Камінь в лісі. Частина третя.
У 1818 році в першому томі «Історії Держави Російської» Карамзін писав: «Пам’ятником каменосічного мистецтва древніх слов’ян залишилися великі гладкі закаляні плити, на яких видовбані зображення рук, п’ят, копит і інш.» Але в численних зведених роботах з історії Русі і руської культури, що вийшли за наступні 150 років, згадок про подібні пам’ятки немає.
Чим це пояснюється? Є такі плити або їх немає? Дійсно малюнки на них видовбали слов’яни або ж гравіювання виявилося більш ранніми або, навпаки, зовсім недавніми? Треба сказати, що відомості Карамзіна не зовсім точні. Спеціально обтесаних плит із зображеннями «рук, п’ят, копит і інш.» ми не знаємо. Але в XIX столітті про природно окатанні валуни з висіченими на них знаками не раз повідомляли краєзнавці та археологи.
Складніше відповісти на запитання, коли були вирізані на каменях ці зображення. Відбиток долоні або ступні – найбільш простий, найбільш природний знак, сигнал. Судячи по відбитках намазаних фарбою долоньок в Піренейських печерах, до нього вдавалися вже палеолітичні мисливці. Люди користувалися ним повсюдно, а подекуди, як показує етнографія, користуються до цього дня. Тому й важко вирішити, коли ж з’явилися зображення рук і стоп на каменях у Східній Європі. Палеолітичними малюнки бути не можуть – північні райони Російської рівнини в палеоліті були вкриті льодовиком і нежилі. Зате в неоліті ці гравіювання цілком могли зробити.
Але не виключено, що камені – слідовики набагато молодше. Поблизу села Клевічі в Новгородській області лежить великий валун. На ньому викарбувані рука і шестикінечний «патріарший» хрест. Якщо знаки нанесли одночасно, вони відносяться вже до епохи християнства, тобто до останнього тисячоліття. Але могло бути й інакше: в епоху християнства хрест вибили на давній поганській святині, щоб її знешкодити. Такі випадки теж відомі.
Говорячи відверто, з часу Карамзіна вчені не надто далеко просунулися в розумінні цих загадкових старожитностей. Ось в курганах або в городищах за півтора століття археологи почали розбиратися дуже добре. Про каміння ж зі знаками вони, як і колись, тільки гадають. Причин тому декілька.
При розкопках кургану спеціалісту багато про що розкажуть і речі, покладені разом з небіжчиком, і обряд, за яким він похований, і конструкція самого кургану. На городищах знаходять тисячі предметів – монети, знаряддя праці, прикраси, уламки судин. Зараз кожна з цих речей здатна повідати археологам і про час, коли виникло поселення, і про торгові зв’язки його мешканців з сусідами, і т. д. і т. п. Інша річ камінь з одним або двома знаками. Вирізана на ньому, наприклад, долонь і нічого більше. Що тут скажеш? Навіть наскальні зображення з сотнями малюнків часом дуже важко розшифрувати і прив’язати до певної епохи.
Але складність не тільки в цьому. Археологи вирішували і не такі загадки. Їм потрібно лише отримати в руки великий, надійний і ретельно документований матеріал. А тут-то цього якраз і немає. Відомості про камені зі знаками залишаються уривчастими, випадковими. Ті, хто писали про камені в XIX столітті, як правило, їх не бачили, а передавали чиїсь розповіді. Необхідність поїздки для огляду якогось городища, де навіть на поверхні трапляються цікаві знахідки, не викликала сумнівів. А пробиратися по бездоріжжю, по лісах і болотах для того, щоб побачити валун з вибитим на ньому копитом (а може бути, і просто природним поглибленням?), здавалося не надто цікавим. У результаті з тридцяти-сорока каменів зі знаками, згаданих у старій літературі, фахівці обстежили п’ять чи шість.
Влітку минулого року я спробував, відшукати на Україні кілька каменів, відмічених в XIX столітті. На жаль, спроба закінчилась невдачею. Балки в степу біля глухих хуторів перетворилися в густо забудовані промислові райони. Старі орієнтири і назви незнайомі сучасному населенню. А багато каменів просто зникли – їх розбили або поклали у фундаменти будинків.
