і господарства, відстані, зазначені в тексті і, нарешті, новітні археологічні дані, оскільки археологи, подібно Геродоту, теж здійснюють подорожі в Скіфію V ст. до н. е. і знають, де жили кочівники, а де хлібороби.
Розглянемо два приклади комплексного аналізу даних Геродота: де ж насправді жили загадкові будини і де розміщувалися ті землеробські племена, яких місцеві греки то зараховували до скіфів, то іменували по річці Дніпру «борисфенітами», а самі себе вони називали «сколотами»?
Зазначена вище невизначеність у питанні про будинів відбувається від недотримання прийнятих умов дослідження. Спробуємо, насамперед, створити умовну модель землі будинів, дотримуючись наявних в тексті Геродота «умов задачі». При перенесенні умовної моделі на реальну археологічну карту VI-IV ст. до н. е. ми визначаємо ті археологічні культури, які можна співвіднести з геродотівськими будинами, неврами, гелонами. Деякі нелогічності все ж залишаються, але їх заздалегідь парирував сам Геродот, вказавши, що греки нерідко плутали два сусідні, але різних за мовою і побутом народи – будинів і гелонів.
Археологія допомагає роз’яснити і другий комплекс відомостей Геродота, пов’язаний з лісостеповими землеробськими племенами. Говорячи про власне скіфів, Геродот має на увазі скотарські племена степів з їх непостійним кочовим побутом, відсутністю ріллей і міст. Але північніше кочівників, тобто в лісостепу, історик згадує ряд племен, до яких він постійно застосовує додаткове визначення їх незвичайного для скіфів господарства: «орачі», «хлібороби», – але зараховує їх все ж до скіфів, може бути маючи на увазі під цим політичну приналежність їх до Скіфського царства (або до Скіфської федерації).
Археологічні матеріали, добре систематизовані останнім часом українськими археологами, дійсно дають нам в лісостепу близькоспоріднені землеробські культури, яскраво забарвлені разом з тим сильним скіфським впливом. Вони і «орачі» і «скіфи» одночасно. Головний масив хліборобів знаходився на Дніпрі – Борисфені. Ці «скіфи-землероби» вели настільки активну торгівлю з еллінами, що навіть грецька Ольвія носила в той час другу назву – «Торжища борисфенитів», хоча місто розташоване не на Борисфені. Карта античного імпорту показує, що центром торгівлі з греками була Київсько-Тясминська археологічна група, розташована вздовж Дніпра протягом 400 км.
Геродот пише, що земля «скіфів землеробів», або «борисфенитів», простягається від річки Пантікапей (у якій слід бачити Ворсклу) «на північ, вгору за течією Борисфена на одинадцять днів. Над ними (борисфенітами) простирається велика пустеля» (Гер. IV-18). Київсько-Тясминська археологічна група разюче точно відповідає опису Геродота: одинадцять днів плавання – це близько 400 км, а на північ від Києва дійсно йде безлюдний, рідко заселений болотистий простір. Ніяку іншу археологічну культуру ототожнити з геродотівськими хліборобами-дніпровцями не можна, тоді як Київська група скіфських пам’ятників задовольняє всім умовам і своїм розташуванням на Борисфені, і протяжністю, і землеробським господарством, і жвавими торговельними зв’язками з Ольвією.
Наведені два приклади показують, що новий перегляд Геродота може призвести до обґрунтованих нових побудов.
Зіставлення записів Геродота з археологічною географією ще раз переконує нас у сумлінності «батька історії». Плутарх марно нападав на Геродота і підозрював його в спотворенні істини. Все, що відноситься до походу Дарія в Скіфію і опису народів Скіфії, викликає довіру.
Великий інтерес представляють записані Геродотом дві легенди про походження двох різних груп населення Скіфії. Елліни, що жили на березі Чорного моря і, отже, які стикалися із кочовою, скотарською половиною населення Скіфії, повідомили Геродоту, що агафірси, гелони та скіфи походять, згідно з легендою, від трьох синів Геракла та Єхидни. Зустріч Геракла зі змієногою дівою сталася в гирлі Дніпра. Змужнілі сини Геракла повинні були натягнути тугий лук батька-героя – той, хто зуміє це зробити, отримує материнську (Нижньодніпровську) землю. Лук натягнув тільки молодший син – Скіф. Брати його виселилися: Агафірс – на захід до Карпат, а Гелон – на землю будинів. Ця генеалогічна легенда народилася, звичайно, в середовищі царських скіфів-кочівників, які займали землі по берегах Нижнього Дніпра, від порогів (де знаходилися гробниці предків) до моря.
Інша легенда розказана Геродоту, очевидно, скіфом-борисфенітом, представником землеробських племен Середньої Наддніпрянщини. У ній мова йде про трьох братів, нащадків якогось Таргитая. Об’єктом змагання цих братів був не скіфський лук, а священні золоті землеробські знаряддя (плуг і ярмо), сокира і чаша. Переміг у змаганні молодший син Колаксай. Всі шанувальники цих аграрних символів носили збірне ім’я «сколоти», але елліни, зауважує Геродот, називали їх скіфами.
Можливо, що лісостепові землероби сколоти, що жили на півдні від Києва і створили свою особливу, відмінну від скіфської генеалогічну легенду, мають відношення до праслов’янських племен, що розташовувалися в цьому лісостепу задовго до Геродота. Це пояснило б рясні запозичення з скіфської мови, що простежуються в мовах східних слов’ян.
Подорож Геродота в Скіфію збагатило науку не тільки подробицями походу 514 р., а й історично важливими відомостями про племена і народи Східної Європи в VI-V ст. до н. е.
Автор: Б. А. Рибаков.