Легенди, перекази та історія

Очима наук розглядає людство своє минуле. Історію народів, їх походження і зв’язки між собою вивчають разом антропологія та етнографія, лінгвістика, археологія. Яке місце кожної з цих наук у такому спільному дослідженні? Як вони допомагають і підтримують один одного? Наші предки тисячу, дві і більше років тому аж ніяк не були самітниками: вони приймали гостей, відправлялися в походи — військові і торгові, робили подорожі в пошуках знань. Модниці Закавказзя прикрашали себе індійськими черепашками, а мисливці — мешканці Зауралля — зробили найважливішим предметом свого культу срібні чаші з середньовічного Ірану. Але все-таки величезна більшість предметів побуту виготовлялася на місці. І багато з них відрізнялися особливостями, які були характерні тільки для конкретної території. Майже кожне плем’я любило певний вид орнаменту.

Одні й ті ж візерунки бігли по шийці і стінкам глечиків, змінюючись на кордоні з сусіднім племенем іншими, улюбленими вже цим, новим племенем візерунками. За такими слідами, прокладеними в ще сирій глині вмілими жіночими пальцями, археологи та етнографи виходять до нових знань про походження і самого племені, і тих, хто, в свою чергу, числить людей цього племені серед своїх предків.

Лінгвісти простежують походження і розвиток мови протягом тисяч років, знаходять в ній слова і граматичні конструкції з інших мов, встановлюють, де і коли зустрічалися народи.

«Мова народу – це його історичний досвід, збагачений і зафіксований в словах — поняттях і граматичних категоріях… Немає такого закутка буття людини, який так чи інакше не закарбувався б у його мові», — пише відомий Лінгвіст В. І. Абаєв.

Історична «усна пам’ять» народу може проникати в минуле на різну відстань. Рекорд тут поставили полінезійці. Вони знають своїх предків протягом, принаймні останніх двох тисяч років. Жителі Маркізьких островів пам’ятають свою генеалогію протягом 115 поколінь! Втім, як відомо, найкраща пам’ять має свої недоліки. Послідувавши за полінезійськими переказами, що розповідають про те, як великі Тихоокеанські мореплавці заселяли свої острови — один за іншим, причому найдавніша прабатьківщина була покинута заради перших з нових островів двадцять століть тому,— дослідники спершу взяли за початок колонізації Полінезії її теперішніми мешканцями приблизно рубіж нашої ери.

Тим часом як показали, зрештою, розкопки, праполінезійці з’явилися тут приблизно на тисячу років раніше. На найперші сорок поколінь великих мореплавців пам’яті не вистачило навіть у полінезійців. Але і дві або дві з невеликим тисячі років – фантастично велика «глибина століть» для усної пам’яті, особливо коли вона зберігає масу конкретних деталей історії, від тисяч імен дійових осіб до сотень тисяч назв островів, мілин, гір, рифів — аж до назв човнів, на яких предки подорожували з острова на острів.

Зазвичай, однак, перекази куди менш точні і детальні, гірше того, при передачі з вуст в уста історія, умовно кажучи, має властивість перетворюватися в літературу, нехай усну, і змінюватися вже за її законами. Руські билини – теж адже перекази про подвиги предків руського народу. Билини донесли до нас образ Володимира Красне Сонечко, першого київського великого князя, який прийняв християнство. Але за законами розвитку фольклору на цей образ виявилися перенесені риси багатьох київських князів – і не тільки київських,— а події, з якими його ім’я пов’язане в билинах, насправді відбувалися не тільки в його час.

Богатирі Володимира в билинах б’ються з татарами, які прийшли на Русь через два століття з гаком після його смерті. Або з багатоголовими зміями, причому «змій Тугарин» носить ім’я половецького хана Тугоркана, з яким довелося нашим предкам зіткнутися через століття після Володимира.

Зате багато прославлених і в літописах, і в анналах руської та європейської історії князів випадають зі сфери уваги творців билин — наприклад, Володимир Мономах, онук візантійського імператора, переможець половців, гроза західних сусідів, який на час зібрав під свою могутню руку роздроблену вже Русь.

Але мало і цього. Фольклор не випадково називають концентрованим виразом народної мудрості. Фольклор і міфологія не просто включають в себе розповідь про історичні пам’ятні події, але виробляють серед цих подій відбір. Є речі, які народ «не хоче» запам’ятовувати.

