Письмо як ключ до влади

писарь

Можливо, ми так і не дізнаємося, що спричинило появу письма в різних місцях і в різний час. На Далекому Сході найдавніші відомі нам пам’ятки призначалися для полегшення зв’язків з богами, тоді як на Середньому Сході їхньою головною метою було діловодство. Пізніше письмо використовувалося для увічнення традиційних законів та легенд, причому внаслідок його використання для комерційних потреб на Середньому Сході письмо поступово спрощувалося і зрештою прийшло до абеткових систем.

Водночас із таким розвитком суспільство наділило надзвичайною владою тих, хто опанував письмо. У деяких регіонах світу письмо лишалося виключним привілеєм жерців, тоді як в інших, зокрема, в давній Галлії, жерці відмовлялися користуватися ним аби не записувати секретів своєї релігії. Як правило, письмо ще довго належало до виключної компетенції краснописців, (приміром, це було в таких далеких одне від одного місцях як Месопотамія, Єгипет і Китай).

Контролюючи колективну пам’ять суспільства та відповідаючи за написання його законів, ці люди утвердилися як радники можновладців та як судді простолюду, привласнюючи собі частку вершків з багатства, яке вони обчислювали, та з податків, які вони збирали. За таких умов римляни, що втомилися від суддів та володарів, які діяли відповідно до невідомих населенню законів, оці римляни, опанувавши науку писати й читати, ухвалили, щоб закони оприлюднювалися на дерев’яних щитах у Капітолії.

За доби навали варварів письмова культура знайшла притулок у монастирях, які дбали про збереження святих та літургійних текстів. Набагато пізніше, вже після перекроювання Європи, письмо знову з’явилося в розбудованих містах, і феодальні володарі, що утвердили свою владу, мусили звернутися по допомогу до клерків-писарів, фахівців у царині письменності, які й прибрали до рук привілейовані посади в молодих державах Західної Європи.

При дворах володарів епохи Відродження «клерки секретів» або ж «секретарі» відігравали чільні ролі, більшість гуманістів вийшли з канцелярій Папства, Флоренції, з середовища вчених людей, що відповідали за написання дипломатичних, законодавчих, юридичних чи адміністративних документів.

Так, наприклад, у Франції, письмознавці, які купили собі місця в установах, утворили нову соціальну категорію, так зване «дворянство вбрання», яке не без успіху намагалося здобути для себе більшу частку влади та багатства держави.

Закон літери

Отже, письмо стає знаряддям урядування та силою влади для певних категорій «експертів» і водночас накидає свою власну логіку людям, які ним користуються. Забезпечуючи тривалі записи встановлених звичаїв, воно потроху перешкоджає еволюції цього стихійного продукту колективної свідомості разом із суспільством, що його породило, тоді як усною традицією це дозволяється. Отже, письмо поступово утверджує панування закону, який має автора, дату та первісну письмову форму. Однак саме з огляду на цю обставину закон зафіксовано в письмовій формі слів, тож неминуче з плином часу він не узгоджується з фазою мінливих вимог суспільства, внаслідок чого постійно виникають проблеми нового тлумачення.

Проте ситуація розвивається не обов’язково в такий спосіб. Ще й сьогодні живуть і використовуються такі системи письма, які підтримують гнучкіші зв’язки з усною мовою, системи, що є витвором сполучення цієї низки чинників-структури мови, внутрішнього характеру кожного народу та впливів, яких він зазнав протягом своєї історії. Крім того, принаймні на Заході, оформлення документів постійно зазнавало еволюції залежно від змін у суспільстві та складних стосунків суспільства з усним та письмовим словом.

Так, наприклад, сувої, на яких відтворювались промови Цицерона, містили в собі суцільний текст без проміжків між словами та без параграфів; вони призначалися для читання вголос та розуміння на слух. Переписувачі набули звички систематично відокремлювати слова лише в XI сторіччі. Твір XIII сторіччя «Сума теології» Фоми Аквінського складається з компактних сторінок, де повно абревіатур і кольорових позначок ритму: задуманий у формі низки усних диспутів, він поділений на окремі статті з викладом від окремого до загального згідно з усталеним взірцем, призначенням якого було уникнути відхилень у міркуванні. Пізніше, після винаходу книгодрукування, параграф, яким ми користуємося, поступово увійшов до загального вжитку, завдяки проміжкам даючи відпочинок очам та розумові, даючи читачеві змогу перетравити щойно прочитане. Не випадково Декартів твір «Розправа про метод» (1637) був першим філософським твором французькою мовою, виданим у сучасному стилі.

