Подарунок на аркані – епохальна подорож жирафи з Каїра в Париж
Десять років по тому після падіння Наполеона і реставрації французької монархії, в один із днів 1825 року весь Каїр охопило незвичайне хвилювання: суданський сановник Мукербей прислав в дар правителю Єгипту паші Мухаммеду Алі двох жираф. Більше всіх хвилювався генеральний консул Франції в Каїрі Бернардіно Дроветті, привабливий, хоча й трохи ексцентричний пьемонтець, великий поціновувач єгипетського мистецтва. Зібрані ним древності склали згодом основу експозицій єгипетських залів Лувру, музеїв Берліну і Турину.
Відносини між Францією і Єгиптом в той час були вельми натягнутими. Твори Віктора Гюго і картини Делакруа звали французьку молодь до виступів на захист незалежності Греції. Єгипетські ж війська разом зі своїми турецькими союзниками прийняли участь в 1822 році у винищуванні грецьких повстанців на острові Хнос.
Вважаючи, що найперший обов’язок істинного дипломата полягає в тому, щоб, не шкодуючи сил, прагнути до поліпшення відносин між країнами, Дроветті угледів у появі в Каїрі двох жираф щасливий випадок, який не можна упустити. Пам’ятаючи про стару традицію єгипетських правителів дарувати дивовижних звірів в знак поваги іншим монархам, він зажадав відправити одну з суданських дивин в дар королю Франції Карлу X. Більш екстравагантний подарунок і справді було важко придумати; адже в ті часи ще жодна жирафа не ступала на французьку землю.
Паша Мухаммед Алі з готовністю виявив свою згоду. Однак в дипломатичних колах новини незбагненним чином поширюються в мить ока: майже одночасно з такою ж вимогою щодо свого вінценосного суверена виступив британський консул. Для цього він мав не менш вагомі причини: відносини між Англією і Єгиптом перебували в жалюгідному стані.
Миттєво оцінивши переваги, які обіцяли ці дві пропозиції, правитель прийняв воістину соломонове рішення: в кожну країну відправити жирафі, а вибір залишити за консулами, яким належало кинути жереб.
Кілька днів по тому Дроветті послав голові свого відомства, похмурому барону до Дамі, переможну реляцію: «Щасливий повідомляти Вашій Високоповажності, що доля виявилася прихильною до вас. Наша жирафа сповнена сил і здоров’я, тоді як друга, призначена англійському королю, – істота квола і довго не протягне». Через кілька місяців «англійська» жирафа і справді здохла. Звичайно, справжньою помстою за Ватерлоо це не назвеш, але все ж!
Тепер потрібно було подумати про те, як доставити тварину до Франції. Дроветті підготував подорож з усією ретельністю. В Олександрії він підшукав сардінійський бриг «Дуе Фрателлі» («Два брата»), капітан якого поклявся оберігати довірене йому ніжне створіння, як власну дочку. Відстані між палубами не вистачило, і у верхній палубі довелося вирізати отвір: жирафу помістили внизу, а голова її стирчала зверху. Щоб вона не забилася під час качки, краї отвори обклали соломою. Захистом від дощу мав служити натягнутий над головою брезент.
Другою проблемою було годування – адже жирафі вимагалося в день 25 літрів молока. Дроветті вирішив погрузити на корабель трьох корів, а заодно двох антилоп, доярку і трьох суданців, щоб жирафа в дорозі відчувала себе як вдома. І щоб остаточно заручитися підтримкою провидіння і захистити мандрівницю від злих сил, на шию тварині він повісив пергамент з написаними на ньому рядками з Корану. На довершення генеральний консул направив своєму колезі Ботті, французькому дипломатичному агенту в Марселі, лист, в якому виклав рекомендації щодо того, як слід влаштувати і годувати жирафу по прибутті до Франції.
Бриг підняв вітрила, а 13 жовтня 1826 року кинув якір в Марсельскій гавані. Плавання пройшло без особливих пригод: правда, одна з корів страждала від морської хвороби. Пасажирів – і людей, і тварин – помістили в портовий карантин; ця передишка дала Вільнев-Баржмону, префекту департаменту Буш-дю-Рон, час на підготовку гідної зустрічі призначеного королю подарунка.
Ніколи раніше на долю французьких префектів не випадала така почесна місія, і Вільнев-Баржмон взявся за справу з усією відповідальністю і завзяттям, на які був тільки здатний. Поза всяких сумнівів, резиденцією для настільки високої гості могла стати тільки сама префектура: у дворі її влаштували загороду і тепле стійло, що безпосередньо сполучалося з обома поверхами в будівлі.
Тут жирафа провела зиму в очікуванні теплих днів, щоб з їх настанням рушити в Париж. Між тим префект регулярно повідомляв міністру внутрішніх справ про всі свої приготування, не забуваючи при цьому торкнутися вельми делікатного питання про відшкодування витрат.
