Киці та історія
Роль кішки в нашому житті відомий німецький натураліст, просвітитель і мандрівник 19-го століття Альфред Врем оцінив так: «Живе свідчення людського прогресу, осілості і розвинутої цивілізації». Як багато залежить від точки зору! Принісши в будинок кошеня, милуючись його граціозною грою, потираючи на руках подряпини після безуспішних виховних зусиль і спроб наполягти на своєму, ви не замислюєтесь над тим, що у ваш будинок увійшла сама Історія, причому досить давня. Тут рахунок йде на тисячоліття.
Коли і де людина здолала у кішці її дику природу і поселила поряд з собою? Потрібно сказати, що зробити це було нелегко. Адже лісові, степові та інші її види відрізняються злісною, невгамовною вдачею. Довгий час вважалося, що одомашнили кішку стародавні єгиптяни. Заслуги їх у цій області були безперечні. Відомо, що в Древньому Єгипті приручили антилоп, журавлів, гієн і гієнових собак. А в Карфагені одомашнили навіть африканського слона – нашим сучасникам зробити це не вдалося. Але з’явилася й інша точка зору. Приводом для неї послужив корінний зуб домашньої киці, знайдений археологами в Єрихоні, він відноситься до VII тисячоліття до нашої ери. Деякі вчені вважають, що кицю одомашнили в Месопотамії на початку III тисячоліття, і що в Єгипет вона потрапила тисячоліттям пізніше. Там зуміли впоратись не тільки з цією мисливицею за мишами, але і з двома більшими видами котячих – каракалами і очеретяним котом.
Дивовижна зовнішність, загадкові нічні походеньки, вправність і швидкість, з якою ці тварини справлялися з, здавалося, невразливими гризунами, виробляли таке враження, що кішок оточили божественними почестями.
Єгиптяни вважали кицю священною твариною богині Бастет, вона уособлювала радість, веселощі, життєлюбність. Зображували її у вигляді жінки з головою киці. Центром її культу був Бубастіс, багате місто в східній частині дельти Нілу. У святкові дні до котячого храму в Бубастісі стікалися сотні тисяч паломників. Їм приносили жертви у вигляді золотих, срібних, бронзових статуеток. Після смерті священних тварин муміфікували. Ціле таке кладовище «звіробожеств» археологи знайшли в Бені-Хасані.
Котячий вигляд по єгипетській міфології надавався самому сонячному богові Ра: адже коли Сонце в зеніті, у його земного втілення – Ра зіниці вузькі; коли сонце зникає за обрієм, вони розширюються, а вночі стають у всі очі. Зовсім як у кішки. Іноді Ра і називали «Великим Котом». Його поєдинок зі змієм темряви художники малювали так: однією лапою кіт придавив голову змія, іншою тримає великий ніж.
Можна було не позаздрити людині, яка вбила кішку навіть ненавмисно. Суд був швидким і жорстоким. А той , хто знаходив труп священної тварини, намагався триматись від нього подалі і тут же скликав свідків, щоб довести свою непричетність до події. В цілому за законами стародавнього Єгипту вбивство кішки прирівнювалось до вбивства людини, і покаранням за нього була смертна кара.
З Єгипту і Передньої Азії котяче плем’я почало поступово розселятися по всьому світу (в давнину вивезення цієї святині за кордон було заборонений). У Європі вони раніше всього з’явилися в Причорномор’ї (VI ст. до н. е.). Там вони теж були предметом розкоші. Археологи знаходять їх останки тільки в багатих містах того часу.
А в IV столітті нашої ери освічений римський агроном Паладій вже рекомендує використовувати домашню кицю для захисту городів від мишей. Коли з’явилися перші християнські монастирі, то єдиною твариною, яку дозволялося там тримати, була кішка. Починає усвідомлюватися її суто господарська цінність.
