Де був прикутий Прометей
Між казковою темрявою міфів і денним світлом історії рок позначив ранкові сутінки історичної легенди. (Ф. О. Зелінський).
На горі Мосхс, на Лемносі, з горна свого друга Гефеста викрав Прометей вогонь для людей. Він навчив людей мистецтвам, дав їм знання, навчив їх рахунку, читанню, письму. Він ознайомив їх з металами, навчив, як у надрах землі видобувати їх і обробляти. Прометей упокорив для смертних дикого бика і наклав на нього ярмо, щоб могли люди користуватися силою биків, обробляючи свої поля. Прометей запряг коня в колісницю і зробив його слухняним людині. Мудрий титан збудував перший корабель, оснастив його і розпустив на ньому лляне вітрило, щоб вітер ніс людину і корабель по безкрайому морю. Раніше люди не знали ліків, не вміли лікувати хвороби, але Прометей відкрив їм силу ліків. Він навчив їх всьому тому, що полегшує життя і робить його щасливіше і радісніше. Цим і прогнівив він Зевса, за це і покарав його громовержець. Так де ж був прикутий Прометей?
– Ну начебто десь на Кавказі.
Думається, що так може відповісти на питання більшість освічених людей. Для цього не обов’язково знати спеціальну літературу або навіть прочитати поеми Вольтера, І. В. Гете, Дж. Байрона, П. Я. Чаадаєва. Можна просто взяти енциклопедію і впевнитися. І питання вичерпано. Про що мова?
О, мова багато про що. У всякому разі, для тих, хто цікавиться історією, географією. Звичайно, скептик може заперечити: та це міф незапам’ятних часів, швидше за все ніякого Прометея взагалі не було. А якби й був, то довести це неможливо, та й не потрібно це нікому, який у всьому цьому сенс?
Добре, давайте поставимо питання обережніше: де давні греки поміщали ту скелю, до якої, за велінням розгніваного Зевса Гефест прикував Прометея? Пустельна дика місцевість на самому краю землі, в країні скіфів. Суворі скелі заходять за хмари своїми гострими вершинами… Далеко за скелями видніються снігові вершини Кавказьких гір, повиті легким серпанком. Ніколи ще не ступала тут нога людини. Сюди-то, на край землі, привели слуги Зевса окованого ланцюгами Прометея, щоб прикувати його незламними ланцюгами до вершини скелі.
Що ми все ж виразно дізнаємося від стародавніх про місце, де був прикутий герой? По-перше, це була ненаселена місцевість на краю тодішньої ойкумени, десь на Кавказі. По-друге, місцевість належала до земель скіфів («Скіфська пустеля»). Кавказ величезний. Скіфи (або кіммерійці – їх попередники) неодноразово проникали через хребет в Закавказзя і Закаспій, але на Кавказі не жили. Мешкали вони в північному, степовому Передкавказзі. Простори ці безбережні, але звернемо увагу на те, що в ряді джерел йдеться про приморську місцевість, а в деяких вказується навіть, що скеля розташовувалася над морем.
Втім, навіть якби не було прямих вказівок, треба було б обмежитися приморською смугою, бо греки і наприкінці І тисячоліття до нової ери оселялися тільки в певних місцях східного узбережжя Понта Евксинського (гостинного), а вже в II тисячолітті до нової ери, коли Понт для них був Авксінським (негостинним), вони тільки короткочасно висаджувалися на його берегах (пригоди Ясона в замку Еєта в Колхіді навряд чи тривали більше декількох тижнів або місяців). Але ми маємо і прямі вказівки на розташування місця покарання Прометея на березі.
Отже, скелю Прометея треба шукати на чорноморському березі, на кордоні Скіфії і Кавказу. Такий простір тільки один: на південь від Кубанської дельти, десь в районі нинішньої Анапи. Місцевість низинна, рівнинна, тільки південніше починаються гори. І там з’являються скелі.
Логіка наукового аналізу (та й цікавого сюжету) вимагає зупинитися і обговорити інші варіанти вирішення, а заодно пошукати підтвердження нашої ідеї.
