Слідство про Святополка Окаянного. Частина четверта.
«Сказання про Бориса і Гліба» і близька до нього стаття 6523 (1015) року Київського літопису повідомляють, що до кінця життя Володимира (помер 15 липня 1015 року) Святополк був у Києві, але аж ніяк не в ув’язненні. А Тітмар пише, що Володимир «під тягарем днів помер, залишивши спадщину свою цілком двом синам; третій перебував до того в темниці, з якої потім вирвався і, залишивши там дружину, втік до тестя».
Отже, Святополк опинився на волі. Але коли і за яких обставин? Ще при Володимирі або вже під час міжусобиці, як можна зрозуміти з розповіді Тітмара? І що за цим криється? Якийсь компроміс, прощення або просто вдала втеча, як пише єпископ Мерзебурзький? Перевагу, безумовно, слід віддати руським джерелам. Тому що по Тітмару виходить, ніби Святополк не брав участі в політичних подіях на Русі з моменту арешту в 1013 або 1014 і до повернення з польськими, саксонськими та печеніжськими полками в 1018-му. («Місто ж Київ прийняло Болеслава і сеньйора свого Святополка, який довгий час перебував у відсутності, – читаємо в «Хроніці». – Покинуте своїм князем, воно 4 серпня ухвалило Болеслава і довго перебуваючого у вигнанні Святополка …») А це абсолютно невірно. Мабуть, Тітмар був погано поінформований про події, що відбулися і порахував за втечу з в’язниці появу Святополка у Польщі вже після програної ним наприкінці того – 1015 року битви у Любеча.
Значить, турівський князь був звільнений за життя Володимира і, отже, самим Володимиром? Чому? Деякі автори думають, що звільнення Святополка було одним з наслідків русько-польської війни 1013 року, політичною угодою між Болеславом і Володимиром. Що після цього положення Святополка при Київському дворі нібито різко змінилося і він став не те першим помічником, не те опікуном одряхлілого повелителя Русі.
Не бачу жодних підстав для подібних висновків. Ніякими даними про возвишення Святополка ми не володіємо. Залишення його в Києві або ближньому Вишгороді – факт, що допускає різні тлумачення. Наприклад – небажання випускати підозрілого родича з поля зору. Згадаймо, що свою дружину старий князь вручив синові Борису. І його відправив проти печенігів. Хоча якщо Святополк знаходився колись у них в заручниках, то краще знав їх звичаї, а при нагоді мав шанси залагодити справу миром. Але, видно, Володимир не довіряв пасинку. А може, ще й тримав його в порубі, випустивши лише під час своєї хвороби, щоб полегшити милістю душу. Такий мотив звільнення в’язня здається мені дуже ймовірним.
А тепер спробуємо уявити, як же все це відбувалося (могло статися). Дізнання, яке вів Олександр Попович, на перших порах зайшло в кут. Святополк наполегливо заперечував звинувачення в зраді, посилаючись на те, що посли та гінці, що ходили між Туровим і Гнєзно, були зайняті лише підготовкою шлюбу і подальшим облаштуванням польської княжни на новому місці. Данину же він відмовився платити по причині збідніння землі. Треба було дати людям хоч рік перепочити, щоб з ним не вчинили так само, як з пращуром Ігорем. А Болеславна взагалі нічого, напевно, толком не знала. А якщо знала – то з напівдитячого переляку забула. І при спробах розпитати її лише ревіла білугою. А єпископ Рейнберн, безсумнівно, володів чималими відомостями, які цікавили київську службу безпеки, незабаром виявився непотрібний для слідства. Звичайно, куди легше було б розговорити «своїх». Але їх захопити не вдалося. Вовчий Хвіст перебував в цей час у Болеслава, і про нього не було ні слуху ні духу, а перестрашена челядь розбіглася.
