Атлантида – зниклий материк. Частина перша.
Дуже давно, ще в V-IV столітті до нашої ери, тобто майже дві з половиною тисячі років тому, у Греції жив відомий філософ Платон. Він залишив великі твори, написані у формі діалогів. В одному з діалогів під назвою «Тімей» є така розповідь.
Солон, прапрадід Платона, який вважався одним з найвидатніших мудреців давнини, мандруючи по різних землях, опинився якось в місті Саісе, розташованому у головного західного гирла Нілу. Марно було б зараз розшукувати на географічній карті це місто, так як воно давно вже зникло з лиця Землі. Тут Солону довелося не один раз вести повчальні бесіди з жерцями Саіса – служителями божества, якому поклонялися жителі цього міста. І під час однієї з бесід, розповівши якийсь переказ з історії Афін, він почув від найстарішого жерця таку промову.
«О, Солон, Солон, ви, елліни, діти, і старця елліна немає … Всі ви юні душею, бо не маєте ви в душі жодної старої думки, яка спиралася б на стародавній переказ, і жодного знання, посивілого від часу … Ви не знаєте, що у вашій країні існувало найпрекрасніше і найдосконаліше в людстві плем’я, від якого пішли і ти і всі ви з вашим містом, коли залишалася від нього одна нікчемна галузь. Від вас це втаїлося, тому що вціліла частина племені протягом багатьох поколінь сходила в труну без письмової мови».
Немає нічого дивного в тому, як почав свою промову старезний жрець. Адже єгипетська культура була більш давньою, ніж грецька, і в той час, як єгиптяни вже писали на папірусі, грекам, або, як їх тоді називали, еллінам, мистецтво письма було ще невідомо.
«Місто ваше – продовжував він, – приборкало колись силу, що нагло прямувала разом на всю Європу і на Азію з боку Атлантичного моря. Тоді ж море це було судноплавним, бо перед гирлом його, яке ви по-своєму називаєте Геракловими стовпами (Гібралтарська протока), знаходився острів. Острів той був більше Лівії та Азії, взятих разом, а від нього відкривався плавцям доступ до інших островів, а від тих островів до всього протилежного материка, яким обмежується той істинний понт (тобто море) … На цьому-то Атлантидському острові склалася велика і грізна держава царів, влада яких тягнулася на весь острів, на багато інших островів і на деякі частини материка. Крім того, вони і на тутешній стороні володіли Лівією до Єгипту і Європою до Тірренія. Вся ця держава, зібравшись в одне, намірилася і вашу країну, і нашу, і всі по той бік гирла простору землі поневолити одним ударом. Тоді-то, Солон, воїнство вашого міста доблестю і твердістю прославилося перед усіма людьми.
Перевершуючи всіх мужністю і хитрістю військових прийомів, місто ваше … нарешті, здолавши наступаючих ворогів, тріумфувало перемогу над ними … Згодом же, коли відбувались страшні землетруси і потопи, в один день і тяжку ніч вся ваша військова сила разом провалилася в землю, та й острів Атлантида зник, занурившись у море».
Відповідно до розповіді жерця, продовження якого можна знайти в іншому діалозі Платона під назвою «Критій», острів Атлантида володів родючими ґрунтами, на яких виростали всі необхідні для життя плоди і злаки. Надра землі давали атлантам, жителям Атлантиди, мідь, яка в ті часи після золота вважалась найціннішим металом. У лісових хащах бродили всілякі тварини, в тому числі слони. Озера і річки були багаті рибою. Острів мав довгасту форму і простягався в довжину на три тисячі стадій і впоперек на дві тисячі стадій. Стадія – старовинна грецька міра довжини, близько 180 метрів. Отже, в довжину острів тягнувся на 550 кілометрів, а в ширину на 370. Центральну частину Атлантиди займала плоска рівнина, оточена з усіх боків горами, що спускалися прямо до моря. На рівнині стояло місто з численними палацами і храмами, а навколо нього тягнулися оброблені поля. У багатьох місцях вони були перерізані каналами, по яких сплавлявся з гір ліс, а також ходили човни. Ці ж канали давали воду для зрошування полів, коли випадало мало дощів.
Солон закарбував у своїй пам’яті все почуте і після повернення до Афін розповів про Атлантиду своїм учням. А його праправнук Платон використовував цю розповідь у своїх творах. Так виник переказ про зниклу десять тисяч років тому Атлантиду.
ПРАВДА АБО ВИМИСЕЛ?
Безліч вчених читали твори Платона і, зокрема, розповідь про Атлантиду. Одним, він представлявся цікавою казкою, з числа тих легенд, яких багато було в стародавній час і в середні віки. Даруйте, говорили вони, хіба могла існувати десятки тисяч років тому така висока культура у майже первісного народу, про яку оповідає Платон. Та й неправдоподібно, додавали вони, щоб великий острів, мало не материк, раптом за одну добу зник під водою, наче його й не бувало. Такої думки дотримувався, наприклад, знаменитий німецький географ Олександр Гумбольдт.