Тема прикутого до скелі велетня, який рве свої ланцюги і стрясає землю, присутня в епосі багатьох народів Кавказу. Звичайно, з місцевими варіаціями і якоюсь конкретикою, в першу чергу географічною.
Зазвичай велетня поміщають на пануючу над округою гору. У кабардинців, черкесів і абхазців це Ельбрус, у грузин – Казбек, у вірмен, природно, Арарат. Є й місцеві вершини начебто гора Фішт на Західному Кавказі. Але всі ці перекази порівняно пізні, і в них дослідники бачать тільки дивергенції прадавнього міфу.
Місце дії міфу було фактично забуте вже задовго до початку нашої ери. Про це свідчить той факт, що за часів Олександра Македонського (IV століття до нової ери) греки переносили назву «Кавказ» на азіатські хребти. Такий багатознаючий і сумлінний географ, як Страбон (I століття до нової ери), будучи сам уродженцем причорноморської Малої Азії, не сумнівався в тому, що Прометей нудився на Кавказі, але про конкретний район уявлень не мав. Що вже говорити про римлян. Ось, наприклад, начальник римського флоту Арріан, об’їжджаючи в II столітті нової ери фортеці східного Понту, повідомляє на шляху з півдня до Діоскуріада (нині Сухумі): «Нам показували одну з вершин Кавказу – ім’я вершини Строве, – на якій, за міфологічними переказами, Прометей був повішений Гефестом за наказом Зевса».
Ясно, що вже на початку нашої ери завойовники (слідом за аборигенами) смутно собі уявляли дійсний стан місцевості, де розгорталися події. Безсумнівно, що Колхіда і навколишні її гори ніяк не могли служити сценічним майданчиком хоча б тому, що тут скелясті гори не підходять до берега. І нехай не вводить нас в оману в цьому сенсі фраза дочки колхідського царя Медеї: «Недалеко від нас над піщаним морським берегом нависла та скеля Кавказу, до якої за велінням Зевса Гефест прикував Прометея». Звичайно, Колхіда знаходиться «недалеко» порівняно з батьківщиною аргонавтів Арголіду, з Геракловимі стовпами (Гібралтар), та навіть і з Геллеспонтом (Мармурове море). Для нас важливіше тут те, що Медея знає не тільки про скелі Прометея, а й про її знаходження над піщаним морським берегом.
Чи звернули ви увагу на вказівку в міфі: «в Скіфській пустелі»? Багато років ця вказівка не несла для мене ніякого особливого сенсу.
На карті Страбона є дві Скіфії. Одна – Мала Скіфія – розташовується біля західного берега моря, на південь від Дунайської дельти, інша – власне Скіфія – в північному Криму і прилеглих з півночі степах. Ні ту, ні іншу вважати Скіфською пустелею не можна (та вони й не називаються так), тому що вони були населені скіфами, добре відомими грекам, поселення яких розташовувалися на самому березі поблизу. Не може розташовуватися Скіфська пустеля і північніше Істра (Дунаю) до Тіра (Дністра), бо там лежить «Пустеля гетів».
Але ось одного разу , перечитуючи ще і ще раз Страбона по зовсім іншого приводу, я натрапив у нього як би заново теж на «Скіфську пустелю».
У цьому уривку Страбон говорить про утворення наносів у самих гирл річок, наприклад, так звані «Груди в гирлі Істра, Скіфська пустеля і Сальмідес (де й інші бурхливі потоки сприяють утворенню наносів), піщане низьке гирло Фаста і топке узбережжя Колхіди, гирло Фермодонт, вся Феміскіра, Рівнина амазонок і велика частина Сідени» Тут і далі перераховуються ниці гирлові області чорноморських річок. Скіфська пустеля тут логічно постає в перерахуванні гирлових областей. У Малій Скіфії, на заході Понта, річок взагалі немає, в Скіфії головне немає таких, які б вели до обміління гирла.
