Блукаючі готи
Як тільки вимовляється слово «готи», відразу виникають асоціації: готичний шрифт, готичний стиль в архітектурі, своєрідне вираження німецького національного духу, чи представники вельми своєрідної молодіжної субкультури. Насправді ж ні спрямовані увись готичні собори, ні заламані готичні літери (ні тим більше сучасні молоді люди у чорному вбранні) до власне готів прямого відношення не мають. Все це – вже щонайменше пізніше середньовіччя, і народ готи до того часу вже давно зник з історичної арени. Жоден гот ніколи не писав готичним письмом, жоден ніколи не поклав і каменю в стіну готичного собору. Тільки збережена пам’ять про цей народ і діяннях готів дала такі назви.
Що стосується німецького духу, то ні жителі середньовічної Німеччини, ні сучасні німці до готів теж не мають прямого відношення. Готи, звичайно, германці, ми знаємо їхню мову, оскільки до нас дійшла Біблія, перекладена на готську єпископом Ульфілою в IV столітті. Розкішний фоліант – на пурпуровому пергаменті букви срібними чорнилом нині знаходиться в бібліотеці університету Упсали в Швеції. Але – найцікавіше в своїх п’ятсотлітніх блуканнях по Європі територію сучасної Німеччини готи якраз і минули. Краплі готської крові можна було б знайти швидше у сучасних шведів, поляків, українців і росіян, греків, італійців, французів, іспанців, ніж у німців.
На рубежі нашої ери готи вийшли зі Скандинавії, влаштувалися на південному березі Балтики, а поколінь через п’ять рушили далі на південь, у Причорномор’я. Вже звідси здійснювали набіги на Балкани, Малу Азію і Кавказ, були вибиті навалою гунів, частково втекли на Балкани і в Середнє Подунав’я (територія сучасної Угорщини), а потім рушили на захід, захопили Північну Італію, південь Франції, північ Іспанії і тут створили свої королівства. Пізніше були розбиті візантійцями, франками, арабами і зникли, розчинившись в інших народах. Невелика група готів довго зберігалася в гірському Криму. Останніх їх нащадків-християн – Катерина переселила в Маріуполь. Такі основні віхи, основні етапи їх історії.
Кожен етап – своя проблема, про кожний можна написати окрему статтю або книгу, але ми змушені бути короткими, і тому наш виклад історії готів вийде дещо спрощеним.
Готам пощастило. У них було принаймні три своїх історика, і праця одного з них до нас дійшла. Це невелика книжка такого собі Йордана, гота за походженням, який писав у середині VI століття. Інші відомості черпаються з робіт інших стародавніх авторів, зокрема батьків церкви раннього середньовіччя. З мозаїки розрізненої інформації можна скласти більш-менш повну картину, хоча часом досить суперечливу.
Підмогою служить і археологія. На кожному етапі готи представлені археологічними пам’ятниками і знахідками, хоча ми майже ніколи не знаємо точно, чи належать вони власне готам або комусь з найближчих їхніх сусідів – друзів чи ворогів. Весь час відбувалося змішання з іншими племенами і етносами. Але кожен етап готської історії, так чи інакше, відображений в археологічних знахідках. Отже …
Йордан пише: «… величезне море з арктичної сторони має обширний острів за назвою Скандза. З нього й годиться нам, з Божою допомогою, повести нашу мову, бо то плем’я, про походження якого ти з нетерпінням хочеш дізнатися, прийшло на європейську землю, вирвавшись подібно бджолиному рою з надр саме цього острова… Скандза лежить проти річки Вістули… з цього самого острова Скандзи, як з майстерні племен, або, вірніше, як з утроби, за переказами вийшли колись готи з королем своїм на ім’я Беріг». Про це «згадується у стародавніх їхніх піснях як би на зразок історії і для загального відома».
Пісні, оповіді, саги… Але ж все це казки. Як їм вірити? Деякі дослідники і не вірять. Переселення зі Скандинавії це взагалі «бродячий мотив німецького фольклору», а археологічні матеріали не дають підстав говорити про якусь еміграцію з півострова, готи завжди жили на континенті, – стверджує німецький археолог Рольф Хахмані. Йордан все плутає, вторить йому М. Ю. Брайчевський, Скандза – насправді Кавказ, готи спочатку, живучи на Кавказі, взагалі не були германцями, а були іранцями і, тільки потрапивши в Західну Європу, заговорили – по-німецьки.
