Марко Поло і його «Різноманітність світу»
Йшов 1298 рік. Сьомого вересня неподалік від Далмація узбережжя Адріатичного моря зустрілись і вступили в запеклий бій венеціанський і генуезький флоти. Перемогу здобули генуезці. Вони захопили багаті військові трофеї і сім тисяч венеціанських воїнів. Тюрми Генуї були переповнені полоненими. Доля звела в одній з камер двох осіб. Один з них – ставний, чорнобородий, років сорока. На обличчі його, розумному і виразному, збереглися сліди багатьох випробувань, що випали на його долю. Це був венеціанський купець Марко Поло. Його товариш по темниці – пізанец Рустічано – пописувач лицарських романів, який володів не тільки італійськими діалектами, а й французькою мовою. Товариші по нещастю міцно здружилися. У довгих бесідах Марко розповідав про своїх багаторічні подорожі по далеким і невідомим країнам. Ці розповіді полонили Рустічано і він, на прохання Марко Поло, взяв на себе працю записати надзвичайні пригоди венеціанця … І коли 1299 року Марко Поло повернувся з полону до Венеції, його «Книга про різноманітність світу» вже пішла по світу.
У пролозі, звертаючись до читача, Поло каже: «Всі, кому бажано дізнатись про різні народи, про різноманітність країн світу, візьміть цю книгу … Ви знайдете тут різні оповідання про велику Вірменію, про Персію, про Індію і про багато інших країн … А щоб книга наша була правдива, істинна, без будь-якої брехні, про бачене в ній говориться як про бачене, а почуте розповідається як почуте; всякий, хто цю книгу прочитає або вислухає, повірить їй, бо все тут правда».
Книгу Марко Поло зі старофранцузького тексту на російську мову у вісімдесятих роках 19-го століття переклав професор-сходознавець Іван Павлович Мінаєв. Цей переклад покладено в основу пізніше випущеної Державним видавництвом географічної літератури «Книги Марко Поло». Праця ця, вперше побачила світ понад шість з половиною століть тому, і понині не втратила свого інтересу.
Багато надзвичайних пригод випало на долю Марко Поло. Десятки тисяч кілометрів він пройшов пішки, проїхав верхи на конях і верблюдах, проплив по воді. Його маршрут простягнувся від Середземного моря через Малу Азію, Персію, Тибет, Монголію і Китай до берегів Тихого океану. Зворотний шлях він здійснив головним чином морем повз острова Яви, Цейлону, Індії, Персії, через Чорне море і Константинополь до Венеції. Подорож ця тривала двадцять шість років. Він покинув батьківщину чотирнадцятирічним юнаком і повернувся, коли його волосся вже посріблила сивина.
Самій подорожі в книзі приділений лише короткий пролог. В основному всі три частини книги заповнені розповідями про різні азіатські країни, про звичаї і побут їх мешканців. Батько і дядько Марко Поло – венеціанські купці – добре знали Схід. Вони побували в багатьох, тоді невідомих країнах, подовгу жили в деяких з них. Повернувшись на батьківщину, вони, набравши різних товарів і захопивши з собою чотирнадцятирічного Марко, поїхали до Китаю. Так почалися його дивовижні мандри.
Численними китайськими та монгольськими провінціями в цей час правив шостий великий хан Хубілай – нащадок Чингіз-хана. Юнак Марко був розумний і тямущий. Він швидко придивився до місцевих звичаїв і в дуже короткий час навчився китайської мови та письма. Батько і дядько представили його великому ханові, у якого служили. Побачивши гідного молодого чоловіка, хан послав його гінцем «в таку країну, куди ходу шість місяців». Молодий посол чудово впорався з покладеним на нього дорученням і, повернувшись назад, переказав ханові про все, що йому вдалося бачити і чути у дорозі. Діловитість Марко сподобалась хану, і він наблизив його до себе. Ось чому Поло знав про справи країни більш, ніж будь-хто інший. Служив він у хана сімнадцять років і весь цей час «ходив в посольствах».
Марко Поло у Китаї.
Розповідаючи у своїй книзі про монгольські і китайські міста, Марко Поло багато сторінок приділяє головному місту ханства – Ханбалик, нині Пекіну. Тоді це місто мало квадратне планування, займало площу в двадцять чотири милі і було обнесене земляним валом, висотою приблизно в десять метрів. Чим вище вал піднімався, тим тонше ставав. На самому верху ширина його була не більше трьох кроків. На вершині валу піднімалася біла зубчаста стіна. У ній було 12 воріт, і у кожних стояв палац і по тисячі людей варти.
Вулиці в місті широкі, прямі, так що з кінця в кінець все видно. На них стояли красиві світлі будинку. Посередині міста височів великий палац з «великим дзвоном». Проб’є дзвін вночі три рази, і ніхто не сміє ходити по місту, хіба тільки лікарі, що поспішають до тяжко хворих.