З іншого боку, з найбільших річок Чорномор’я, гирла яких добре знайомі були грекам і вже, звичайно, Страбону, в списку відсутня гирлова область Кубані (Антікіта древніх), відома своїм обмілінням за рахунок принесених рясних наносів. У той час Кубань впадала в лиман Чорного моря і повинна була потрапити в наведений перелік Страбона. Думається, вона і потрапила під нерозшифрованою назвою Скіфської пустелі.
Ось, однак, яке може виникнути здивування. Скіфи, як відомо, з’явилися на історичній арені в VIII-VII століттях до нової ери. Між тим дія міфу мала місце, принаймні, на тисячу років раніше, коли греки тільки почали знайомство з Понтом, країною золотого руна Колхідою, Тавридою (куди перенесли Іфігенію), Істром (Дунаєм), за яким відправили аргонавтів в зворотний шлях. Сюди, на край тодішньої землі, прибув в XIV -XII століттях до нової ери легендарний Геракл, щоб звільнити Прометея від пут. Тут Медея (XIII-X століття до нової ери) допомогла Ясону добути золоте руно.
Але причому тут скіфи? Мабуть, вся справа в тому, що скіфами древні називали інші кочові народи, в тому числі сарматів, савроматів. Згідно того ж Страбона, стародавні греки називали жителів знайомих їм північних країн одним ім’ям «скіфів», а Гомер (XII-VIII століття до нової ери) не міг не знати скіфів (під назвою «гіппемологів»). Думається, і назву «Скіфська пустеля» Страбон запозичив у набагато більш ранніх письменників. У його часи (I століття до нової ери) ця місцевість вже давно перестала бути пустельною. Есхіл в V столітті до нової ери, який користувався набагато більш ранніми джерелами (до Геродота), уявляв собі місце дії куди як конкретніше.
У Есхіла Гефест, Влада і Сила підводять Прометея до скелі в «пустельній гірській місцевості в далекій Скіфії».
Влада: Ось ми прийшли в далекий край землі, в безмовну пустелю диких скіфів.
Ось вона знову, «пустеля скіфів», і причому гірська. Завідомо в VI столітті до нової ери (і раніше).
У тому й полягав задум жорстокого Зевса, щоб Прометей ніс покарання у пустелі, далеко від тих, хто міг би, пам’ятаючи його благодіяння, допомогти страждальцю.
Суворі скелі заходять за хмари своїми гострими вершинами. Навколо – ніякої рослинності, не видно ні билинки, все голе й похмуре. Всюди височать темні купи каміння, що відірвалося від скель. Море шумить і гуркоче, б’ючись своїми валами об скелі, і високо злітають солоні бризки. Морською піною покриті прибережні камені.
… Ударом своєї блискавки він (Зевс) скине цю скелю з тобою разом в похмуру безодню. Там, у кам’яній темниці, багато-багато століть позбавлений світла сонця будеш мучитися ти в глибокій темряві. Пройдуть століття, і знову підніме тебе Зевс на світ з безодні… Кожен день буде прилітати орел.., і гострими кігтями і дзьобом буде він терзати твою печінку.., і все жахливішими будуть твої страждання…
Якщо виходити з того, що скеля і прірва перебували в пустельній (у II тисячолітті до нової ери) гористій місцевості між майбутніми грецькими містами Горгіппія (Анапа) і Батамі (Новоросійськ), то залишається тільки знайти скелю Прометея. На перший погляд, знайти підходящу для гіганта скелю навіть на такій порівняно невеликій ділянці узбережжя – подібно пошукам голки в копиці сіна. Але це може здатися тому, хто не знає особливостей тутешнього берега. Адже ми шукаємо не просто скелю, але величезну, під стать титану, скелю, яка нависала б над морем (згадаймо: кров, що сочилась з рани титану потрапляла в море!) І під якою до того ж розташовувалася б прірва («безодня»).
