Історія і антропологія

Чим далі від сучасності, тим до більшої кількості наукових дисциплін звертається історія за відомостями про минуле. На перший погляд багато з них не мають до історії жодного стосунку. Але це не так. Зоотехніка та палеозоологія відновлюють найдавніші етапи розвитку скотарства; вивчення культурних рослин допомагає відтворити картину первісного землеробства; лінгвістика реконструює найдавніші періоди в історії сучасних мовних сімей і, отже, мовну приналежність багатьох стародавніх народів. До кола таких наук відноситься і антропологія, дані якої використовуються для вивчення найдавніших періодів історії людства.

Починаючи з 1856 року, року першої знахідки кісток неандертальського чоловіка в Німеччині, було виявлено величезну кількість залишків копалин людей в різних країнах Старого Світу.

Ретельне вивчення їх скелетів дало можливість чітко уявити етапи людської еволюції, зміну фізичного типу найдавніших і давніх предків сучасної людини, а одночасно з цим отримати цікаві дані про спосіб їхнього життя.

Вже зараз антропологи змогли створити літопис людства, який часом ще містить значні прогалини, але місцями не менш детальний, ніж літописні документи письмової історії.

Одним з істотних придбань людства на ранніх етапах його розвитку стала членороздільна мова. Спільна праця викликала необхідність появи такої форми передачі інформації, яка не тільки дозволяла б людям обмінюватися нею між собою в процесі, скажімо, спільних дій на полюванні, але закріплювати в ній більш складний трудовий досвід і передавати його від покоління до покоління.

Коли з’явилася членороздільна мова? Археологи безсилі відповісти на це питання. Мало допомагає і порівняльне мовознавство. Залишаються ті дані, які можна отримати у антропологів.

Існує ціла область палеонтології, що займається дослідженням мозку копалин тварин. Вона називається і алеоневрологією. Мозок вивчається по зліпкам внутрішньої порожнини черепної коробки, інакше їх називають ендокранами. Зрозуміло, внутрішня будова мозку залишається при цьому невідомою, але його розміри, форма, розташування борозен і звивин в цілому ряді випадків можуть бути відновлені з великою точністю. На цій підставі створюється досить чітке уявлення і про рівень розвитку нервової системи вимерлих тварин.

Багато зроблено і в галузі вивчення мозку найдавніших людей. Встановлено, що обсяг мозку синантропа був значно більше мозку австралопітеків і пітекантропів. На ньому видно різкі піднесення в задній ділянці нижньої лобової звивини, в задньому відділі скроневої частки і в скронево-тім’яно-потиличній області. Перше піднесення безпосередньо входить в зону мовлення, друге і третє пов’язані з сприймаючими механізмами мови. Таке розростання перерахованих ділянок на ендокрана синантропа дозволяє судити про виникнення початків членороздільної мови саме на цій стадії еволюції людини.

Наведу ще один приклад, пов’язаний з історичними долями різних груп неандертальців. Вивчення багатьох скелетів неандертальців Центральної Європи дозволило виявити у них цілий комплекс ознак, який свідчить про відому примітивність їх будови у порівнянні з неандертальцями південніших районів, зокрема країн Середземномор’я. Очевидно, цей комплекс примітивних особливостей склався в результаті затримки в розвитку, викликаної пристосуванням до важких умов існування в прильодовиковій зоні. Центральноєвропейська група неандертальців як би законсервувалась в умовах ізоляції і, можливо, прийняла меншу участь в тих великих змішаннях на всій території Старого Світу, які передували появі людини сучасного типу. Тому і в формуванні фізичного типу сучасної людини ця група, мабуть, зіграла меншу роль, ніж ті групи неандертальців, які заселяли країни Середземномор’я.

Епоха, про яку йде мова – епоха серйозних еволюційних перебудов людського організму, коли прогрес в техніці і виробництві вимагав все більш досконалої фізичної організації, коли будь-яке серйозне досягнення в первісному виробництві мало супроводжуватися прогресивними перетвореннями в багатьох органах людського тіла, в першу чергу руці і мозку.