Попович почухував потилицю. Стояти з повинною головою «на килимі» перед гнівом князя йому порядком набридло. Допитувати же Святополка «з пристрастю» Володимир суворо заборонив. Він не бажав брати на душу новий гріх. Попович був незадоволений:
– Ну що на старості років плутається не в свою справу! І знати все хоче, і вщипнути нікого не можна. Навіть за єпископа прочуханку влаштував! Хоча він і взагалі не наш, і дунули на нього необережно всього-то раз. Чи не через це ж він розсипався… Не терпіти само було, коли тебе водять за ніс?
Попович із задоволенням пригадав чуту їм притчу, як обдурила колись Володимира красуня-поляница, що приїхала в Київ виручати посадженого в льох чоловіка і переодягнувшись відважним добрим молодцем, послом зі східної землі. На які тільки хитрощі не пускався князь, щоб дізнатися до істини! І боротися зі своїми богатирями її примушував, і в баню з нею (старий грішник) під образом Адамовим безсоромно налагодився, і постіль її після сну оглядав. Примічав, де буде вм’ятина: чи на місці могутностей плечей, або там, де єству жіночому положено. Та так і не вгадав, опростоволосився. А тепер недоречно душу свою рятувати взявся. Заграло в ньому, бач ти, завзяте серце… А стягувати за мовчання норовливого чада з кого знову норовить? З нього, служби таємних справ начальника.
Несподівано контррозвідників виручив … Мішаточка! Не по роках хитрий шахрай, який вдарився було разом з усіма в біга, по зрілому міркуванні дійшов висновку, що в нетрях Біловіжжя золотий скарб не знайдеш, і слави молодечої не здобудеш. А звідси випливало, що пана свого потрібно здавати. І не зволікаючи. Поки секрети, якими він володіє, не перестали бути секретами. Він розумів, зрозуміло, що ризикує, але все ж розраховував навіть на щось понад помилування. Надії Путятіна сина виправдалися наполовину. Його простили, але калиту (кишеню) не обтяжили. І вже зовсім паче всякого очікування залишили при Святополку спостерігачем (на той випадок, якщо покарання Турівського князя не буде дуже суворим). Мішаточка змінився на обличчі і, крекнувши, тут же квапливо схилився в поклоні…
Отримавши, нарешті, потрібні відомості, що підтверджували його здогади і побоювання, Володимир вирішив знову піти до пасинка, якого не бачив з першого невдалого допиту. Пора було розпорядитися його долею. Буде знову мовчати, і відмовлятися – доведеться позбавити його князювання і засадити в поруб де-небудь у Пскові. На все життя. Накинувши на зябнущі плечі кунью шубу, князь човгаючими кроками перетнув обширний двір і, супроводжуваний Поповичем і охоронцями, увійшов у тісну кліть в’язниці.
– Чи здоровий, сину? – Тихо спитав він, при світлі смолоскипів вдивляючись вицвілими очима в схудле, заросле обличчя в’язня.
– Дякую, батюшка, – ще тихіше, ледь ворушачи пересохлими губами, видавив Святополк. Мозок його гарячково працював. Він миттєво зрозумів причину цього несподіваного візиту. Кілька днів тому назад через заґратоване віконце своєї темниці він вгледів серед народу, що постійно товпиться на княжому дворі блискучу лисину і огрядні тілеса Мішаточки. Зрадивши Святополка, той зовсім і не думав ховатися. Навпаки, його природна нахабність знаходила задоволення в тому, щоб покрасуватися перед поваленим в прах володарем, біля ніг якого йому ще недавно доводилося плазувати. І тому він безтурботно «підставляється», розмовляючи біля воріт з начальником варти. Зв’язати кінці з кінцями Святополку було неважко. Мішаточка його видав, тож замикатися далі безглуздо. Знати б тільки, в чому саме обмовив його цей улесливий Заугольников, якого, якщо обійдеться, він накаже вбити під пса місце. Володимир немов читав його думки.
