Письмена великої Хараппи
У 1853 році директор Археологічної служби в Індії Олександр Каннігхем, оглядаючи руїни палацу стародавнього міста Хараппи в долині Інду, випадково виявив друк з чорного каменю з шестизначним написом на абсолютно невідомій мові. Так почалося відкриття однієї з найдавніших цивілізацій Землі — харапської. Ця протоіндійська цивілізація займала величезну територію від Південного Белуджистана на заході до сучасного індійського штату Уттар-Прадеш на сході, від Пенджабу на півночі до Гуджарата на півдні. Це відкриття справило справжню революцію в поглядах на історію Індії та інших країн Сходу.
Раніше вважалося, що в Індії цивілізація виникла з моменту приходу в Індостан індоарійців. Виявилося ж, що майже за десять століть до їх приходу — з середини III до середини II тисячоліття до нової ери — на величезній території існувала оригінальна і дуже висока культура. Хараппські міста — Хараппа, Мохенджо-Даро, Чанху-Даро, Калібанган, Лотхал, Рупор — вразили дослідників своїм чітким, продуманим плануванням, монументальною архітектурою і просторими міцними будинками з сирцевої і обпаленої цегли, неприступними цитаделями, потужними фортечними стінами і несподівано високим рівнем комунального благоустрою — для відведення стічних вод, наприклад, вздовж міських вулиць були прокладені каналізаційні глиняні труби.
А тим часом все нові і нові стеатитові пластинки, уламки кераміки, бронзові знаряддя з протоіндійськими письменами лягали на столи дослідників. Але всі спроби прочитати їх опинялися в кінцевому підсумку марними.
Пошуки
Якщо б вченим серед тих тисяч написів, знайдених не тільки в Індії, але і при розкопках стародавніх міст в Месопотамії, Ірані, Сирії, Південній Туркменії, попалася білінгва — двомовний паралельний напис на протоіндійській і якій-небудь вже відомій мові — проблеми їх дешифрування, можливо, і не було б. Але жодного такого напису в руки вчених не потрапило, і всі спроби прочитати ці письмена представляли собою ланцюг необґрунтованих припущень, помилок, іноді просто фантастичних домислів.
Окремі підтверджені потім припущення зараз здаються в цьому ланцюзі щасливими винятками. Так, у двадцятих роках минулого століття англійський індолог Дж. Маршалл, прорахувавши варіанти розташування знаків у написах, прийшов до висновку, що харапська писемність була ієрогліфічною і своїм походженням не пов’язана з шумерською (то була найбільш поширена тоді гіпотеза). Але одночасно Дж. Маршалл вказав і на безсумнівні паралелі між сюжетами зображень на харапських печатках і деякими мотивами шумерської міфології.
Тим не менше, і після робіт Дж. Маршалла та його колег спроби знайти витоки писемності Хараппи в інших цивілізаціях тривали. Чеський дослідник Б. Грозний, ще до того як розшифрував хетський клинопис, спробував провести паралелі між хеттськими та харапськими письменами. Захоплений своєю ідеєю про етнокультурну єдність народів Близького Сходу та Індії, Б. Грозний «знайшов» в хетському клинописі аналоги майже всім знакам харапського письма. А там, де виявити цієї подібності все ж не вдавалося, вдавався до ще більш сміливих припущень: порівнював харапську писемність зі знаками фінікійського та угаритського алфавіту, крітського лінійного письма А, з староєгипетськими ієрогліфами.
Угорський вчений С. Хевеши пізніше намагався порівнювати харапські написи з писемністю… острова Пасхи. У той же час багато вчених, відкидаючи теорії про чужоземний характер харапської культури і писемності, намагалися знайти ключ до вирішення проблеми дешифрування в позначеннях більш пізніх культур Індостану.
Грунтуючись на деякій схожості окремих протоіндійських знаків з емблемами і символами ряду індуїстських сект, послідовники так званої тантричної школи стверджували, що тексти на протоіндійських печатках — закодовані магічні формули, а сама мова древніх написів родинна санскриту, але односкладова, подібно китайським. Абсурдність подібної гіпотези стала очевидною досить швидко, але ідея про те, що саме Індія є прабатьківщиною індоіранських народів, а індоарії — єдині носії всієї культурної традиції Індостану, виявилася досить стійкою (на жаль, і досі її поділяють деякі індійські вчені, які стоять на консервативно-націоналістичних позиціях).
В той же час сама думка, що витоки протоіндійської культури треба шукати на території самої Індії, була правильною. І ось іспанський етнограф та релігієзнавець Е. Ерас, що провів в Індії велику частину свого життя, обґрунтовує ідею про генетичний зв’язок між мовами творців харапської цивілізації та дравідійськими — мовами народів Південної Індії, предки яких населяли Індостан до приходу аріїв. Цю думку й раніше висловлювали деякі дослідники. Але Е. Ерас вперше привернув до доведення її великий матеріал по етногенезу, міфології та культурі дравідійських народів. Він розглядав мову Хараппи не просто як одну з дравідійських, але як протодравідійську, як «мати всіх дравідійських мов». На жаль, Ерас не був лінгвістом, не володів методикою і професійними навичками реконструкції початкової структури мови, — і його спроби конкретного дешифрування виявилися тому безуспішними.
Подібні приклади можна продовжувати і продовжувати. І, врешті-решт, ці невдачі викликали привид безвиході будь-якої спроби, зумовили різкий спад дослідницького інтересу і до проблеми дешифрування протоіндійської писемності та до протоіндійської цивілізації взагалі.
