Віщий Олег – князь-волхв?
Остання чверть IX століття: криза влади на всьому Євразійському континенті. У Китаї від зовнішнього напору і внутрішнього повстанського розбою руйнується імперія династії Тан. На Середньому Сході горді арабські воїни воюють з не менш гордими перськими, що викликає войовничу ненависть городян і дехкан. В середині «жилого світу» болгарський цар Симеон найрішучішим чином потіснив Візантію на Балканах і не проти приєднати і сам Константинополь. На Заході – імперія Карла Великого, не протримавшись в цілості й схоронності і півтора століть, розпалася на три володіння. Їх морські узбережжя безперестанку атакують скандинавські вікінги, що піднімаються по річках у внутрішні області гордих держав. Париж, наприклад, беруть в облогу…
Знаменита фраза новгородців – «Земля наша велика і багата, а порядку в ній немає» – застосовна до всього тодішнього «цивілізованого світу». Русь, єдина торгово-економічно, інстинктивно тягнеться до єдиноначальності. Питання про владу, володаря і підвладність молотом Божим носиться над Євразією.
Перші загальноруські князі (великі князі Київські IX-X ст.) потрапили в руські монастирські літописи з мирських сказань, частіше – усних. Літописці люди совісні, намагалися від себе не додавати, іноді лише пояснювати. Але все одно: поголос відстежив головне, опустив невідоме; одних підніс, інших охулив. І перші князі постали фігурами яскравими і загадковими. По суті літописці явили нам чотири архетипи государів.
1. Віщий Олег. Йому вдається все. Він позбавлений приватних турбот особистого життя. Він підвладний тільки силам небесним. Не програв жодної сутички, не зробив жодного марного кроку. Будинок його – Русь, простір – світ.
2. Примхливий Ігор, який виріс під сильною долонею Олега. Недалекий, але владолюбний, мало не погубив внутрішні і зовнішні надбання Олега.
3. Ольга. Красуня. Мудра. Спочатку – терпляча розважлива месниця (внутрішні справи). Потім – досвідчений дипломат (зовнішні справи). Господиня зі спокійною розпорядливістю (внутрішні справи). Перша християнка без найменших ознак фанатизму і нав’язливого місіонерства (духовні справи).
4. Нарешті, запальний Святослав – чоловік подвигу, не жаліючий ні себе, ні інших.
Подальших князів літописці знали краще, докладніше, але в «Повісті временних літ» продовжують «лепитись» характери збірні: Володимир Святий, Ярослав Мудрий – приклади державної спроможності, що йде від безперестанного пошуку і навчання. Але вони немислимі без попередників, яким все було ясно з самого початку і які, видається, тільки й чекали години, коли зможуть проявити свій політичний характер, заявити свою концепцію влади.
Найзагадковіший государ в цьому ряду – найраніший. І задамо у зв’язку з його образом в «Повісті временних літ» таке питання: чому Олег – Віщий?
Так, чому Олег, якщо він, по літопису, «посміявся і докорив чарівнику, сказавши:«неправо говорять волхви, але все те брехня: кінь помер, а я живий ». Тобто Олег кинув звинувачення всім волхвам, позначивши їх у множині. І тут же сказання показує його, Олегову, неправоту. Вилізла зміюка з кінського черепа, та така, що прокусила юхтовий княжий чобіт. І укус цієї придніпровської гадюки виявився смертельним. Зауважимо: переказ цей розповідає літописець – християнський чернець. І князівське звинувачення волхвів в неправді йому, звичайно, повинно бути по серцю. Але розв’язка все перекреслює. Мабуть, руський середньовічний письменник не зміг встояти перед жвавістю переказу…
З легкої руки Олександра Сергійовича Пушкіна в легенді проявився вже цілком певний політичний сенс. Поет віддає належне державним діянням Олега (і не тільки в «Пісні про віщого Олега», а й в інших віршах). Але князь гине як правитель, який засумнівався в провісному дарі «натхненного чарівника» – з тих, що «не бояться могутніх владик» і кому княжий дар не потрібен. «Правдива і вільна їх віща мова і з волею небесною дружня», – роз’яснює поет словами волхва природу і призначення поетів і пророків усіх часів.