Ще одна обставина несприятливо відбилася на вивченні каменів з малюнками. Шматки скель, накриті льодовиком, нерідко покриті вибоїнами, подряпинами. Любителі-краєзнавці деколи приймали ці поглиблення за вирізані людиною букви таємничої писемності. З’явилися статті про «рунічні», «давньоруські» і навіть «фінікійські» «написи» на камінні. Так, незадовго до революції був виданий «переклад напису» на валуні біля села Пневіще в Білорусії. Віденський професор Ванкель нібито прочитав на ньому по-фінікійськи: «Пам’ятник Ваала. Тут ми його видовбали». Незабаром камінь пропав, і зараз не можна навіть встановити, був на ньому хоч якийсь напис або це гра природи. З п’яти валунів, привезених Ф. Н. Глінкою в Тверський музей, тільки один мав стародавнє зображення. На інших виявилися природні вибоїни, хоча дехто стверджував, що це «рунічні письмена».
Тим часом «пам’ятники каменосічного мистецтва» існують, і так чи інакше, а пояснити і зрозуміти їх потрібно. Не можна не пом’янути тут добрим словом трьох краєзнавців – покійного Петра Федоровича Тарасенко з Каунаса, Сергія Миколайовича Ільїна з м. Шуи та Олексія Сергійовича Попова з Москви (автора попередніх статей). Вони зацікавилися камінням зі знаками, почали їх розшукувати і знову привернули до них увагу.
Знайдені не тільки зображення долонь і стоп, а й інші знаки на каменях. Вони-то і допомагають у дечому розібратися. Близько сіл Митній і Посад Новгородської області в руслі струмка Щеглец С. Н. Ільїн оглянув валун, на якому вирізані дві долоні, дві ступні, а над ними – коло з перехрестям, гуртками внизу і грибоподібними відростками нагорі. Цей малюнок вдається розшифрувати. У бронзовому столітті, в кінці II – початку I тисячоліття до н. е., по Північній Європі поширився міф про те, що Сонце здійснює свій шлях по небу на колісниці. Тоді були створені численні зображення такої колісниці – і скульптурні, і графічні. На скелях Південної Швеції в ряді місць вибиті схематичні малюнки Сонця (коло з хрестом всередині) на возі, схожі на гравіювання Щеглеця. Значить, серед знаків на каменях є дуже ранні, дослов’янські.
У села Краснодуб’я Псковської області А. С. Попов знайшов камінь іншого роду. На ньому вирізаний ключ. Подібні знаки зустрічаються на днищах слов’янських глиняних горщиків. Там це – клейма гончарів, що помічали посуд свого виготовлення. Отже, знаки на валунах висікали і в епоху раннього середньовіччя. Це підтверджують ще кілька каменів. На одному з них, привезеному Ф. Н. Глінкою з села Кузнєцова зображений лабіринт або, як говорили в стародавній Русі, «Вавілон», а поряд стоїть ім’я «Степань». За формою букв можна визначити, що напис зроблено в XII столітті.
«Вавілон» вигравірувані на двох інших каменях – близько Ізборська і поблизу села Тутань на Верхній Волзі. Точно такі ж «вавілони» відтискали на горщиках давньоруські гончарі. У села Нова Калінінської області С. Н. Ільїн виявив камінь із трьома знаками. Це – слід, хрест і тризуб – герб Рюриковичів, його нерідко зображали в XI-XII століттях на монетах і прикрасах. ( Може бути, двозубі варіанти цього герба в народі приймали за відбитки копита, і так вони і були описані в старій літературі.)
Загалом, виходить, що Карамзін в основі правий – багато каменів зі знаками дійсно були «пам’ятником каменосічного мистецтва древніх слов’ян». Але як не цікаві знахідки С. Н. Ільїна та А. С. Попова, їх все ж мало для великих історичних висновків. Неясно, чи є серед зображень неолітичні малюнки, більш ранні, ніж ті, що на камені Щеглец, і чи зустрічаються малюнки початку залізного століття – ще дослов’янської пори. Словом, матеріал треба збирати далі і як можна ширше.
Автор: А. Формозов.