Логіка і комп’ютер
І ось в 1964 році дослідники, враховуючи всю важливість для історичної науки вирішення проблем, пов’язаних з протоіндійською культурою, приступили до планомірного та комплексного вивчення харапських написів. Очолила роботи комісія по дешифровці історичних систем письма при секції семіотики Наукової ради з проблеми «Кібернетика». Творча співдружність вчених різних спеціальностей — були залучені етнографи, сходознавці, історики, фахівці з наукової і технічної інформації, математики, кібернетики — визначалася програмою, розробленою Науковою радою. Керівником програми став доктор історичних наук Ю. Кнорозов, який незадовго до цього здійснив дешифрування писемності майя.
З самого початку дослідники склали якусь «технологічну карту» тих прорахунків, які були характерні для епохи «первісного дешифрування». В принципі всі невдачі викликалися такими кардинальними помилками: написи вивчалися без врахування так званої комбінаторної характеристики окремих знаків, що не давало можливості визначити тип письма і структуру мови; дешифрування текстів ґрунтувалося не на загальних характеристиках формальної структури тексту, а на суб’єктивних осмисленнях; відсутній строго науковий аналіз аналогій, а це призводило до зіставлення в принципі несумісного; наявні гіпотези про мову текстів не ґрунтувалися на строгій методиці порівняльно-історичного мовознавства.
Дослідникам треба було на першому етапі робіт визначити напрямок письма справа наліво або, навпаки, встановити його тип (алфавітний, складовий, ієрогліфічний і т. д.), з’ясувати структуру протоіндійської мови і, нарешті, ще до самої розшифровки виявити зміст написів, наскільки це виявиться, природно, неможливо. Вся програма була складена з розрахунком на саме широке застосування електронно-обчислювальної техніки.
Після скрупульозного вивчення графічних особливостей накреслення знаків було з’ясовано, що читали в Хараппі справа наліво. До речі, майже одночасно до такого ж висновку прийшов і індійський археолог Б. Лал, один з найбільших дослідників харапської цивілізації. Потім, спираючись на весь попередній досвід виявлення так званих позиційно-статистичних закономірностей, що проявляються в різних позначеннях (в тому числі і нерозшифрованих), Ю. Кнорозов і його колеги вирішили розбити протоіндійські тексти на блоки — стійкі поєднання знаків. Всі знаки збережених протоіндійських написів — більше трьох тисяч — були перекладені на машинний мову і як єдиний суцільний текст «запропоновані» ЕОМ. І машина, по-перше, відокремила стійкі блоки («реальні поліграми») від випадкових поєднань знаків («випадкові поліграми») і, по-друге, склала класифікацію знаків за абсолютною і відносною частотою їх вживання. Свої рішення машина сама ж і «перевірила» — на давньоєгипетському тексті такого ж обсягу. ЕОМ «узаконила» і припущення про ієрогліфічний характер протоіндійської писемності.
Наступний крок вже виходив з самої логіки пошуку. Знаки, що зустрічаються найбільш часто («змінні знаки»), природніше всього було розглядати як позначення граматичних показників. Все той же «контрольний об’єкт» — давньоєгипетський текст, прорахований ЕОМ, підтвердив правильність припущень. Ці результати обнадіювали — вони вже дозволили говорити про такі граматичні характеристики харапської мови, як суфікси, визначення ставлення до означуваного слова, відсутність граматичного узгодження між ними і т. д. А після визначення граматичних характеристик стало можливим проводити зіставлення протоіндійських текстів з мовами, на яких теоретично могло говорити населення долини Інду в III—II тисячоліттях до нової ери.
Список «кандидатів» виявився досить представницьким: санскрит, хетська — з групи індоєвропейських мов, шумерська та еламська, на яких говорили древні народи Передньої Азії, неіндоєвропейські мови самого Індостану — дравідійські; групи мунда, бурушаски (одна з мов, походження якого досі не ясно). Ретельний порівняльний аналіз «вибрав» з них дравідійські. Таким чином, припущення про дравідійську основу харапської писемності і культури були обґрунтовані суворою системою конкретних доказів.
Тепер належало визначити реальний фундамент харапської мови, тобто відповісти на питання, з якою конкретною дравідійською мовою її можна зіставити. Сучасні дравідійські мови розглядати було не можна — новітні дослідження показали, що вони формувалися приблизно в VI—III століттях до нової ери. Але при цьому дослідники з’ясували, що вони формувалися на основі якоїсь єдиної — протодравідійської — мови, яка, судячи з розрахунками лінгвістів, існувала у IV тисячолітті до нової ери. Звідси слідував природний висновок — у часи харапської цивілізації в долині Інду існувала або та самий шукана протодравідійська мову, або один з її перших нащадків.
Серія публікацій дослідників про хід робіт з дешифрування викликала широкий резонанс — писемність Хараппи, протоіндійська цивілізація знову стали центральною проблемою світової індології. У 1977 році індійський вчений В. Махадеван видав каталог всіх відомих протоіндійських написів і зображень на печатках. Під його керівництвом в Мадрасі була проведена вторинна обробка текстів за допомогою ЕОМ. Отримані дані про систему протоіндійського письма, поділ текстів на блоки, граматичні показники в основному збіглися з результатами робіт групи Ю. Кнорозова, хоча індійські вчені склали абсолютно самостійну програму.
Далі буде.
Автор: Р. Бонгард Левін.