Вже на що, здавалося б билинну фігуру представляв собою київський князь Святослав Ігорович! А ось немає його в билинах. Академік Б. А. Рибаков вважає, що тут відбилося негативне ставлення народу до далеких завойовницьких походів, якими заповнено князювання Святослава. Етнограф Р. С. Липець звертає увагу, що в епосі самих різних народів, в тому числі і кочівників, яких часто вважають такими войовничими, нерідко помітно засудження навіть позитивних загалом героїв, якщо вони задумують завоювання.

Билини донесли до нас пам’ять про десятки історичних особистостей. Насправді жили на Русі і Добриня Микитович, і Олексій Попович, і багато інших героїв билин, і цілком реальний хан Тугоркан зберігся в епосі, нехай перетворившись на змія. Нам відомий навіть якийсь заїжджий французький (швидше за все) герцог Стефан: саме так деякі історики розшифровують походження билинного Дюка Степановича. Словом, епос – важливе історичне джерело, але ставитися до нього треба дуже критично, повіряючи його гармонію алгеброю інших джерел.

Відомості про етногенез дають аж ніяк не одні лише спеціально присвячені походженню народу легенди. Подібність фольклору у двох територіально віддалених народів може підтвердити їх спорідненість або вказати на давні культурні зв’язки.

Часом дослідникам доводиться мати справу з досить віддаленою схожістю, з якої потрібно витягти все можливе.

Вчений Віктор Вікторович Голубєв (1878-1945) більшу частину свого життя провів в Індокитаї, досліджуючи його фольклор та історію. Зокрема, Голубєва дуже цікавило, чи можливо через легенди про стародавніх богів і героїв знайти ключ як до походження, так і до історичних зв’язків народів, яким ці легенди належать. Голубєв спробував показати зв’язки між кхмерами, народом, що населяє Кампучію (Камбоджу), і скіфами нашого Причорномор’я.

Його не збентежила ні відстань у багато тисяч кілометрів, ні та обставина, що мови кхмерів і скіфів не мають спорідненості, ні те, нарешті, що неможливо, здається, знайти в історії епізод, в якому долі скіфів і древніх кхмерів (точніше, предків кхмерів) як би там не було перетнулися.

Але ось легенда про виникнення кхмерського царства стверджує, що перша тутешня династія Каудінья походила від змій. Голубєв знав, що інші вчені знайшли джерело цієї кхмерської легенди в Південній Індії раннього середньовіччя. В одному з тамтешніх царств існував міф про походження правителів, наділених надприродною силою, від королеви-змії. Дослідник вирішив шукати далі. Він порівняв між собою легенди про змій — батьків царів, які довго жили в передній і Малій Азії, в Гімалаях і Причорномор’ї. На його думку, раніше за інших виникла скіфська легенда, записана давньогрецьким «батьком історії» Геродотом. Перший цар скіфів, на ім’я Скіф, був молодшим сином Геракла і напівжінки–напівзмії Ехідни. Валерій Брюсов писав: Народ, що полюбив буйство і війну, сини Геракла та Ехідни, — скіфи.

Напівжінка-напівзмія, то в ролі чудовиська, то в ролі богині,— надзвичайно поширений персонаж, що зустрічається в міфології безлічі народів. У таких «змієногих богинях» бачать нерідко уособлення Матері-Землі, символом якої у багатьох народів була змія. Але зовсім не так часто ці напівзмії народжують в легендах могутніх царів, притому предків цілих народів.

Голубєв провів детальне порівняння скіфо-елліністичних варіантів легенди з південно-індійськими і кхмерськими і прийшов до висновку, що загальні моменти в цих варіантах не випадкові. Скіфська богиня з обличчям людини і тулубом змії, названа у Геродота Ехідною, стала, на думку вченого, у кхмерів богинею-змією Нагою, прародителькою народу Кампучії. Як прийшла ця легенда в Індокитай?

Скіфи, починаючи з середини II століття до нової ери, глибоко проникали на територію Індії, вони (під ім’ям саків, або шаків) заснували тут велику державу, захоплюючи значну частину субконтиненту.

Звичайно, між його східними кордонами і територією нинішньої Кампучії лежала неабияка відстань, проте тут вже цілком могли знайтися посередні ланки. Не з усіма допущеннями і гіпотезами Голубєва згоден І. М. Мороз, який розповів про них у збірці «Етнічна історія і фольклор». Але він називає його припущення привабливими і сміливими.

Потрапивши в міфологію, ставши легендою, та чи інша подія починає перетворюватися часом до повного зовнішнього невпізнання. Однак таке перетворення відбувається за певними законами, можна сказати, що воно зашифровується, кодується. Знаючи ключ коду, можна витягти зерно істини з дерева, що виросло на його місці. Вчені сьогодні вміють дошукуватися до історичної основи легенди, з певним ступенем точності відтворити цю основу.