Кому назване узбережжя відомо, відразу назве місце. Рухаючись по суші за прибережним хребтом, це місце ніколи не побачиш. Але з моря його не помітити не можна. Воно єдине в своєму роді на всьому чорноморському березі Кавказу. Гладка, прямовисна, заввишки майже сто метрів скеля, на якій нема за що зачепитися, розсікає гірський схил протягом півкілометра. Під нею – глибокий, вузький, завалений камінням і осипами дикий рів, як прірва. Одним краєм скеля і рів підходять майже до морського берега і тягнуться ще південніше, іншим, віддаляючись від моря, вдадуться в гору. І в цьому місці між ровом і морем замість останця – перемички – величезний навал гряд, пагорбів, уламків, що далеко виступають на захід. Прямо-таки кам’яний хаос, що виплеснувся в море. Ось де роздолля для утворення морської піни при свіжому вітрі.
Коли вперше в далекому 1968 році я потрапив на мис Великий Утріш, велична дикість, занедбаність поруч з оскаженілою, в пляжних надмірностях Анапою, якась первозданна краса – Хаос і Тартар одночасно – справили на мене незабутнє враження. І не могли не справити ще набагато більш сильного на перших грецьких мореплавців. Вся сутність навколишнього світу їх була наповнена міфологією, так що вони просто не могли не помістити сюди своїх персонажів.
Мис Великий Утріш і Утрішський рів, в той час майже заповідний куточок, в науковому відношенні були відомі в 1968 році тільки одному чоловіку, який і ввів мене в цей суворий і надзвичайно цікавий для геолога світ. Олександр Борисович Островський – геолог, який все життя віддав геологічному вивченню Північно-Західного Кавказу, не тільки вивчив, а й правильно визначив походження цього видатного пам’ятника природи.
У той час по молодості років жодних асоціацій у мене не виникло. Пізніше в літературі я знайшов вказівки на «Синдську розколину», про становище якої сперечалися історики. Одні відносять цю назву до нинішньої Керченської протоки (Боспору Кіммерійського), інші – до якоїсь колишньої протоки в південній частині колишньої Кубанської дельти. Але – хай вибачать мене вчені мужі – це помилка. Виникнути вона могло тільки тому, що філологи недостатньо знають географію. Їм зовсім не був відомий Утрішський рів – видатна і ні з чим незрівнянна розколина в тілі землі синдів. Іншої немає, і не могла вона залишитися не поміченою в давнину. Поступово уривки різних знань склалися в голові, виникли асоціації. Тоді я організував експедицію і всерйоз зайнявся новітньої геологічною історією ділянки.
Зевс валить титана в прірву … Непохитним залишився гордий титан. Раптом затремтіла земля, все кругом затремтіло, пролунали оглушливі гуркіт грому, і блиснула нестерпним світлом блискавка. Забушував несамовито гірський вихор. Немов громади гір, піднялися на море пінисті вали. Завагалася скеля. Серед реву бурі, серед грому і гуркоту землетрусу пролунав жахливий зойк Прометея:
– О який удар спрямував проти мене Зевс…
Звалилася зі страшним гуркотом скеля з прикутим до неї Прометеєм в незмірну безодню, у віковій морок.
Так закінчується трагедія Есхіла «Прометей закутий». Після цього був ще «Прометей звільнений», коли Зевс підняв нашого героя знову на скелю, де орел щодня терзав його груди і клював печінку … Так тривало тисячоліття… Для нас важливо, що одного разу протягом «тисячоліть» скелю Прометея і всю навколишню місцевість спіткав найсильніший землетрус. Звичайно, можна думати, що це був тільки поетичний образ. Але чому не допустити і можливість реальних подій тут?
Олександр Борисович Островський першим розпізнав у місцевому хаосі сліди стародавнього гігантського землетрусу. Нині багато фахівців без вагань скажуть: місцевість на Утрішському мисі несе всі ознаки такої події. І, можливо, не одної. Це і сама скеля – тектонічний відрив, і рів під ним – рів розсідання, подібний сейсмічній тріщині, і навали брил і уламків під скелею – сейсмообвал. Ніщо в сучасному вигляді місцевості не відрізняє її від того образу, який намалював Есхіл, хоча деякі невідповідності знайти можна. Головне в тому, що у Есхіла прибій б’є в камені прямо під скелею і кров титану стікає по скелі в море. Нині ж скеля і рів навіть в південній частині знаходяться в п’ятдесяти – ста п’ятдесяти метрах від моря, і з берега цієї частині скелі не видно.
