Розквіт науки в епоху Відродження
Копернику виповнилося шістнадцять років, коли Христофор Колумб ступив на Американський континент. Він жив у розквіт епохи Відродження і Реформації – в історичний період, відзначений геніальними творіннями мистецтва Ренесансу і розколом Європи на два релігійних табори. Це був період воєн між Францією і Священною Римською імперією, період економічних і соціальних переворотів, що послідували за великими географічними відкриттями. Він знаменував собою початок розпаду феодальної системи в Європі та консолідації європейських держав.
Коперник був сучасником гуманіста Еразма Роттердамського і реформатора Мартіна Лютера, англійського короля Генріха VIII – в царювання якого англіканська церква добилася незалежності від Риму – і імператора Карла V, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі, швейцарського астролога і вченого Парацельса і, нарешті, Макіавеллі.
Культура в час Коперника перебувала в стані бродіння і жадібного прагнення до нового. Протестантська церква відстоювала право вільного тлумачення Біблії і зіграла вирішальну роль у відході від тієї жорсткої дисципліни розуму, якою характеризувалася культура середньовіччя. Точно так само художники і вчені того часу прагнули до повного оновлення наукової думки і об’єктивного підходу у вивченні природи.
Леонардо да Вінчі (1452-1519) проголосив необхідність неупередженого вивчення реальної дійсності, з тим, щоб можна було точно визначати й описувати явища природи. У природничих науках, стверджував він, слід використовувати математику, а також здатність людини до аналітичного мислення і, що найголовніше, слід покласти край простому повторенню загальновідомих істин. Ті, хто засновує свої твердження на цитатах, запозичених у авторитетів минулого, і на відомостях, що містяться в старих книгах, писав Леонардо, вдаються до своєї пам’яті, але не до розуму. Не слід вірити тим філософам, говорив він, доводи яких не підтверджуються експериментом. Леонардо закликав одночасно до «експерименту» і «міркування»; він вважав, що необхідно пов’язувати спостереження реального світу з абстрактними математичними теоріями, щоб відкрити шлях до сучасних таємниць природи.
На противагу університетським професорам і «авторам» Леонардо говорить про себе як про людину, «непричетну до письменництва». Типовим для нього – і для мислителів його часу – була нездоланна тяга до пізнання природи. Як черепашки потрапили на гору? Чому птахи літають? Чим викликається вітер? Яка механіка ходьби у людини і тварин?
Звідси його незліченні проекти машин, його дослідження з анатомії, трактати про науку і про те, чим вона має займатися. Різкі розбіжності з послідовниками Аристотеля, пристрасне бажання пізнати «таємниці небес і секрети природи» і енциклопедичний розум, спраглий інформації по всіх областях знання, були характерні також і для інших знаменитих представників так званої «природної магії» епохи Відродження: італійця Джироламо Кардано (1501- 1576), швейцарця Парацельса (1493-1541), німця Генріха Корнелія Агріппи (1486-1535) і італійця Жан-Баттіста Делла Порта (1535- 1615).
Відродження «магії», якою займалися ці лікарі та астрологи, полягала, передусім, у вивченні явищ природи. Вони розуміли, що людині дано здобути владу над природою і що досягти цього можна тільки за допомогою природних експериментів.
Чудеса магії, писав Корнелій Агріппа у своїй роботі «Про марнославство науки», сильно відрізняються від тих чудес, які описуються в священних книгах різних релігій. Божественні чудеса відбуваються всупереч законам природи, тоді як чудеса магії – результат експериментів, що проводяться людиною над природою. Ці чудеса (miracula) не більше ніж «речі, які повинні викликати здивування», і вони складаються головним чином у вмінні прискорювати природні процеси: наприклад, скорочувати час, необхідний для природного дозрівання плодів на деревах, або змінювати сезонні ритми за допомогою різних агротехнічних прийомів.
Перш за все, спробуємо пояснити деякі особливості епохи, в яку жив Коперник. Різниця між наукою і магією, настільки очевидна сьогодні, була далеко не настільки явна в першій половині XVI століття. У той час експеримент, вивчення природи і спостереження природних явищ ставили надзвичайно високо і розглядали як певне бачення світу; правда, воно сильно відрізнялося від того погляду на світ, якого дотримувалися в наступному столітті Френсіс Бекон, Рене Декарт і Галілей.
Засновники сучасної науки (і сучасної філософії) вели запеклу боротьбу (як це робив Бекон) із захопленням магією, характерним для попереднього століття, або ставилися до цього захоплення як до застарілого способу мислення (Декарт і Галілей), якому серйозний натурфілософ чи вчений не повинен приділяти уваги. Коперник жив в такий час, коли відмінність між магією і наукою не була настільки чіткою і визначеною, якою вона стала згодом.
Бунт проти традиційного мислення, і насамперед проти вчення Аристотеля, – ось що характеризувало наукову думку епохи Відродження. Французький філософ і граматик П’єр де ла Рамі (Петрус Рамус) заявив, що він може наочно довести помилковість всіх положень Аристотеля.
Ця відмова від традицій і загальне прагнення до оновлення означали, крім того, відрив нової культури від університетів, де все ще панувала філософія Аристотеля. У XVI столітті більшість вчених вели свої дослідження в університетах і, як правило, викладали в них; однак немає сумніву, що тут вже не було тих жвавих дискусій про нові віяння в науці і культурі, які відбувалися в період середньовіччя.