Щоб уникнути народних хвилювань мешканку тропіків перевели з карантину в префектуру під покровом ночі 14 листопада. Протягом семи місяців пан Вільнев-Баржмон зворушливо доглядав за своєю гостею і навіть дозволив украстися поетичній нотці в службове листування, називаючи жирафу то «моя протеже», то «прекрасне дитя тропіків».
Зі свого боку, дружина префекта влаштувала кілька прийомів, або, як їх називали в той час, раутів на яких тварину демонстрували вершкам місцевого суспільства. Ні вдень, ні вночі не припинялося паломництво до жирафи членів Марсельскої академії. Вони намагалися не упустити жодної подробиці її поводжень і приходили в подив від її мовчання; адже вони ще не знали, що у цього довгошийого створіння немає голосових зв’язок.
Тим часом префект вирішив, що його підопічна для підтримки форми потребує моціону і жителі Марселя стали свідками незабутнього видовища. Кожен день на вулицях міста з’являлася процесія, очолювана кінними жандармами з шаблями наголо, за якими спокійно крокувала жирафа, викликаючи бурхливу радість городян і невимовний жах коней.
Однак король з нетерпінням чекав «свою» жирафу, і навесні постало питання про те, як же доставити її з Марселя до Парижа. Морем вздовж узбережжя Іспанії та потім вгору по Сені? Але це займе стільки ж часу, скільки плавання через Середземне море. Може, відправити її по річках – Ронет Соні і Севе? Зрештою, було вирішено, що, оскільки тварина звикла до піших прогулянок, потрібно просто відвести її в Париж короткими переходами. Зрозуміло, доручити спостереження за таким кортежем можна було тільки досвідченому чоловіку, і вибір припав на Жоффруа Сен-Ілера, прославленого натураліста, що здобув популярність своєю теорією «компенсації органів», а головне – свого часу він побував з військами Наполеона в Єгипті, і був, можливо, єдиним чоловіком у Франції, який мав хоч якесь відношення до жираф.
Жоффруа Сен-Ілер, якому в той час було 55 років, страждав від ревматизму та інших недуг, і все-таки він з натхненням взявся за здійснення покладеної на нього місії. «Кинувши в саквояж все необхідне, він взяв квиток на найближчий диліжанс і за шість з половиною днів покрив шлях, який йому потім належало виконати разом з жирафою» – так пише Габріель Дар До в книзі «Жирафа для короля» (1985). 10 травня 1827 року на засіданні Марсельскої академії один з її членів, такий собі пан Жоффре, сповістив про прибуття свого високоповажного колеги, і заодно прочитав присутнім три байки, написані ним в честь жирафи.
Кожен перехід на шляху до Парижа був ретельно підготовлений. Кортеж складався з жирафи, корів, однією антилопи (друга здохла в Марселі), двох муфлонів, доярки, суданців, перекладача і возів з кормом, зерном та іншими припасами, замовленими поважним керівником експедиції.
Для захисту від весняних злив жирафі виготовили непромокальну накидку з капюшоном, розписану гербами короля Франції і правителя Єгипту. Вільнев-Баржмон спорядив для супроводу кортежу загін кінних жандармів і взяв на себе працю написати листи всім мерам свого департаменту, чиї володіння належало перетнути каравану, а також своїм колегам в інших департаментах, обрушивши на них цілу лавину вказівок і порад.
На світанку 20 травня 1827 року караван, очолюваний Жоффруа Сен-Ілером, рушив у дорогу. На переходах ревматичне тіло глави експедиції тряслося на возі, але варто було кортежу увійти в місто або прибути на стоянку, як він опинявся поруч з жирафою, черпаючи сили в захопленому прийомі жителів і місцевої влади.
Залишилися позаду Ексан-Прованс, Авіньйон, Оранж, Молтсліар, В’єнн. В день караван проходив в середньому 27 км і, нарешті, в червні прибув в Ліон, звідки Жоффруа Сен-Ілер повідомив Вільневу-Баржмону останні новини. В дорозі їх затримало одна подія. «В копито жирафі потрапив цвях», від постійної ходьби вона виглядала стомленою, навіть трохи виснаженою, але «поводилася вкрай слухняно». Знадобився відпочинок, і жирафу на п’ять днів помістили в «Пляс Белькур», де вона мирно об’їдала листя з лип і приймала підношення місцевих роззяв, що товпилися навколо.