Внаслідок таких стилів презентації текстів у друкованій формі усна мова та письмовий текст, відтепер призначений для читання, а не для декламування чи прослуховування, на Заході почали дедалі більше розходитися між собою. Можливо, такий розвиток сприяв починаючи з XIX сторіччя поверненню зображення та появі агресивної реклами, що впливає на сучасні газети, які задля збільшення своїх тиражів мусили користатися зі спокусливої верстки, яка давала б читачеві максимум інформації та емоцій протягом мінімуму часу.

Щоб зрозуміти проблеми, які виникають на тому кінці процесу письма, де починається його читання, ми маємо спершу спростувати вельми поширену тезу про те, що певні різновиди письма функціональніші за деякі інші. Сьогодні кожен знає, що письменність відповідає насамперед потребі відкритості та комунікації з зовнішнім світом. Розуміння тексту то не лише питання техніки, воно вимагає також від читача відповідного ментального знаряддя, капіталу понять, які дозволяють встановити особистий діалог із текстом.

Можливо, найголовнішим наслідком появи письма став поділ людей на певні категорії залежно від їхнього доступу до нього. Як правило, в більшості суспільств цей поділ відбувався досить рано в силу потреби вміти якщо не писати, то принаймні читати аби розшифрувати і вивчити канонічні чи святі тексти. Релігійна та світська влада вважала за потрібне навчити людей насамперед читання, цієї пасивної форми доступу до письма. Так, зокрема в Європі, дітей спершу вчили розпізнавати літери та слова латинських молитов, а письмо відкладали на потім, та й то воно було не обов’язковим. Наслідком такого методу, що його переважно застосовували в навчанні дівчат (про яких один з персонажів Мольєра сказав, що їх не треба вчити писати, бо тоді вони зможуть листуватися зі своїми коханцями), була поява соціальної категорії напівписьменних, які часто могли розпізнати текст лише завдяки колективному читанню. Зрештою, читання вголос або пошепки довгесенько було вельми поширеним, особливо коли читали романи для жіноцтва.

Мовчки («про себе») читати могли лише ті люди, які належали до панівних кіл або ж тривалий час вчилися в коледжах та університетах.

Отже, західні суспільства довго були письменними лише частково; дехто каже не без перебільшення, що великі революції відбуваються тоді, коли більше половини населення стає письменною. Треба також пам’ятати, що протягом всієї історії не було щільних переділок між письмовою культурою та усною традицією. Великі народні рухи (єретичні течії середньовіччя, реформаторство XVI сторіччя, революції в Англії в XVII сторіччі, у Франції наприкінці XVIII сторіччя та в Росії на початку XX сторіччя) черпали натхнення як із письма, так і з зображення, слова та пісні.

За середньовіччя люди знали про релігію насамперед те, чого їх навчили зображення, намальовані на стінах церкви. Таке трапляється навіть і сьогодні — досить лише згадати про місце, яке займають у деяких куточках світу молитви просто неба чи проповіді на вулицях, про актуальні пісні чи казки й легенди на робочому місці або біля багаття, про численні обміни між письменними та «освіченими» людьми про роль посередників, яку так часто відіграють люди, що опановують письмо самотужки. Саме через ці канали теорії Вольтера та Руссо досягли революційних мас, які проголошували себе прибічниками цих філософів, хоча й не читали їхніх творів.

Пізніше, протягом останнього сторіччя, нові засоби комунікації віддали пальму першості записаному слову та рухливому зображенню. Та на відміну від читання ця техніка радше сприяла емоціям та пропаганді, а ніж духові логіки та особистих роздумів.

Отже, тривала еволюція письма на Заході від перших піктографічних знаків до інтегрального нотування промови з допомогою фонетичних знаків відповідає розвитку логічного й аналітичного підходу, який віддає перевагу письму з його стабільністю та фіксативністю перед непостійністю усного слова. Будучи знаряддям влади, письмо має також владу визволяти дух, який саме завдяки цьому стає знаряддям визволення від цієї влади.

Автор: Анрі Жан Мартен.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *