Географія археології
Щорічно з ранньої весни і до пізньої осені можна зустріти намети і машини археологів на широких степових просторах Європи та Азії, в горах і передгір’ях Кавказу і Болгарії, в спекотних пісках Середньої Азії, Монголії та Африки, в Забайкаллі і на узбережжі Тихого океану. Усюди пильні очі і чуйні руки розвідників минулого вміють знаходити, іноді по дуже незначним слідам, залишки життя і діяльності людини. Географію археологічних відкриттів можна уявляти собі по-різному. Нас цікавить не тільки те, де були знайдені ті чи інші речі або споруди, а й те, які великі історичні явища відбувалися на тій чи іншій території в далекому минулому.
Історія людства з часу його появи і до наших днів ділиться на чотири хронологічні епохи: палеоліту, неоліту, бронзи та заліза. Ще зовсім недавно самим крайнім північним пунктом розселення палеолітичної людини була стоянка Талицького (названа ім’ям археолога) в Пермській області. Тепер археологи республіки Комі з гордістю називають самими північними пунктами печери на річці Печорі, що знаходяться на 62-му і 65-му градусах північної широти. У них були знайдені кістки вимерлих тварин, крем’яні знаряддя людини далекого кам’яного віку.
Найбільшим досягненням в області вивчення епохи палеоліту (древнього кам’яного віку) було відкриття палеолітичного живопису у вже знаменитій Каповій печері (Південна Башкирія, правий берег річки Білій). Малюнки, виконані охрою, нанесені на гладку поверхню вапнякової стіни. Палеолітичний вік їх визначається самим сюжетом: реалістичними зображеннями нині вимерлих тварин, серед яких є мамонти, кінь і носоріг. Найбільш близькі печерним малюнкам Уралу знамениті палеолітичні малюнки печер Піренеїв і Південної Франції.
Змінюються наші уявлення і про технічні можливості людини епохи неоліту. Ступінь досконалості знарядь праці для епохи палеоліту і неоліту завжди був вищим мірилом технічного і духовного прогресу людини VI-IV тисячоліть до нашої ери. У зв’язку з цим особливо велике значення набувало вивчення майстерень по первинній обробці видобутої сировини і древніх гірських виробок.
Середня Азія здавна вважалася батьківщиною штучного зрошення. Але на питання, коли вперше з’явилися тут зрошувальні системи, довгий час вчені не могли відповісти. Користуючись розвідками з повітря і аерофотознімками, вченим вдалося виявити чіткі лінії древніх каналів. Ретельне дослідження їх заповнення з використанням методу геоморфологічного аналізу дозволило встановити, що племена, які створили складну систему зрошення, жили в III тисячолітті до нашої ери. Система забезпечувала водою поселення, коли відступили від нього води річки Теджен. Це найдавніші канали, відомі сьогодні в Середній Азії.
З найбільш цікавих знахідок, що відносяться до бронзового віку, потрібно назвати дерев’яний візок, знайдений С. І. Капошіною в 1961 році в одному з курганів Ростовської області. Невеликий (близько метра заввишки) чотириколісний віз стояв при вході в більшу катакомбну могилу. Тут же було виявлено і досить багате поховання людини, що жила в першій половині II тисячоліття до нашої ери. Добре збереглася очеретяна циновка, яка покривала візок зверху. Довжина її – два метри, ширина – трохи менше одного метра. До цього в більш ранніх похованнях зустрічалися лише глиняні модельки схожих возів.
Де ж спочатку перебували далекі предки тих племен, які вже в бронзовому столітті поширилися майже по всій території Європи і Азії? Питання про їх первісне розселення тісно пов’язане з так званою індоєвропейською проблемою. Однією з найчисленніших мовних груп є індоєвропейська. Індоєвропейські народи вже в далекій давнині займали величезні простори від Ірландії до Індії, від Іспанії до Таджикистану.
За розрахунками лінгвістів, які вивчають проблему походження індоєвропейських мов, час початкової близькості племен відноситься приблизно до VI-V тисячоліть до нашої ери.
Археологи знаходять на берегах Дунаю і Дніпра культури кам’яного і мідно-кам’яного віку, які пов’язують з первинною близькістю індоєвропейців. Одна з них – знаменита трипільська культура на Дністрі і Дніпрі (названа так по селу Трипілля, на південь від Києва). Стародавні «трипільці» жили у великих селищах, займалися землеробством і скотарством, полювали, пряли пряжу, яскравими фарбами розписували глиняні судини і стіни своїх будинків.
Археологам зараз вдалося на підставі багаторічних, кропітких робіт простежити розселення індоєвропейських племен (в бронзовому столітті) в Східній Європі і в Середній Азії і підійти до питання про проникнення їх в Іран та Індію.
Це цікаве завдання розкриття первісної історії багатьох народів Європи і Азії, завдання, яке будуть вирішувати в недалекому майбутньому вчені багатьох спеціальностей: археологи, антропологи та етнографи, лінгвісти та історики.
Вже давно археологія перетворилася з пошуку скарбів в науку. Однак нас ніколи не перестануть радувати знахідки чудових художніх творів людських рук, велика кількість яких виявлена останнім часом. В першу чергу це відноситься до розкопок городища і могильника Кепи на Таманському півострові.
Кепи, або, як іменували його древні жителі Тамані, місто садів, був засноване вихідцями з Мілета в другій чверті VI століття до нашої ери. Експедиція розчистила квартали стародавнього міста, залишки житлових і господарських споруд. Серед великої кількості знахідок – прикрас, монет, чудової кераміки, теракотових статуеток, фрагментів мармурових статуй – була і найвидатніша знахідка – невелика мармурова статуя Афродіти, прекрасний зразок елліністичного мистецтва II століття до нашої ери. Розміри її невеликі – всього 47 сантиметрів. Виняткове наукове значення має і інша знахідка тієї ж експедиції – понад 30 скульптурних надгробків з зображеннями синдів – місцевих жителів Таманського півострова.
Багато прекрасних художніх виробів з золота та срібла знайшли вчені під час розкопок савроматських курганів (V століття до нашої ери) в Оренбурзькій області, скіфських курганів у Воронезькій області і в Казахстані. В курганах скіфської епохи на Алтаї в шарі вічної мерзлоти знайдені трупи (а не скелети) людей і коней, килими більш ніж двотисячолітньої давності, що зберегли свою розмальовку, безліч дерев’яних і шкіряних виробів. Ці знахідки мають світове значення.
Вивчення цього періоду дещо полегшено тим, що до нас дійшли зроблені давньогрецькими вченими і письменниками описи тих племен і народів. «Батько історії» Геродот (V століття до нашої ери) залишив нам найцінніший опис народів «Скіфії», тобто народів Східної Європи. Хоча Геродот дуже точно і чітко обумовлював джерела своїх відомостей і сумлінно переносив все почуте в свій опис, зрозуміти цей текст сьогодні не так-то просто. Географічні відомості древніх дуже своєрідні, і тому не одне покоління вчених б’ється над проблемою розміщення древніх племен на сучасній мапі. Дуже багато тут зробили археологи: вивчаючи окремі культури, зіставляючи їх з даними грецького історика, їм вдається розшифрувати і уточнити ці відомості.
Досліджено цілі скіфські міста в Україні і в Криму (Неаполь – столиця скіфського царства), поселення і кургани. В останні роки археологи визначили кордон розселення окремих скіфських племен, так званих царських скіфів, кордон власне скіфів і готів (по Дністру), область племені неврів і загадкових гелонів та будурів, яких новітні дослідження поміщають на Середньому Дону.
Однією з вузлових проблем, якою займаються фахівці різного профілю, є проблема походження слов’ян. Вирішення цієї проблеми нерозривно пов’язане з питанням про етнічну приналежність черняхівської культури.
У II-III століттях нашої ери, в епоху найвищого розквіту Римської імперії, в Придніпров’ї та суміжних з ним областях складалася нова археологічна культура, що отримала назву черняхівської культури, за місцем першої знахідки – в селі Черняхові, Київської області.
В. В. Хвойка, який відкрив цю культуру та ряд інших дослідників вважали її слов’янською. Деякі ж дослідники відносили черняхівську культуру до готів, німців, фракійців. Є ряд теорій. Але хто б не були творці цієї культури, що розкинулася від Карпатських гір до Харкова, її історичне значення в процесі етногенезу слов’ян дуже значне, і, звичайно, до неї має бути залучено максимальну увагу.
В даний час археологічно вивчені поселення, могильники черняхівської культури, уточнені її межі. Вивчення пам’яток черняхівської культури тісно пов’язане і з вивченням пізніших пам’яток, пам’ятників VI-VIII століть, приписуваних літописним слов’янським племенам.
Цікавими є й різнобічні дослідження археологів в області вивчення історії Стародавньої Русі. Велике і складне завдання стоїть перед вченими – висвітлити історію слов’ян, питання їх походження та історію їх першої феодальної держави. Археологія допомагає відновити у всій конкретності життя давньоруського села і міста, виправляє і доповнює ту картину Стародавньої Русі, яка відома нам за літописами і юридичним актам.