Цікаво, що на Русі в цій якості кицю першими оцінили теж служителі культу – і поставили під захист церковного закону. Це зафіксовано в «Правосудді митрополичому», відомому правнику XIV століття. Він згадує кицю як домашнього звіра і визначає величину грошового штрафу за її розкрадання. Знаєте, скільки? Стільки ж, як за трьох скакунів або за стадо баранів!
Вважається, що на Русі кішки були відомі з VII століття. Для наших предків вони теж стали уособленням таємничих сил. У народних віруваннях це був кіт-Баюн, голос якого чувся за кілька верст. Їм він міг наслати міцний сон на ворогів або вразити їх на смерть. Кіт-Баюн бродить по стовпу у громового млина: йде вгору – казки каже; вниз – пісні співає… Казковий пушкінський кіт ходить в іншому напрямку, і як він це робить, – кожен знає з дитинства.
Уява людини, якій котяче життя давало чимало приводів, народжувала марновірні уявлення про цих тварин. Особливо про чорних і білих. Перші, пробігши між людьми, могли «розсварити» їх, другі нібито виступали провісниками смерті. Ямщики їх боялися, перевозити кішок відмовлялись категорично – від цього, мовляв, коні худнуть і хворіють. Вважалося, що кістка чорної кішки робить людину невидимою, і в обмін на таку кішку у нечистої сили можна отримати шапку-невидимку і нерозмінний рубль. Дитина, що проковтнула котяче волосся, перестає рости. Кішка, яка пробралася до церкви перед вінчанням, зіпсує життя молодим. Чимало їх було, забобонів, пов’язаних з кішкою…
В історичних хроніках багатьох країн є чорні сторінки, що розповідають про те, як кішок – нібито уособлення диявольських сил, катували, замуровували в стіни, спалювали. Особливо сильно діставалося кішкам під час епідемій чуми, що лютували в середньовічній Європі. Неосвічені мешканці середньовіччя вважали кішок (особливо чорних) носіями зарази і масово їх знищували, чим ще більше погіршували своє катастрофічне становище, адже дійсними носіями чуми були численні щурі та миші, яких і так було вдосталь на вулицях середньовічних міст, а з винищенням кішок ставало ще більше.
У 1648 році сам французький король Людовик XIV в день літнього сонцестояння особисто запалював на Гревській площі Парижа вогнища, на яких спалювали кішок, і танцював навколо вогню. Такі вогнища горіли на Масляну, Великдень, у першу неділю посту і інші церковні свята. Дев’ять століть у Фландрії, в місті Іпр, зберігався звичай в середу другого тижня посту скидати цих нещасних жертв забобони з високої вежі.
До речі, про здатність киці падати на чотири лапи. Цим вона теж вражала уяву людей. У фільмі «Геній дзюдо» його герой, освоївши запозичену у кішки техніку приземлення, вийшов переможцем у борцівському поєдинку. А китайський лікар Хуа Де, основоположник системи «і цзинь чжи», що увійшла в III столітті в основу китайської національної боротьби, спостерігаючи за цими тваринами, зробив одним з методів своєї системи «стиль тигра». Він домагався того, щоб рухи борців були швидкими, верткими, виконувалися у вузькій стійці і зі стиснутими кулаками.
…Єгиптяни називали своїх кицьок просто – «мау». Це було явним звуконаслідуванням. І по-китайськи «кішка» – «мао». Її ієрогліф вважався символом довговічності. Витонченість, фізична досконалість, незалежний характер цих тварин не тільки в минулому, але і в наш час привертають увагу багатьох людей. Кішка, яка «ходить сама по собі», стала буквально уособленням норовливості і самостійності.
…Домашний дух иль божество.
Всех судит этот идол вещий,
И кажется, что наши вещи —
Хозяйство личное его.
Це рядки відомого вірша «Кіт» французького поета 19-го століття Шарля Бодлера в перекладі на російську мову Павла Антокольського. Обидва вони любили кішок.
Автор: А. Чегодаєв.