Історична реконструкція шляху «із варяг у греки». Частина друга.
Не просто спортивне плавання мали здійснити – адже не раз вже проходили і на байдарках, і на човнах окремі, найважчі ділянки траси, а якщо напрягтись, можна пропливти і всю її, але по можливості точно відтворити маршрути того давнього часу. А для цього недостатньо скласти і витримати чіткий графік плавання. Потрібно максимально прив’язати наші переходи до тих «опорних пунктів», поселень, гаванів, які могли використовуватися в Стародавній Русі. Однак для цього, як з’ясувалося, необхідно було провести особливе археологічне дослідження.
Ніхто і ніколи не задавався метою послідовно розглянути всі археологічні пам’ятники вздовж річкової траси від Балтійського моря до Чорного (на деяких її ділянках археологи не бували вже понад півстоліття!). Необхідна в першу чергу археологічна карта шляху «із варяг у греки».
Протягом року визначився склад «наукової команди» експедиції «Нево», яка взялася за підготовку такої карти. Сюди увійшли кандидати історичних наук В’ячеслав Тюленєв Володимир Копецкий (завідувач археологічним відділом Новгородського музею), Анатолій Александров (Псковський історико-художній музей), доцент Київського університету Юрій Малєєв і науковий співробітник цього університету Олександр Склярський. Вже систематичність опрацювання архівних даних, польових звітів, результатів власних експедицій дозволила виділити для подальшого вивчення кілька сот пам’ятників, розташованих по берегах складових водну магістраль річок і озер. Кілька сот…
Але ж вкрай рідко археологи приділяють достатню увагу саме співвідношенню стародавнього поселення і могильника з навколишнім ландшафтом і гідрографією. На багатьох планах відстань до річки показана стрілкою, а іноді і планів-то немає, тільки опис або зовсім чиї-небудь неперевірені відомості. У самому кращому становищі опинилися пам’ятники України, розташовані по берегах Дніпра, до острова Березань.
Отже, щоб археологічна карта була не просто формальним зведенням даних, а справжньою картою шляху «із варяг у греки», необхідно від початку і до кінця обстежити трасу, встановити гідрографічні, навігаційні характеристики: відстань від води, наявність зручної бухти, стоянки; місце пам’ятника в річковій системі (на плесі, в створі, на закруті, рукаві, над порогами тощо); його значимість в якості водного орієнтира; взаємозв’язок пам’яток та інших річкових і ландшафтних об’єктів; відстані між пам’ятниками з набором «навігаційних характеристик» і прохідність цієї відстані на гребних або вітрильних човнах (що вже вимагає і експериментальної перевірки). Визначалося принципово нове коло завдань. Якщо ландшафтна археологія, що приділяє все більше уваги давній «екології пам’ятника», довкіллю, потроху формується в сучасних дослідженнях, то перед нами відкривався її новий напрямок: «археологія навігаційна».
Влітку ми разом з археологом з Ермітажу Олександром Мікляєвом багато років вивчаючи пам’ятники кам’яного віку в Двінська-Дніпровському межиріччі, провели першу рекогносцировку північної частини річкової траси. П’ятнадцять годин у повітрі, півтори тисячі кілометрів польоті по маршрут Петербург – Великі Луки – Петербург над Невою, Ладозьким озером, Волховом, Ільменем, Ловаттю. І все для того, щоб розчаруватися в головному, найзагадковіший відрізок траси – річка Ловать, з півдня впадає в озеро Ільмень а верхів’ями підходяща впритул до верхів’їв Західної Двіни і Дніпра, – надзвичайно важкопрохідні. Тільки в середній течії, до міста Холм ми нарахували сімнадцять крутих перекатів…. А на берегах над ними маячать серед лісів величні «сопки», монументальні поховальні насипи, мало не на кожному закруті. Останнім з археологів тут пройшов в 1928 році М. І. Артамонов, а в деяких місцях з 1913 року обстежень не проводилося взагалі.
Чи пройдуть тут човни? Виникав сумнів. Було вирішено верхню течію Ловати до Холма обстежити на байдарках, як і річки Двінська-Дніпровського межиріччя: якщо шестивесельні шлюпки Ял-6 за своїми параметрами порівняти з археологічно відомими парусно-весловими торговими турами IX-XI століть, то байдарки можна порівняти з однодеревками – «моноксилами» слов’ян, про які писав у X столітті візантійський імператор Костянтин Багрянородний, оповідаючи про плавання «русів» по річкових шляхах.