У феодальної Русі було безліч великих і малих замків, що належали боярам і князям. Більшість їх виглядало скромно: земляні вали, увінчані подвійними дерев’яними стінами, і ряд будівель всередині фортеці. Біля стін фортеці розташовувалися поселення селян.
Княжі замки були значніше за розмірами: багато з них згодом перетворилися в міста. Прикладом може служити замок в місті Любечі, побудований на Дніпрі в середині IX століття. Місто Любеч вже в середині X століття було згадане візантійським імператором Костянтином Порфірогенетом як місце збору кораблів, що пливуть до Візантії.
Розкопки в Любечі розкрили замок, побудований Володимиром Мономахом: виявлено підйомний міст і вузький, захищений двома стінами під’їзд до воріт. Стіни і башти були зроблені з дерев’яних зрубів; попід стінами тяглися житла челяді, дах яких був одночасно і бойовим майданчиком фортечних стін. Замок ділився на три частини величезною чотириповерховою головною вежею замку, побудованою в найнеприступнішій частині фортеці. В її підземеллі знайдено багатий скарб золотих і срібних речей. Між воротами і головною вежею знаходилися військово-вартові служби; особливо був відділений район комор і винних льохів.
Розкопки в столиці Давньої Русі Києві, розкопки в Новгороді, Пскові, Смоленську, Володимирі, абсолютно змінили уявлення істориків про характер руського середньовічного міста. Руські міста після розкопок постали перед нами насамперед як ремісничі і культурні центри. Руським умільцям XI-XII століть було відомо понад сотні ремісничих спеціальностей.
Розкопками встановлено місце розташування первісної Київської фортеці VIII- IX століть на високому березі Дніпра. У X столітті тут був палац князя Володимира, а вже в XI столітті, в епоху Ярослава Мудрого, місто широко розкинулося по дніпровським кручах до низького, Прирічного Подолу. Скрізь тут знаходять залишки древніх жител, стін, монастирів і церков. Київ дійсно був великим містом, «матір’ю міст руських».
Особливо великий інтерес представляє дослідження міст-укріплень. У X столітті боротьба з печенігами стала нагальною потребою Русі. Весь родючий лісостеп, рясно покритий руськими селами і містами, був відкритий для раптових набігів кочівників. Оборона від 40 печенізьких племен, що наступали з півдня, залишалася головним невирішеним завданням зовнішньої політики Русі.
«І стали будувати фортеці по річках Десні, Острі, Трубежу і по Сулі і по Стугні» Ці слова літопису прочитані по-новому лише після цікавих розкопок останніх років… З п’яти річок, на яких будувалися нові фортеці, чотири знаходилися на лівому березі Дніпра. Це пояснювалося тим, що на лівобережжі було менше природних лісових заслонів і степ піднімався тут до самого Чернігова.
Печеніги могли потрапити з лівого берега Дніпра до Києва, тільки перейшовши річку вбрід під Вітечевом і потім подолавши долину Стугни. Але саме тут-то в X столітті князь Володимир і поставив свої фортеці.
Археологічні розкопки в Вітечеві відкрили на високій горі над бором потужну фортецю кінця X століття з дубовими стінами і сигнальною вежею на вершині гори. При першій же небезпеці на вежі запалювали величезне багаття, і так як звідти простим оком було видно Київ, то в столиці негайно дізнавалися про появу печенігів на Вітечевському броді. Стугнінська лінія облямовувала «бір великий», що оточував Київ з півдня. Ця остання оборонна лінія складалася з міст Трипілля, Безрадичів, Заріччя і Василева. Всі вони з’єднувалися між собою потужними земляними валами. Одна з таких фортець до останнього часу називалася по селу Заріччя. Тепер вдалося розкрити її псевдонім. Відомо з літопису, що Феодосій Печерський був родом з Василева біля Новгорода Малого. Василів – це єдиний населений пункт близько Заріччя. Природно в зв’язку з цим зіставити Заріччя з літописним Новгородом Малим. При розкопках в 1963 році в Заріччя були відкриті сирцові стіни, дубові кліті і ворота, а у воротах срібняк Володимира: «Володимир на столі, а се його срібло».
Споруда декількох оборонних рубежів з продуманою системою фортець, валів, сигнальних вишок унеможливила раптові вторгнення печенігів і допомогла Русі перейти в наступ.
Автор: Б. Рибаков.