Знищення культури – перший крок до геноциду
Всю жахливу жорстокість расової політики Третього рейху в тій чи іншій мірі відчули на собі і прихильники старого, і ті, хто намагався пристосуватися до нового порядку: банкіри і жебраки, нобелівські лауреати, службовці універсальних магазинів і школярі, президент Академії наук професор Ліберман і знаменита німецька фехтувальниця Хелена Майер (відома всій Німеччині «білява Хе»), яка принесла країні дві олімпійські медалі; жертвами її стали і сто тисяч євреїв – ветеранів першої світової війни, з яких понад 30 тис. були відзначені військовими нагородами. Одночасно фашисти проводили цілеспрямовану політику знищення всього, що було пов’язано з Веймарським ренесансом.
Вже в перші роки їх диктатури світ став свідком небувалого видовища – свідомого культурного самогубства цілої нації. У захлеснулому країну божевіллі сліпого підпорядкування фюреру підозра падала на кожного інтелігента, а тих «арійців», хто наполягав, намагаючись зберегти хоч частку розуму, фашистський друк таврував як «weisse Juden» («білих євреїв»). В одній з нацистських пісень були такі слова;
Інтелігент – в цьому слові є
явний єврейський душок.
Істинний німець не може бути інтелігентом!
Нацизм спочатку був бунтом невігласів, хоча незабаром в його ряди ринули представники аристократії. Метою своєї «культурної революції» нацисти ставили не що інше як знищення німецької інтелігенції. Їм не терпілося прибрати до рук всю державну машину, щоб безкарно знищувати предмети мистецтва, спалювати книги. Одним з перших офіційних актів нацистської партії після її перемоги на місцевих виборах в Тюрінгії в 1930 році став наказ про знищення фресок Оскара Шлеммера (художника бездоганно «арійського» походження), створених ним для школи «Баухауз» у Веймарі.
А через кілька місяців після приходу до влади в 1933 р. фашисти паралізували в країні всю літературну діяльність, знекровили театральне і музичне життя і викинули з музеїв роботи великих сучасних художників – від Ван Гога і Пікассо до Макса Бекмана та Пауля Клеє.
Сповнені самовдоволення переможці робили все це з почуттям вседозволеності, абсолютно не замислюючись про наслідки. Вже під час першої хвилі переслідувань роботу втратили 1100 викладачів вищих навчальних закладів. Коли Руст, міністр освіти в уряді Гітлера, бадьоро поцікавився у професора Давида Хільберта, керівника знаменитого Геттінгенського математичного інституту, про успіхи математиків Геттінгена при новому режимі, він отримав лаконічно відповідь: «Пане міністре, в Геттінгені немає більше математиків!» У ті часи в німецьких школах демонструвалася пересувна виставка, серед експонатів якої був плакат з фотографією Ейнштейна і підписом під нею – «Розшукується», а в пояснювальному тексті говорилося, що це розгулює на свободі небезпечний злочинець, «за яким плаче шибениця». Один з післявоєнних німецьких письменників, намагаючись оцінити збиток, нанесений нацистською політикою німецькій науці, підвів сумний підсумок – вибух еміграції.
Поки з Німеччини був дозволений виїзд, країну покинуло близько 360 тис. чоловік єврейської національності (не набагато більше половини її єврейського населення); майже всі євреї, що залишилися загинули. Емігрувала і частина інтелігенції; це був найбільший в історії «відплив умів». Серед тих, хто опинився в еміграції, були не тільки євреї. Не захотіли змиритися з гітлеризмом Генріх і Томас Манни, драматург Фріц фон Унру, поет Макс Герман-Нейссе, австрійський письменник Робері Музиль, Еріх Марія Ремарк, письменник з Баварії Оскар Марія Граф, який відповів на фашистські багаття з книг відкритим листом, в якому вимагав: «Спаліть і мої книги!».