Інші ж надовго замислювалися над рядками, присвяченими Атлантиді. Вони зважували кожне слово переказу, вивчали всі матеріали, які могли б пролити світло на це питання. Старалися зіставити найрізноманітніші відомості, які залишили сучасники Платона. І чим більше вони ламали голови, намагаючись розкрити істину, тим більше сповнювались впевненості, що розповідь Солона, передана Платоном, – не вигадка, а сама достеменна бувальщина. Не тому, що вони добули які-небудь неспростовні тому докази. Ні. Таких не було ні у вчених істориків стародавнього Риму Страбона і Діодора Сицилійського, ні у сучасника і друга Вольтера француза Бальї, ні у відомого німецького палеонтолога XIX сторіччя Освальда Геера, ні у російських вчених А. С. Норова, А. Н. Карножицького, Л. С. Берга, ні у багатьох інших дослідників.
Але всі вони схильні були вважати розповідь про Атлантиду не вигадкою, перш за все, тому, що опис самого острова, його природних багатств, міста був дивно правдоподібним. Хіба схоже це описання на ті небилиці, які розповідали про різні фантастичні землі і острови? В історії про Атлантиду все звучало природно, тоді, як у тих легендах на кожному кроці зустрічалися перебільшення, одне дивніше іншого.
Однак, якщо не було неспростовних свідоцтв існування Атлантиди, то вченим вдалося довести інше. По-перше, що у віддалені часи, багато тисяч років тому, могло існувати плем’я з високою культурою. По-друге, що острів, подібний Атлантиді, міг зникнути з лиця Землі саме таким шляхом, про який оповідає Платон. Про одне говорить з повною визначеністю археологія, про інше геологія. Перша наука розповідає нам, що в землі, при розкопках, можна знайти дуже цікаві речі. Наприклад, виявити сліди давно зниклих зруйнованих древніх міст і поселень людини: знаряддя і прикраси, начиння і залишки будівель людей, що жили тисячі і тисячі років тому. Таким чином, можна дізнатися, де і як жили люди, чим вони займалися, яка у них була культура.
У сімдесятих роках 19-го століття німецький археолог Шліман під час розкопок пагорба Гиссарлик, на півострові Мала Азія, виявив сліди якогось древнього міста. При найближчому розгляді виявилось, що це не що інше, як залишки знаменитої Трої – міста, оспіваного чудовим поетом древньої Еллади (Греції) Гомером в поемі «Іліада». Стало бути, Троя існувала. Стало бути, події, описані в Іліаді, – не поетичний вимисел, як всі вважали до цього відкриття. Адже те, що було виявлено Шліманом при розкопках, безсумнівно свідчило про високий рівень розвитку троянців. Стало бути, Трою населяв народ з досить високою культурою, хоча це і було багато тисяч років тому.
Точно так само в свій час були виявлені пам’ятки високої культури найдавніших держав Ассирії та Вавилонії, що існували колись в межиріччі Тигру і Євфрату, там, де тепер розташовується держава Ірак.
Друга наука, геологія, вивчає будову і історію Землі, каже, що є багато таких місць, де часто трапляються землетруси. Буває, що під час сильних землетрусів чи вулканічних вивержень з’являються нові острови або раптово зникають старі, ховаючись назавжди в морській безодні. Буває і так, що досить великі ділянки суші піднімаються або опускаються, а інколи змінюються обриси берегової лінії.
Досить згадати хоча б два факти. На початку 19-го століття, в 1819 році, на південному заході Індії, в гирлі річки Інду, стався сильний землетрус. Багато нещасть заподіяло це стихійне лихо населенню тих місць. І найголовніше: майже чотири тисячі квадратних кілометрів – площа, приблизно рівна Керченському півострову, – опустилися і опинились під поверхнею океану, та так, що з води стирчали тільки верхівки найбільш високих будівель.
Протилежну дію зробив землетрус в Чилі в 1822 році. Там узбережжя протягом більше чотирьохсот кілометрів не опустилося, а піднялося на цілий метр. А через тридцять років, в 1853 році, це узбережжя зазнало ще більш суттєве підняття – на 8 метрів, правда, на меншій протяжності. Про все це розповідає літопис землетрусів.
Ну, а якщо так, то цілком припустимо припустити, що колись існував острів «Атлантида», існував він до тих пір, поки не сталися руйнівні землетруси, вони опустили його на дно моря. І немає нічого дивного, що Платон згадує про потопи, які одночасно з землетрусами передували зникненню Атлантиди. Потопи ці – не що інше, як повені. Відомо чимало випадків, коли в результаті могутніх підземних поштовхів в океанах виникали хвилі величезної висоти. Досягаючи берегів, вони нерідко затопляли міста і села. Так було, наприклад, в 1755 році під час найжорстокішого лісабонського землетрусу. Хвиля заввишки в 10 метрів нахлинула на столицю Португалії і принесла незліченні лиха її жителям. Десятки тисяч людей загинули. Хвиля рухалася невблаганно, змітаючи все на своєму шляху. У цей же час на півдні Піренейського півострова, у міста Кадіса, висота її була в три рази більше.
Що ж до неправдоподібно великих розмірів Атлантиди, то тут можна припустити наступне. Жерці Саіса, які розповіли Солону про Атлантиду, навряд чи мали точні дані про величину острова. Звідки вони могли отримати точні відомості? У ті часи відстані визначалися дуже приблизно, тим більше значні відстані. Робилося це, як кажуть, на око. Чому ж не припустити, що жрець дозволив собі дещо перебільшити розміри Атлантиди, а Платон повторив те ж саме у своїх творах? Але якщо цей великий острів справді існував, то де ж він міг перебувати? Де слід шукати його сліди? Тут-то і починається найцікавіше.
Автор: С. Узин.