Так визначався склад і структура експедиції «Нево», шлюпкову групу взялося сформувати одне з петербурзьких морських училищ; байдаркові – члени секції наукового туризму Географічного товариства; наукову – археологи Петербурзького і Київського університетів, Новгородський і Псковський музеї.
У підготовку програми робіт включилися медики – адже один з ініціаторів, Юрій Жвіташвілі, не тільки спортсмен, але і лікар. Була задумана медико-географічна карта – за даними спостережень за спортсменами протягом всього плавання. Підключилися університетські психологи, підготувавши соціально-психологічну програму з вивчення поведінки малих груп: людям належало опинитися в умовах, досить близьких до стародавніх, і в їх поведінці, очевидно, повинна була проступити модель поведінки дружин і корабельних команд IX-X століть.
15 квітня 1986 року повним ходом розгорнулася підготовка до літнього походу. Але грянув Чорнобиль. За два дні до наміченого старту курсанти – учасники шлюпкової групи отримали категоричний наказ, що забороняє вихід на Дніпро. Похід шлюпок скасовувався. Разом з ним автоматично відтиналися інші ланки програми. Зі складу експедиції вийшли медики і психологи.
Вирішено було роботу експедиції розділити на два етапи і перший присвятити переважно археологічному обстеженню північної частини траси. У травні 1986 року археологи обстежили острів Тютерс у Фінській затоці, понад сто кілометрів пропливли по Ловаті, нижче Холма, а група байдарочників пройшла по річці Усвяче перейшла по суші в Ловать і спустилася до Великих Лук, готуючись до літніх робіт з археологами і освоюючи маршрут.
У червні Ловать стала основним об’єктом робіт. Археологи обстежили пам’ятники в середньому і верхній течії річки, від Холма і до переходу з Ловати на Усвячу і в Усвятскому озері, звідки Усвяча тече в Західну Двіну. А по картах, складених ще двадцять років тому по Каспля та інших річках Дніпрі-Двінського межиріччя, пройшли групи байдарок, від Цвіни у Дніпро.
У липні на вельботі «байдики» двічі були пройдені Волхов, Ільмень, Ловать; спочатку з півночі на південь, а потім у зворотному порядку, від нижньої течії Ловати – до південного берега Ладозького озера, до витоку Неви.
Майже шість тисяч кілометрів склали в цілому пішохідні, водні, автомобільні, повітряні маршрути першого етапу. У польових умовах були обстежені двісті сімдесят пам’ятників, п’ятдесят з них вперше. Визначилася не тільки основа, а й структура майбутньої археологічної Карти.
Напевно, щось відчайдушне було в тому несамовитому пориві, який гнав нас всіх цим жарким і недобрим літом. Кілометр за кілометром – сотні кілометрів піших розвідок, де треба – напролом через ліс, болото, затоплену заплаву, суворо по рельєфу берега, від пам’ятника до пам’ятника. Впертий рух – плавання байдарок, що скрупульозно повторювали шляхи стародавніх однодеревок навесні – за течією, влітку – проти неї, з регулярними промірами глибини, – таке плавання дозволило з’ясувати, що глибина, виявляється скрізь не менше трьох метрів в липні.
Але скільки разів на занедбаних цих водних шляхах доводилося прорубуватися крізь завали, зарості, перекати… Наче на зло, наперекір долі, північну частину шляху «із варяг у греки», до Дніпра, з виходами на нього, ми пройшли тим літом, пройшли кількома, здавалося б, майже не пов’язаними групами, але натхнені єдиним поривом. Ми зрозуміли головні принципові «прив’язки» пам’ятників до гідрографії, варіанти їх розташування та зв’язку з водним шляхом. Багато чого побачене заново, а то і вперше, допомогло і по новому зрозуміти дані зібрані для пам’ятників вздовж Дніпра, – побачити, де і яких характеристик не вистачає на наявних археологічних планах.
Майбутнє плавання знаходило новий, більш конкретний зміст: у графіку майбутнього походу треба було узагальнити і використовувати не тільки відомий багаторічний досвід плавань шлюпок на веслах і під вітрилом, по рікам, морям і озерам. Не звичайну навігацію належало здійснити експедиції «Нево» в похід «наступного літа, а, мабуть, безпрецедентну «навігацію археологічну».