Саме у відтворенні прадавніх етапів людської еволюції антропологічні дослідження відіграють вирішальну роль. Це перший і основний внесок антропології в історичну науку.

ІСТОРІЯ СУЧАСНИХ НАРОДІВ

Хоча протягом останніх 20000-25000 років фізичний тип людей і відрізняється відносною сталістю, вивчення його продовжує давати цінну історичну інформацію. Друга область історії, в яку антропологія вносить істотний внесок, – походження древніх і сучасних народів.

Широке поширення набуло в антропології вчення про поділ всіх людей на доліхоцефалів (довгоголових) і брахіцефалів (круглоголових). Дійсно, цей поділ, введений більше 100 років тому, був першим і дуже серйозним досягненням на шляху класифікації людства за фізичними ознаками, але з тих пір він втратив своє значення. Пізніше було доведено, що при розподілі сучасного людства на раси набагато більше значення мають інші ознаки – колір шкіри, волосся і очей, ширина і випинання носа, товщина губ і розміри обличчя. Їх варіації у різних расових груп і народів можуть бути виражені в точних цифрах. Порівняння цих особливостей дозволяє встановити подібність або відмінність народів за фізичними ознаками, а так як останні є спадковими, – визначити і ступінь споріднення порівнюваних народів між собою.

На Північному Кавказі, у верхів’ях річок Баксан, Черек і Чегем, в диких ущелинах і на високогірних плато живуть невеликі народності – карачаївці і балкарці. Вони розмовляють мовами тюркської мовної сім’ї, родинних сучасним тюркським мовам – караїмської та кумицької, а з давніх – кипчакської. Перш на цій підставі вважали, що предками цих народів були кипчаки, які втекли з степових районів в ущелини Центрального Кавказу під напором монголів. Однак вивчення антропологічного типу цих народів показало, що вони більш за все схожі не на кочівників-половців, що населяли південно-руські степи в епоху середньовіччя, а на центрально-кавказькі народи – сванів, рачінців, хевсурів та інші високогірні етнографічні групи. Антропологічний тип цих народів відрізняється великою своєрідністю і свідчить про те, що балкарці і карачаївці представляють собою місцеве населення, засіли ті райони, які воно займає в даний час, ще в епоху бронзи, а може бути, і раніше.

На схід від балкарців і карачаївців живуть осетини. Вони займають не тільки передгірні райони і ущелини на північній стороні Кавказького хребта, але переходять і на його південну сторону. Мова осетин відноситься до іранської мовної групи. Історичні джерела називають середньовічне населення нинішньої Осетії аланами. Алани – кочовий народ, який з’явився на Північному Кавказі десь із-за Волги, може бути, з Середньої Азії. Їх мова, відома по власних іменах та свідченнях древніх авторів, схожа з осетинською. Багато особливостей традиційної культури і побуту сучасних осетин також дуже схожі на звичаї алан, побут і культура яких добре відомі на підставі розкопок численних аланських могильників.

При цих розкопках були зібрані скелети і черепи середньовічних алан, за якими був відновлений їх фізичний тип. Порівняння його з типом сучасних осетин показало, що алан не можна вважати предками осетинського народу. Антропологічно осетини зближуються тільки з місцевими центрально-кавказькими народами. Так само, як балкарці і карачаївці від кипчаків, осетини сприйняли від алан мову і багато елементів культури, але витоками свого походження пов’язані з древнім населенням центральних районів Кавказького хребта, які жили тут ще в епохи неоліту та бронзи.

Все сказане переконує у великому історичному значенні дослідження фізичного типу навіть сучасних народів. Тим більшу роль для відновлення історичної долі народів, їх переселень і взаємної спорідненості грає палеоантропологія.

Але про це читайте в нашій наступній статті.

Автор: В. Алексєєв.