З самого початку дослідження мене здивувало на Великому Утріші одна обставина. Мис і утворена ним затока мали представляти виключно сприятливе місце в давнину для якірної стоянки і поселення на довгому, рівному березі. Але дивно: на відміну від більш північної (в Анапи) і більш південної (біля мису Малий Утріш) ділянок берега тут ніяких залишків культури античного або римського часу знайти не вдавалося. Тільки середньовічні залишки і залишки турецького часу. Багато пізніше я зрозумів: це не випадково.
Думати, що тут не було ні поселення, ні гавані, майже неможливо. А ось вважати, що вони завалені відносно молодим обвалом, є всі підстави. За допомогою спеціальних сучасних методів вдалося встановити, що глибовий навал і виплеск кам’яного обвалу в море у вигляді мису відбулися не пізніше раннього середньовіччя, до X століття. Швидше за все, всі сліди колишнього життя тут опинилися похованими під ним. Чи не тому дослідники досі не можуть виявити відоме за письмовими джерелами поселення Синдської гавані і сперечаються про її минуле розташування?
Останній сильний землетрус, при якому виникли каменепади, обвали на схилах, як вдалося недавно встановити, вибухнув тут в середині XVIII століття (коли постійних відомостей про ці береги Росія ще не мала, а турки не записували таких подій на околицях імперії). Цілком можливо, з однією з цих пізніх подій пов’язано і зісковзування частини скелі в рів, і її перекриття на південній приморській ділянці.
Виявляється, що протягом нашої ери тут було кілька великих сейсмічних подій, які помітно видозмінили ландшафт. Але головні особливості місцевості – величезна прямовисна скеля і рів під нею (прірва, ущелина) – нікуди дітися не могли. Це воістину геологічні (для нас, а для древніх, звичайно, божественні, зевсові) утворення. Більш характерного сейсмогенного ландшафту нам на всьому березі Кавказу не знайти. Більш підходящого просценіуму для колізії між божеством і титаном стародавні греки не могли знайти на краю ойкумени.
Жодного сумніву немає в тому, що аргонавти (читай: перші грецькі мореплавці) застали «скелю Прометея» що підносилась над морем вже довгі тисячоліття (десятки тисяч років) до того, як їх уяву прикував до неї прикутий волею громовержця і руками бога вогню титан.
Ми ж маємо підстави вважати, що великий землетрус стався тут на очах аргонавтів десь в середині II тисячоліття до нової ери. Це мало статися до появи тут визволителя Прометея Геракла в XV-XIII століттях до нової ери. Не дивно і те, що скеля здригалася багато раніше, коли Гефест приковував до неї ланцюгами Прометея. За наступні тисячоліття від багатьох подібних струсів і обвалів рів під скалою заповнився брилами й уламками майже на сто метрів висоти (це встановлено геофізичною розвідкою).
Ось звідки дикість ландшафту і вигляд Хаосу, вид пустелі, де не ступала нога людини. Що ж виходить ? Виявляється поряд з місцями, де бували і продовжують бувати мільйони нічого не підозрюючих курортників і туристів, три з половиною тисячоліття тому розігралася одна з найвідоміших і значних колізій якщо не історії, то людської уяви.
Виходить, ми маємо в своєму розпорядженні абсолютно унікальний пам’ятник природи і людської культури одночасно. Пам’ятник, який не може не увійти до переліку світової культурної спадщини. Але чи увійде?
Зевс-громовержець і всі його вірні слуги не впізнали б цього куточка ойкумени – так споганили його (за останнє двадцятиріччя!) ті самі люди, яким настільки багато переваг і благ дав Прометей, за яких він зазнав не виразні словами муки. Земля, просочена кров’ю героя і страстотерпця, волає про поблажливість заповідання!