Ось, наприклад, як розшифровується легенда про заснування великої інкської держави, що в XIV—XV століттях зайняла величезну територію в Південній Америці.

Вийшли з печери під назвою Пакарітампу (можливо, це означає «Місце світанку», можливо — «Потаємна стоянка») чотири брати і чотири сестри. Вийшли – і рушили шукати зручні землі, пробуючи при зупинках, наскільки м’яка земля, наскільки легко вона піддається обробці.

Один з братів був занадто сильний, каменем з пращі міг він знести цілу гору. Злякалися троє інших, послали його за чимось назад в печеру Пакарітампу і завалили вихід з печери величезною скелею. Інший брат десь по дорозі перетворився на кам’яного ідола. Залишилося двоє братів – Айяр Аука та Айяр Манко. Аука теж скам’янів, але вже після того, як була знайдена родюча земля, на якій потім заснували місто Куско — майбутню столицю інків. Причому Аука не просто скам’янів, але перетворився на кам’яний стовп, які ставили індіанці на знак володіння.

Легенди, до речі, говорять про те, що разом з братами від самої печери йшли на пошуки хороших земель й інші індіанці, прості смертні, вже не «печерного» походження. Манко на чолі їх витримав боротьбу з племенами, що жили на місці майбутнього Куско. Він переміг, став першим Верховним Інкою і заснував місто, розділене на чотири квартали. Варто зауважити, що легенда дає назви всіх кварталів, і одна з них означає «Метисний округ», причому взята вона не з мови кечуа, якою говорили в державі інків, а з мови сусіднього великого індіанського народу аймара. Це свідчить, що Куско з самого початку населяли люди різних племен, навіть говорили спочатку на різних мовах.

Міф зазвичай розглядається перуанськими істориками як метафорична розповідь про похід в долину Куско чотирьох союзних племен. Перуанський дослідник Луїс Валькарсель вважає, що кожен з братів символізує одне з племен. Три племені загинули або були поглинені згодом четвертим, найсильнішим. Інша версія вважає, що два брати відповідають племенам-завойовникам, два – племенам переможеним.

Імена всіх чотирьох братів Айяр в легенді – смислові. Майже всі імена в легенді позначають їстівні рослини. Очевидно, творці її були збирачами або примітивними землеробами. Втім, творці легенди, як правило, більш соціально розвинені, ніж ті, про кого легенда розповідає: адже вона ж присвячена минулому.

Загальне сімейне ім’я Айяр означає, На думку деяких дослідників, «дика гречка». Особисті імена двох братів перекладаються як «сіль» та «стручковий перець». Ім’я Манко (Манго) означає якийсь злак, важливий для індіанців.

У світовому фольклорі надзвичайно часто легендарний вождь виступає під ім’ям, що належить цілком реальній групі людей. Один з істориків вважає, що брат, який перетворився на стовп — знак володіння, символізує корінне населення долини Куско, що підкорилося інкам.

Іноді уособленням підкорених мешканців місцевості Куско вважають брата замкненого в печері.

Ось інший типовий етногенетичний переказ. У 1939 році було опубліковано ненецьке сказання про Старого, у якого було сім синів. П’ятеро з них стали могутніми звірами. Двоє – Харюї та Вануйта — поклали початок ненецькому народу.

Спочатку, за легендою, у ненців, було два роди, кожен походив від одного з цих двох братів, потім Харючі розділив своїх синів на десять родів і Вануйта — теж на десять. Переказ називає імена нових родів. І що ж? Документи підтвердили, що дев’ять з десяти родів, на які розділився рід Харюги, з’явилися у вінців лише в другій половині XIX століття.

Герої іншого ненецького переказу займаються звіробійним промислом і живуть на морському березі в землянках. Це, по суті, розповідь про час, коли у ненців не було оленів. Археологічні розкопки підтвердили деталі розповіді, причому на узбережжі півострова Ямал були знайдені землянки кінця I — початку II тисячоліття нової ери.

Всі риси етнічної своєрідності склалися історично, і за багатьма з них можна судити про походження та етнокультурні зв’язки народів.

За деякими характерними для національного туркменського одягу орнаментами вдалося зробити висновок, що в етногенезі туркмен певну роль зіграли алани — етнос, що існував з кінця I тисячоліття нашої ери аж до середньовіччя.

Про походження чувашів від середньовічних волзьких болгар свідчить не тільки мова, а й збіг — до таких деталей, як спосіб настилання підлоги,— плану селянських чуваських хат і болгарських жител тисячолітньої давності.