Палаци і будинки дивували венеціанця розкішшю і надзвичайно майстерною обробкою. «Диву даєшся, – писав він, – скільки там покоїв, просторих і прекрасно влаштованих. І нікому в світі не вибудувати краще».
Древній Пекін був жвавим центром економічних зв’язків азіатських країн. Ні в яке інше місто не звозилось стільки дорогих і багатих речей. З Індії везли сюди дорогоцінні камені, перли, золото і срібло. Везли сюди все краще і з усіх кінців Китаю та Монголії. Кожен день на ринок приїжджало більше тисячі підвід з прекрасними шовками і сукнами. В обмін на товари купці охоче брали паперові гроші, широко поширені у володіннях хана.
У своїй книзі Поло так розповідає про ці гроші: з кори і ніжної деревини тутових дерев виготовлялися папки – щільний папір. Її розрізали на шматочки і на них ставили печатку великого хана. Від розміру такого шматочка паперу залежала його вартість. Коли такий папірець попсується або від старості розірветься, на монетному дворі її обмінювали на нову, правда, з невеликою втратою. Ці паперові гроші були у великому ходу. На них купували і за них продавали золото, срібло і дорогоцінні камені.
Марко Поло докладно описує систему управління державою, ведення господарства країни, збір податків. І щоразу він дивується порядку і турботі про добробут країни. У врожайний рік величезні державні житниці засипалися добірним зерном пшениці, ячменю, проса та рису. Хліб зберігався кілька років, причому уважно стежили, щоб зерно не попсували. Якщо був неврожайний рік, то з житниць на ринки надходила величезна кількість хліба. По великих дорогах всієї держави, де скачуть гінці і йдуть з товарами купці, були посаджені дерева. Це робилося для того, щоб мандрівники не заблукали в пустельних місцях і щоб їх не мучила спека.
«У Китаї, – зауважує далі Марко Поло, – всюди залягають чорні камені. Їх викопують у горах, як руду, і палять. Горять вони подібно дереву, тільки вогонь набагато сильніше і гарячіше: він може протриматись всю ніч, до ранку. Тому населення палить камені, як дрова: вони дешеві, та й дерева зберігаються ». Мова тут йде, безумовно, про кам’яне вугілля, яким Китай дійсно дуже багатий.
За родом свого заняття венеціанець здійснював подорожі у всі кінці Китаю і далеко за його межі: побував у північному Індокитаї, відвідав і Тибет. Про все це він докладно розповів у другій частині своєї книги. «Тибет, – говорить він, – велика гориста область. У багатьох місцях вона пересічена ріками, покрита озерами. Росте тут дивно товстий бамбук, який населення спалює для відлякування хижаків. Леви і тигри, що підкрадаються до черід, бояться надзвичайного галасу і шуму, який видає багаття з палаючого бамбука. Народ тут живе полюванням, землеробством і тваринництвом.
Пробувши багато років на службі у китайського хана, сім’я Поло вирішила, нарешті, повернутись на батьківщину. Хан спорядив для них 14 човнів. Мандрівники пливли дуже довго, зі всілякими пригодами, і лише через кілька років, минувши Індонезію, Індію і Персію, досягли берегів рідної країни. Про це і розповідається в третій частині книги.
У «Книзі» автор згадує не тільки ті місця, які він відвідував особисто, але й інші країни (іноді дуже віддалені), про які чув: африканські землі, прилеглі до Індійського океану, Абіссінію і розташовані поблизу екватора острова Занзібар і Мадагаскар. Поло був першим європейцем, який повідомив світові про ці землі. Описує він і Київську Русь, як велику, холодну, що простирається до самого «моря-океану» країну на півночі, де живе народ простодушний і дуже красивий. На схід за Волгою Марко Поло поміщає країну, яка обіймала теперішню Західну Сибір. А ще далі, на північ від Каракоруму і Алтаю, за його словами, тягнеться рівнина на сорок днів шляху, населена народом, що живуть оленеводством і полюванням.
У XIV-XV століттях «Книга про різноманітність світу» Марко Поло служила керівництвом для складання географічних карт Азії. Дуже велику роль вона зіграла в історії великих географічних відкриттів. Організатори та керівники португальських експедицій користувалися в XVI столітті вказівками Марко Поло. Сам його твір був настільною книгою для видатних мореплавців того часу, в тому числі і для Христофора Колумба. Істориками був знайдений екземпляр «Книги» Марко Поло, виданої наприкінці XV століття, з позначками Колумба на полях.
«Книга Марко Поло» належить до числа середньовічних творів, які читаються і перечитуються і в даний час. Вона увійшла до золотого фонду світової літератури і переведена майже на всі європейські мови.
Автор: Є. Софінскій.