– Ну що, сину, по сю пору уста на замку тримаєш? – Почув Святополк знайомий насмішкуватий голос, в якому під старість з’явилися якісь скрипучі нотки, – Іно ми ключик-то вже підібрали…
На обличчі Святополка виступили червоні плями. Він все ще вагався. Знаючи вже, що для порятунку треба покаятися, але боячись наговорити зайвого. Про що повідав Поповичу лисий грошолюб? Чи тільки про Болеслава? Або зачепив і печенігів? Позбавлятися відразу обох союзників Святополку ніяк не хотілося, яку б долю ні підготував йому підозріло спокійний «батюшка». Залишившись один, він вже точно пропаде. З нетерпінням і страхом турівський князь чекав хоч якої-небудь підказки і дочекався.
– Думаєш, для тебе старається Болеслав? – Без гніву, радше з докором запитав Володимир і пояснив, немов малому, нерозумному дитяті: – Та він тобою і твоєю землею собі шлях на Русь теребить. Хочеш бути приступцю, на яку він поставить свій Святогорів чобіт? Витримаєш?
Іронізуючи над непомірною товщиною і огрядністю Болеслава, який давно став мішенню для придворних європейських дотепників, князь одночасно намагався якомога болючіше зачепити самолюбність Святополка. І потрапив в точку. Святополк не любив свого тестя. Як, втім, і свою огрядну дружину, чиї форми, на його погляд, дуже нагадували Мішаточкіни. Болеслав дуже дратував його своєю зверхністю і грубістю, своїм неприхованим прагненням зневажати зятем, як майбутнім слугою. Святополк злився, але терпів і намагався бути ласкавим з Болеславною, сподіваючись з часом показати ляхам, що вони в ньому помилилися. Тому слова Володимира «занутріли» його, зачепили за живе. З іншого боку, і діватися йому було нікуди. Момент для каяття дозрів, і зволікати вже було небезпечно. Святополк звалився на коліна, і обнявши руками м’які сап’янові чоботи «батюшки», облив їх майже щирими сльозами. Потім кілька днів поспіль він розповідав все більш довірливо слухаючому Володимиру про свої переговори з Болеславом, запевняючи, що подумував лише про самостійне князювання в Турові.
Нарешті його красномовство вичерпалася. Він замовк і з тривогою і надією став чекати, що ж скаже у відповідь на покаянні промови блудного сина його «батько», вихователь і верховний суддя. Але князь лише кивнув, важко підвівся і вийшов у розкриті отроками двері. Варта з факелами послідувала за ним, і Святополк знову опинився один в згуслому мороці ночі. Він був приголомшений. Йому здалося, що все пропало і він лише без користі обмовив себе.
Побоювання його підтверджувалися. Дні проходили за днями, а Володимир більше не з’являвся. Спроби розпитати Поповича, який час від часу відвідував знатного бранця, ні до чого не привели. Той загадково посміхався і обережно розводив руками. Сказати йому справді не було чого. Володимир не знав, на що зважитися. І то збирався, не зволікаючи й години, випустити вже постраждалого племінника, то починав сумніватися в щирості його каяття і побоюватися за долю власних дітей. Святополк втратив лік дням і майже не помічав зміни пір року. Він немов провалився в нерухому вічність. Але одного разу в дверях з’явився чимось стривожений Попович і оголосив, що князь його прощає і відсилає в ближній Вишгород. До Святополка не відразу дійшов зміст цих слів. Потім обличчя його порожевіло, у нього перехопило подих. Тремтячим голосом він запитав, чи може побачити батюшку. Попович негативно похитав головою.
– Не здраво князь, – коротко відповів він. І тихо додав: – Червоне наше сонечко …- сутулячись, він вийшов.
Ці слова, що обіцяли ще більш райдужні перспективи, Святополк пригадав і усвідомив вже в дорозі. А тоді він був переповнений самодостатнім щастям свободи. Правда, коли князь вийшов з палацу, щоб сісти на коня, у стремен його чекав весь якийсь зіщулений і навіть дещо позеленілий Мішаточка. Але це не зіпсувало Святополку настрою. Він тільки посміхнувся. Головне, що вдача знову повернулася до нього обличчям. А з цим пройдисвітом він тепер як-небудь впорається. Святополк не знав, з ким має справу.
Далі буде.
Автор: В. Плугін.