Однак спробуємо все-таки повірити Йордану. Досить багато конкретних північних реалій у нього названо, але ж і в переказах, і в сагах може міститися зерно історичної істини, нехай навіть не більше, ніж в билинах про історію Київської Русі. Так чи інакше – інших джерел у нас немає, хіба що археологія може щось додати.
Але працювати з археологічними матеріалами Скандинавії важко. Там багато пам’яток так званого доримського і римського часу, відповідно III-I століть до нової ери і I-IV століть нової ери. Це або поселення з довгими наземними будинками близько 15-20 метрів в довжину і 4-5 метрів в ширину зі стінами, складеними з шматків дерну, іноді на кам’яних фундаментах, або, що частіше, це кам’яні кургани – могильники з найрізноманітнішими конструкціями: викладками в вигляді концентричних кіл, зрідка у вигляді коліс зі спицями, трикутників з увігнутими сторонами, великих каменів, що стоять по колу (так звані домаррінгени) або імітуючих туру. Під усіма ними – залишки трупоспалень, іноді (у римський час) – трупоположень.
Багато таких могильників існували довго – від пізньої епохи бронзи (IX-VIII століття до нової ери) по епоху вікінгів (VIII-IX століття нової ери) – хоча більша частина припадає на доримський і римський час. Кам’яні конструкції часто і сьогодні видно на поверхні, особливо з вертольота, але розкопувати їх шведські археологи не люблять.
Справа в тому, що на кілька сотень таких конструкцій, складових могильника, припадає лише десяток-другий поховань, де виявляться які-небудь речі – кераміка, застібки плаща (фібули), шпильки, зброя або специфічні залізні криві ножі, точніше – серпи або сучкорізки. Такі сучкорізки донедавна використовували шведські селяни, заготовлюючи на зиму корм худобі – гілки з листям і очерет.
В інших ж в похованнях – нічого, крім перепалених кісточок і попелу. Спалювали небіжчиків настільки ґрунтовно, що нічого не збереглося. Через це виникають складності навіть з визначенням часу поховань. Саме тому шведські археологи і воліють розкопувати більш багатообіцяючі пам’ятники епохи бронзи і епохи вікінгів. За дрібним деталям кам’яних конструкцій вони вже навчилися відрізняти їх, хоча часом і помиляються.
Нещодавно мені довелося два місяці провести в Швеції, знайомлячись з польовими звітами про розкопки, публікаціями і матеріалами музеїв. І ось що можна сказати, підсумовуючи враження.
У Західній Швеції, наприклад, майже немає датованих поховань ранньоримського часу (I-II століття нової ери), хоча представлений доримський (III-I століття до нової ери) і пізньоримський час (III – IV століття нової ери).
На острові Готланд є кілька великих могильників, плани яких нагадують пісочний годинник. В одній частині знаходяться поховання доримського часу, в іншому – римського, а в проміжку між ними – порівняно вузька перемичка з недатованих поховань.
Таким чином, Рольф Хахмані був, по всій ймовірності, не зовсім правий, кажучи про відсутність слідів еміграції. Археологія дає можливість побачити, що заселеність деяких регіонів Швеції зменшується.
У середній Швеції є три провінції з характерними назвами – Вестготланд, Остготланд і острів Готланд. Якщо свідоцтва Йордану відображають в якійсь мірі історичну реальність, то якій з провінцій, що претендують на роль прабатьківщини готів, слід віддати перевагу?
Йордан повідомляє: «Скандза має зі сходу поглиблене в земне коло озеро, звідки річка Ваги, хвилюючись, виливається, як якесь породження утроби, в Океан». Це опис найкраще міг б відповідати озеру Венерн і широкій річці Гота Альва, в гирлі якої стоїть місто Гетеборг, Гота Альва – західний кордон Вестготланда.
Йордан, правда, говорить про східну частину Скандзи, але там настільки схожих географічних реалій немає. І ще один момент, що дозволяє віддати перевагу Вестготланду. Там на відміну від інших регіонів і в доримський, і в пізньоримський час майже немає поховань зі зброєю. Чому це важливо, буде зрозуміло з подальшого оповідання. Але його вже читайте в наступній частині.
Автор: Марк Щукін.