У пушкінському варіанті легенда увійшла в свідомість наступних поколінь. Але однозначною не стала. Покладена на музику і доповнена приспівом «Так за Царя, за Батьківщину, за віру …», вона навіть була гімном монархічної білої гвардії. І не випадково – в «Пісні» є і про славу государеву, і про трагічний рок володаря. Ну а, скажімо, в іронічній переробці В. Висоцького актуалізувалося нехтування правди поетів володарями і їх поплічниками («І довго дружина топтала волхвів своїми гнідими кіньми…»).
Але – згадаємо! – Адже Олег то і сам був віщим. Настільки, що з таким прозванням увійшов в християнський, а, стало бути, безумовно антиволховский літопис! Розповідь про переможний похід його на Царгород закінчується словами: «І прийшов Олег до Києва, несучи злато, і паволоки, і овочі, і вина, і всяке узороччя. І прозвали Олега – віщим: були бо люди погані і невігласи» (тобто язичники, що не відають гласу Божого, віри істинної).
Ще б не віщий! Мало тих чудес, якими дивував Олег ромеїв під Царгородом! Та перший же його похід – з Новгорода на Київ – чим не чудо? Знаходяться на цьому шляху племена, що як заворожені, вручають йому міста свої. Як зачаровані, здають кияни без жодного жалю правителів своїх Аскольда і Діра. Всі вірять в правду Олега. І літописця це не дивує. Тому що літописець, як і Олег, заворожений однією ідеєю – ідеєю єднання Русі.
Майже так само легко проводить Олег звільнення сіверян, радимичів і в’ятичів від хозарської данини: «Платіть краще мені», – каже Олег. «Мені», невідомому, а не могутньому Хазарському каганату. І платять. Іноді – можна сказати, для виду тільки, щоб показати норов – впираються спочатку.
І коли Олег, в загальноруських торгових інтересах, йде на Царгород – все те ж: до нього приєднуються придністровські і придунайські племена; з тією ж легкістю, через кому «і хорвати, і дуліби, і тиверці».
Так чи не був Олег і справді чарівником, волхвом? Інакше кажучи, чи не належав одночасно і до жрецького стану, і до князівського, володіючи тому особливою владою, коли домовленість, «зваба», сила навіювання, опора на містичну духовну традицію діють сукупно з політичною логікою, раціональним переконанням?
До речі сказати, подвійну якість Олега може пояснити і дивне його положення: він, по літопису, і родич Рюрика, і чомусь ні в якому разі не спадкоємець йому. Він князь і не князь (тимчасовий правитель при такому собі малолітньому Ігорі).
Не кажучи вже про те, що ім’я віщого правителя, так само як і його істинної політичної спадкоємиці Ольги, співзвучно ірано-сарматському величанню Халег – творець; болгарському Олгу – великий; скандинавському Хельг – святий.
Але якщо Олег – князь-волхв, як він міг порушити першу заповідь волхвів, посміятися над вірою в волховання? І в цьому резон «жала мудрия змії»; київська гадюка – виконавиця волховського пророцтва виповзла з кінського черепа, який споконвіку мав лежати у слов’янських будинках як язичницький оберіг, охранитель …
Або треба розуміти так, що Олег, який став вже волхвом загальноруського масштабу, з цієї висоти дозволив собі принизити місцевих київських чарівників. І в зарозумілості цій був не правий…
Але взагалі-то, з літературно-сказительної точки зору, що спирається на архетипи нашої психології, Олега на всьому його шляху настільки неминуче супроводжувала вдача, що представляється просто необхідним, для життєвої переконливості, хоча б злегка затьмарений життєвий фінал. Ну, не може бути завжди і все так вже гладко. Притому, що Олег, який прийшов до черепа улюбленого коня, досяг дуже похилого віку і зробив все, що хотів. «І жив, світ маючи з усіма країнами», – виголошує літопис.
Що ж, государ-жрець – ідеальна модель правителя? Хто зна. Та тільки секрет такого рідкісного сплаву, здається, потрапив в категорію давно загублених.
Саме поєднання в цьому роді в нашій давній історії зустрічалося вкрай рідко. З письмово відомих такими є нащадок болгарського царського роду, співак-чарівник Боян і полоцький князь-волхв Всеслав. Ні той, ні інший, однак, не були видними влаштовувачами Русі. Боян – хранитель переказів, зачаровує своєю поезією. Всеслав – запеклий душогуб, коли й справді волхв, то «чорний», і слава Богу, що не втримався на київському великому князюванні.
Залишається – як історичний архетип – легка хода Віщого Олега, воістину полководця- миротворця. Зрештою, може, історично найважливіше, що було на самому початку …
Автор: Валерій Лобачів.