До цих добровільних вигнанців приєдналися музиканти брати Фріц і Адольф Буші, композитори Пауль Хіндеміт і Ернст Кренек, архітектори Вальтер Гропіус і Людвіг ван Дер Рое, художники Макс Бекман, Курт Швіттерс і Пауль Клеє. Їх позиція знайшла своє вираження в словах композитора Бели Бартока, який поїхав з Угорщини в США, коли над країною нависла загроза фашистської окупації: «Про те, хто, маючи можливість виїхати, залишається тут, можна сказати, що він мовчазно погоджується з тим, що відбувається».
Правда, дехто з дрібних літераторів з цілком зрозумілих причин залишився в Німеччині і навіть радів, наростаючій хвилі еміграції. Так, з представників неоромантизму, поет Берріс фон Мюнхгаузен (нащадок барона К. Ф. І. Мюнхгаузена, що став прототипом відомого літературного персонажа), просторікував в такому дусі: «Йде обмолот нашої пшениці на току літератури. Що з того якщо разом з плевелами з житниці виметуть кілька золотих зерен? Німеччина щедра, як справжнє серце всіх націй, яке б’ється бурхливо як серце Зігфріда». Але втраченими виявилися не кілька зерен, а весь урожай. Дороті Томпсон розповідала своїм американським читачам: «Біженцями стали практично всі, хто до 1933 року уособлював в очах світової громадської думки німецьку культуру». Однак вся глибина трагедії відкрилася тільки після закінчення війни. «Німецька література покалічена до невпізнання», – писав Вальтер Мушг, який спостерігав «загибель німецької літератури» з нейтральної Швейцарії. Роки нацизму загасили іскру творчості. «На цьому скінчилася велика німецька література. Навіть коли звалилося царство терору, вона як і раніше залишалася безмовною».
У похмурі роки фашизму було «живцем поховано» ціле покоління письменників, їх книги були вилучені з бібліотек і відправлені в макулатуру. Ті з них, хто не користувався таким міжнародним визнанням, як, скажімо, Томас Манн, позбулися своїх читачів і можливості писати рідною мовою; лише деякі молоді автори, які зуміли, подібно Артуру Кестлеру, перейти на іншу мову, могли заробляти собі на життя літературною працею. В силу ряду чинників «примари» 20-х і 30-х років з зусиллями приживалися і в післявоєнний період. «Залишилася тільки література мертвих, – писав Мушг, – або, вірніше, тих, хто занадто швидко пішов з життя, тих, від кого відреклися, кого забули. Сучасна велика німецька література існує, але вона похована під руїнами».
Страхітлива одіссея життя Німеччини часів нацизму майже на кожному своєму етапі мала поетів і літописців, які залишили свідоцтва боротьби за збереження людяності у вбивчому світі нацистського царства, де, як писав у сповнених гіркоти віршах Пауль Целан, панує «смерть – майстер з Німеччини» ( «der Tod ist ein Meister aus Deutschland»). Ці свідоцтва могли б лягти в основу трагедії або навіть цілої епопеї, але, боюся, у такої епопеї не буде світлої, оптимістичної моралі: мені здається, що вся обстановка випробування людської стійкості, що здійснювалася тоді, співзвучна трагічній атмосфері безвихідного в своїй безглуздості процесу Йозефа К. з роману Кафки. І в зв’язку з цим примітно, що однією з перших жертв нацизму став письменник-екзистенціаліст Теодор Лессінг, в найбільш значному творі якого, «Geschichte als Sinngebung des Sinnlosen», проводиться думка про те, що написання історії є мистецтво наділення сенсом подій, що за самою своєю природою сенсу не мають.
Жорстокі гоніння, обвалені нацистами на культуру, видаються мені саме такою ірраціональною нісенітницею, і якщо шукати якийсь сенс в трагедії німецьких євреїв-інтелігентів, то, боюся, з ним можна винести тільки один урок: в одвічному конфлікті між розумом і сліпою силою верх нерідко здобуває сила, хоча зазвичай і ненадовго, – відомо, що кийок в досвідчених руках куди більш моторний. Або, як казав тоді філософ і поет Саломо Фрідлендер (він називав себе «Мінонно» – «анонім» навпаки), «всадити кулю навіть в саму світлу голову може і останній бовдур».
Автор: Фредерік Грюнфельд.