І знову в дорогу, крізь натовпи цікавих, яких ставало все більше. «У 1827 році, – пише Габріель Дардо, – на згадку про цей караван зображення жирафи з’явилося на вивісках більше ніж 30 трактирів, магазинів, поштових станцій». Коли до Парижа залишалося всього 50 км, назустріч кортежу кинулися цікаві мешканці столиці. Дорогу заповнили шарабани, карети, кабріолети. Навіть Стендаль не втримався від спокуси і приєднався до цікавих, а при дворі лише з великою працею відрадили від подібного кроку герцогиню Беррійську. Знаменитий зоолог Жорж Кюв’є закинув свої справи в Державній раді, членом якої був, і на засіданнях малював жирафу, а оскільки його знання про цю тварину були досить приблизні, малюнки виглядали більш ніж дивними.
Зробивши за 41 день перехід (в основному піший) у 880 км 30 червня Жоффруа Сен-Ілер прибув до столиці вкінець знесиленим. Глава експедиції помістив жирафу в загороду в паризькому зоологічному саду. Однак не встиг він насолодитися своїм улюбленим кріслом, каміном і домашніми туфлями, як тут же знову довелося забути про них. Король, який проводив літо в родовому замку Сен-Клу, побажав наступного ж дня побачити «свою» жирафу.
Рідкісне видовище являв собою цей кортеж на набережній Сени! По обидві сторони бруківки вишикувалися війська паризького гарнізону; на чолі процесії гарцювали генерали з пишними плюмажами; серед професорських мантій вчених мужів Лувра і Сорбонни виділялися підбиті горностаєм капюшони – символ високої вченості їх володарів, зазначеної медалями та іншими відзнаками; залізоносці, які представляли різні факультети, задихалися під вагою свого парадного одягу. Для Жоффруа Сен-Ілера, який йшов біля жирафи в наказаному етикетом облаченні, ці останні 15 км виявилися сущими тортурами.
В Сен-Клу, перед садом, де 28 років тому Наполеон захопив владу (про що не прийнято було згадувати в епоху Реставрації), в суворій відповідності з вимогами церемоніалу вишикувалися сановники з усіма регаліями. Жирафа займала почесне місце. Через кілька хвилин солдати взяли на караул і з’явився як завжди імпозантний король з блакитною стрічкою через плече. За ним слідував герцог Авгуленський зі своєю дружиною і маленькою герцогинею Беррійською, усміхненою і витонченою, яка тримала за руки двох королівських нащадків, не зводячи очей з дивної істоти, яка дивилася на них без тіні хвилювання. Король, як завжди сама люб’язність, був чемний і уважний. Він привітав Жоффруа Сен-Ілера і довго розпитував його, жирафі же надав честь, піднісши їй пелюстки троянди своєю найяснішою десницею. «Як тільки закінчилася аудієнція, – пише Габріель Дардо, – Жоффруа Сен-Ілер поспішив до свого лікаря, а жирафа вже без нього відбула в зоологічний сад, зробивши цей останній перехід між двома рядами цікавих парижан, яких насилу стримували солдати гарнізону.
Ця подія призвела до появи незліченної безлічі предметів з «жирафовою символікою», які наводнили французьке королівство. Почалося з порцеляни із зображенням характерного профілю тварини. Потім воно з’явилося на набивних тканинах, прасках, грілках, чорнильницях, віялах, табакерках, в журналах в інших виданнях. Жінки стали носити зачіски «а-ля жирафа», а винайдене в 1819 р піаніно перейменували по аналогії з фортепіано в «жірафопьяно».
Жирафу спочатку поселили у велику оранжерею зоологічного саду, але потім перевели в спеціально підготовлені для неї апартаменти в ротонді. Там їй була виділена кімната, встелена матрацами та обігріта піччю. Підтримувати взимку температуру не нижче 15 градусів, необхідну для збереження здоров’я уродженки Африки, допомагали також корови і інші тварини, поміщені разом з нею. Вгорі була кімната її служителя з Єгипту. З липня по грудень 1827 року зоологічний сад переживав небувалий бум: подивитися на його нову мешканку прийшло 600 тисяч парижан.
На наступний рік пристрасті дещо вщухли, але жирафа як і раніше залишалася головною прикрасою зоосаду, по алеях якого вона прогулювалася, якщо дозволяла погода. У 1835 р спробували знайти їй супутника життя, але суджений її так і залишився в Італії. Жирафа спокійно дожила до похилого віку і мирно померла в 1845 р, на 21-му році життя, переживши Карла X і Жоффруа Сен-Ілера.
Її опудало довго прикрашало зоологічний музей, поки в один прекрасний день між першою і другою світовими війнами зберігачу музею в Ла-Рошелі не вдалося роздобути його в свою власність. І ось ця істота, що народилася у витоків Нілу, яка вчинила подорож по Африці, Середземному морю і Франції, впродовж 18 років зачаровувала парижан, знову опинилося на березі океану, де в якомусь сенсі знайшла безсмертя.
Автор: Жорж Пуассон.