Територію Дакії римляни підкорили в II столітті нашої ери при імператорі Траяні. Величезна римська армія надовго окупувала країну, поступово змінила свої місцеві мови на латинь, як самоназву прийняла з плином часу ім’я «римляни» – адже саме таке значення слова «румуни».

На монументах, що залишилися від римського часу, зображені стародавні дакійці. Румунський етнограф Ф. Б. Флореску пише: «народний румунський костюм являє собою історично безперервну хронічку».

Етнографи вважають, що у румунів збереглися подекуди в селах до наших днів характерні спідниці, сорочки, жіночі кофти, взуття-постоли та інші елементи давнього гето-дакійського одягу.

По нашій українській вишиванці теж можна судити про деякі деталі багатовікової історії нашого народу.

Отже, з’ясовуючи походження народу, можна користуватися даними лінгвістики, фольклору, матеріалами археології, антропології і т.д., добре, коли всі ці різнобічні джерела один одному не суперечать. На жаль, згода досягається не часто. Осетини говорять мовою іранської групи, а за зовнішнім виглядом надзвичайно схожі на своїх сусідів по гірському Кавказу, які говорять на зовсім інших мовах.

Перекази скіфів стверджують, що вони прийшли в Північне Причорномор’я з південного заходу; їх мова (іранської групи) говорить ніби про походження з південного сходу; антропологічний вигляд свідчить про тісний зв’язок з попереднім населенням причорноморських степів. Так що ж: автохтони скіфи або прибульці, а якщо прибульці, то звідки? Якій версії віддати перевагу, яке джерело заслуговує більше довіри?

Антрополог В. П. Алексєєв, проаналізувавши ряд таких протиріч, зауважує: «у літературі поширена тенденція сперечатися про порівняльну ефективність різних видів історичних джерел, коли мова йде про етногенетичні проблеми, причому суперечка найчастіше вирішується на користь того історичного джерела, яким професійно володіє автор».

Тобто лінгвіст нерідко переоцінює дані мови, антрополог — свої матеріали, фольклорист — свої.

В. В. Алексєєв пробує розставити джерела по місцях, оцінити їх об’єктивно (правда, сам він теж не «людина з боку», а антрополог).

Він вважає, що дані його науки дуже багато дають для проникнення вглиб часів, для з’ясування, скажімо, ходу переселень народів в бронзовому і навіть кам’яному століттях. Але на зовнішньому вигляді людей в часі позначаються тільки контакти, які призводять до появи змішаного потомства. А мова, наприклад, часом передається без «крові» народу, від якого інший народ цю мову запозичує.

Але навіть такі історичні події, які, в кінцевому рахунку, ведуть, зокрема, до змішання «крові», призводять до нього далеко не відразу. Потрібен час, щоб цей ефект проявився в зовнішньому вигляді народу. Антропологи – родичі тих чарівників, від імені яких виступав герой роману Марка Твена «Янкі при дворі короля Артура». Він стверджував, що справжньому пророку легше передбачати віддалене майбутнє, ніж близьке. А антропологи краще вміють встановлювати віддалене минуле, ніж порівняно недавнє.

Етногенетичні перекази, за Алексєєвим, допомагають на іншому кінці часової шкали. Вони зберігають пам’ять лише про останні століття, ну, останнє тисячоліття (полінезійці з їх двома тисячоліттями — виняток). Але остаточне формування великого числа сучасних народів і відноситься якраз до цього останнього тисячоліття. Українці, білоруси, литовці, шотландці, іспанці, кхмери, таї, буряти і якути, хауса в Африці і так далі, і так далі. Так, але як же бути з тим, що фольклор так сильно перетворює відображену їм історичну дійсність?

Як бути з «збиранням» десятка князів в образ «Старого Володимира» Київського? Алексєєв наполягає:«…Заперечення таке в принципі справедливо. Однак будь-яке історичне джерело також не повністю відображає дійсність і вимагає критичного аналізу. Тому заперечення такого роду не більш справедливі по відношенню до етногенетичних переказів, ніж по відношенню до всіх інших типів історичних джерел».

Лінгвістичні дані особливо важливі якраз для часу, про який відносно мало може сказати антропологія і до якого не дотягує пам’ять, відображена в етногенетичних переказах. «…Практично скільки-небудь повна (лінгвістична) інформація, яка може бути мобілізована в етногенетичних цілях, існує тільки починаючи з I тисячоліття до нової ери, тобто з епохи раннього заліза».

Отже, починаючи з I тисячоліття до нової ери і, по Алексєєву, до пізнього середньовіччя включно. Словом, в минуле ми дивимося через багато вікон – і кожне треба тримати широко відкритим.

Автор: Р. Подільний.