У другій половині XVI і на всьому протязі XVII століть університети не були носіями передової думки, настільки необхідної в період швидкого інтелектуального розвитку. Новій астрономії Коперника судилося протягом багатьох років завойовувати вчений світ. Стара система Птолемея залишалася в навчальних програмах ще сто з гаком років після опублікування знаменитої праці Коперника «Про обертання небесних сфер», і сам Галілей продовжував викладати у своїх лекціях птолемеєвську астрономію.
У ті роки, коли на основі знову відкритих текстів Архімеда стали розвиватися нові методи, в університетах продовжували вивчати тільки Евкліда. Ще довгий час після появи першої сучасної книги по анатомії, опублікованої Андре Везалієм в 1543 році, студенти-медики продовжували вчитися за підручником анатомії Мондино з його типово середньовічним підходом.
Такий стан речей породив потребу оновити установи, покликані сприяти розвитку нових методів придбання та передачі знань. Цій вимозі і відповідали засновані у Європі в XVI і XVII століттях академії, наукові товариства та школи, які об’єдналися навколо окремих вчених.
Велика робота Коперника (1543) поклала початок тому перевороту в науці, який завершився працями Ньютона. Цей переворот породив нову фізику, нову астрономію і нову медицину, в корені відмінні від відповідних дисциплін у стародавніх греків і римлян.
Коперник здійснив переворот в області астрономії, але він не був астрономом в сучасному розумінні цього слова. Він був сином століття, ввібрав його культуру і був гуманістом в тому сенсі, який, вкладався в це слово в його дні.
Він був обізнаний в питаннях права, медицини, економіки та управляв землями однієї з єпархій. У Краківському, Болонському, Падуанському та Феррарському університетах він вивчав математику, астрономію, право, медицину і філософію. В Італії він оволодів грецькою мовою і читав Платона. Один з його вчителів – астроном Доменіко Марія да Новара – був послідовником поглядів Платона і Піфагора, які зробили величезний вплив на культуру Італійського Відродження.
Як і багато інших гуманістів, Коперник викладав свою нову систему Всесвіту не в формі обґрунтованого спростування традиційних теорій, а у формі відродження поглядів Піфагора. У викладі Коперника його теорія постає перед читачем тісно пов’язаною з поглядом на світ як на одкровення чи прояв божественного початку. Сонце, за описом Коперника володар і повелитель реального світу, було символом Бога.
Це звеличення Сонця і багаторазові посилання на Піфагора, які ми знаходимо в роботі «Про звернення», пов’язують образ мислення Коперника з одною з головних філософських течій епохи Відродження.
У 1462 році італієць Марсіліо Фічіно почав переклад «Діалогів» Платона. Ще до початку роботи над Платоном Фічино переклав латинською мовою знамените «Corpus hermeticum», зібрання творів грецьких авторів, що жили в період між III і I століттями до н. е.
Ці твори, в яких переплелися платонівська і стоїчна тематика з помітним впливом східної філософії, Фічино приписував містичному єгипетському богу Тоту, якого древні греки ототожнювали з богом Гермесом (Трисмегистом, тобто тричі великим). У платонівській філософії Марсіліо Фічіно бачив доктрину вічного релігійного одкровення. Вона, стверджує Фічино, «зародилася разом з Заратуштрою у персів і з Тотом у єгиптян, була вирощена Орфеєм у фракійців, Піфагором у греків і італіків і досягла розквіту в Афінах у працях Платона». Для Фічино і послідовників Платона епохи Італійського Відродження філософія і релігія були невіддільні: великі філософські теорії і священні книги різних релігійних вчень зводилися в кінцевому рахунку до одного й того ж.
У своїй праці «Про звернення» Коперник, торкаючись питання про центральне положення Сонця, не випадково згадує ім’я Гермеса Трисмегіста. Його геліоцентрична теорія з’явилася в той час, коли і філософія, і релігія перебували під явним впливом неоплатонізму: він використовував цитату з однієї знаменитої роботи, в якій описується культ Сонця у древніх єгиптян.
Для нас праця Коперника стала відправною точкою, майже символом революції в області мислення, що породила сучасну науку. Як ми бачили, його книга була написана в епоху, яка жадала нового, була готова піддати сумніву всі усталені погляди і боролася з труднощами, зумовленими розривом між схоластичними установами та прогресом науки.
Все це аж ніяк не випадково, і в цьому сенсі праця Коперника знаменувала собою настання ери сучасної культури. Однак Коперник, дотримувався філософії неоплатонізму, зволів представити свою нову теорію будови Всесвіту як відродження старих доктрин, а не як революційне відкриття.
Він був боязкий і обережний чоловік. Можливо, його інтерес до Сонця, одного з головних об’єктів філософії неоплатонізму XVI століття, штовхнув його на астрономічні дослідження, які мали довести, що Сонце – центр Всесвіту. Можливо також, що він намагався уявити все, що було нового в його астрономії, в такому філософському контексті, який був би зрозумілий і звичний освіченим людям його часу.
У всякому разі, ясно, що Коперник повною мірою використовував два великих уроки, даних наукою XVI століття: відкриття геометричних і арифметичних закономірностей в природі суттєво для розуміння Всесвіту; до істин, успадкованим від давніх часів, слід підходити критично, а в разі необхідності – вносити до них виправлення.
Автор: Паоло Россі.