Зима пройшла в напруженій підготовці до літнього походу 1987 року. 7 червня 1987 року з Виборга стартувала перша основна шлюпочна група шестивесельних, оснащених вітрилами ялів «Русь» і «Варяг», укомплектована курсантами ЛВІМУ імені адмірала С. О. Макарова під керівництвом досвідченого викладача Є. Бахмінова, з начальником експедиції «Нево» на борту курсантам належало пройти 2700-кілометровий шлях, що завершився 18 серпня в Одесі.
До переходу на Дніпро шлюпкову групу, змінюючи одна одну, супроводжували човни забезпечення. А як же волоки? З Ловати на Ордосно, звідки витікає річка Усвяча, водним шляхом не потрапити! І в Дніпро-Двінське межиріччі. Треба сказати прямо, волоки непрохідні, хоча наші байдарочники влітку 1986 року і перетягнули свої «моноксилів» з річки в річку приблизно за стародавніми трасами: подекуди на них лягли навіть сучасні шосе. А десь стоїть густий, місцями заболочений ліс. Між Ловаттю і Усвячею в XVII столітті, як встановив А. Мікляєв, був прокопаний канал – «копанка» – по трасі стародавнього волока прокладені і багато каналів Тихвінської та інших річкових систем. Лише на окремих, невеликих ділянках подекуди волоки можна розпізнати як добре торовані стародавні сухопутні траси.
Але якщо двадцять років тому за таким волоком з Каплянського озера можна було пройти метрів п’ятсот, то ми змогли пройти не більше ніж сто метрів – село, що розрослось, «переступило» через волок і перегородило його своїми будівлями і городами. Але тисячі років тому проходили тут траси, судячи за збереженими фрагментами, влаштовані і зручні. Мабуть, в стійко накатаних місцях і не було особливої необхідності, напружуючись, тягти човни по землі: їх ставили на колеса, і коні або бики тягнули (спосіб, засвідчений етнографами). Ймовірно, саме так Віщий Олег налякав греків під стінами Константинополя в 907 році, поставивши бойові кораблі на колеса щоб перетнути перешийок, що відділяв столичну гавань, звичним для русів і екзотичним для греків способом.
Тому і ми вирішили наші шлюпки поставити «на колеса», тільки сучасні відрізки траси від селища Селеєво (не доходячи Холма) до озера Ордосно, а потім від Вітебська по Західній Двіні, до Орші на Дніпрі яли «Русь» і «Варяг» подолали на вантажних автомашинах. Порушення чистоти експерименту цілком компенсувалося даними, отриманими при торішніх походах байдаркових груп.
У Києві склад експедиції поповнив катер спортсмена Анатолія Кушки, на борту цього катера продовжувала свою роботу наукова група. У навігаційному археологічному обстеженні пам’яток Дніпра взяв участь Юрій Малєєв.
Перевезення шлюпок на машинах, буксирування їх на окремих ділянках склало в цілому 541 кілометр з 2720, тобто менше 20 відсотків траси 2179 кілометрів курсанти ЛВІМУ пройшли під вітрилом і на веслах, повторивши маршрути літописних варягів. Якщо врахувати, що і часу на підготовку до вимотуючого 73-добового переходу з Балтійського моря в Чорне було дуже небагато, – це непогано для сучасної молодої людини, аж ніяк не вікінга.
Навігаційні характеристики встановлені для трьохсот двадцяти трьох археологічних пам’яток – давньоруських міст, городищ, селищ, сопок, курганних груп, могильників. Вони групуються приблизно в сто десять «комплектів пам’ятників» – «городище + селище + могильник». – Розташованих вздовж річкової траси, намічена ієрархічна організація цих центрів: стольні міста, відкриті торговельно-ремісничі поселення, сторожові «Градеки»-фортеці, навігаційні орієнтири, сільські поселення з функцією контролю на водному шляху (Ці – особливо цікаві, ось де потрібно шукати реальних господарів шляху «із варяг у греки»! Але, як і багато іншого, це – тема окремих нарисів.)
Продовження читайте в наступній частині.
Автор: Ю. Жвіташвілі.