Слідство про Святополка Окаянного. Частина третя.

Князь Володимир

Чи довго, чи мало пробув Святополк у печенігів, як він там мед-пиво пив і коли повернувся, нічого цього ми не знаємо. Про дуже важливі наступні події повідав лише один чоловік – єпископ німецького міста Мерзебурга Тітмар. Він написав хроніку сучасних йому пригод в Європі, які цікавили політиків Священної Римської імперії німецької нації. І в орбіту його уваги потрапила Київська Русь.

Як розповідає Тітмар, драматичні зміни в житті Святополка почалися з його одруження на наймолодшій з дуже численних дочок правителя Польщі Болеслава I. У цьому династичному шлюбі, мабуть, були зацікавлені всі три сторони: сам наречений, його дядько і майбутній тесть. Хоча, зрозуміло, вигода кожного не збігалася і навіть суперечила вигоді іншого. Володимир і Болеслав намагалися цим кроком зміцнити між собою мир, прекрасно розуміючи його неміцність. А тому потай продовжували, треба думати, збирати сили і гострити мечі. Обох мала хвилювати, наприклад, доля «червенських градів» – важливих торговельних перехресть, захоплених Володимиром.

В особі Святополка Польща потенційно набувала союзника у війнах і при його посередництві – «законний» привід втручатися у внутрішні справи величезної східнослов’янської держави. Ну а Святополку, за наявності налагоджених зв’язків з печенігами, дружба з Болеславом могла допомогти скинути з себе тяжку опіку дядька і стати самостійним правителем в Турові. Хоча б і підкорившись тимчасово тестю… А не стане дядька, можна буде з Божою і ляською допомогою пред’явити свої права і на Київ. Тесть підтримає. В цьому сумнівів немає…

Ось за яких приблизно обставин і при якому розкладі політичних амбіцій і очікувань відбулась, як я думаю, ця подія. Наскільки можна зрозуміти Тітмара, ведуча роль в шлюбних переговорах належала Володимиру. Далі справа відбувалася так. Болеславна з почтом і духівником – єпископом Колобжегським Рейнберном – прибула на Русь. Потім (але незрозуміло, через якийсь час) Володимир, як повідомляє Тітмар, «почувши, що його власний син, за таємною намовою Болеслава, готується до повстання проти нього, посадив його з дружиною і Рейнберном в одиночне ув’язнення». Ось такий грім грянув з ясного нібито неба!

Зрозуміло, що київська контррозвідка не дрімала. А судячи з того, що заарештували не тільки самого Святополка, але і його дружину та бувшого при ній представника Римської Церкви, Володимир і його таємна служба явно запідозрили міжнародну змову. Без вагомих підстав київський князь навряд чи зважився б на такий крок, знаючи, до яких зовнішньополітичних ускладнень це може призвести (і дійсно привело!).

Чого могли бажати Болеслав і Святополк, ми для себе в загальних рисах усвідомили. Але не можна не помітити тої пильної уваги, яку проявив Тітмар до фігури єпископа Рейнберна. Якщо про Святополка і Болеславну він лише згадав, то одному з архієреїв польської Церкви присвятив розлогий, хоча і вельми туманний панегірик. Рейнберн був, мабуть, одноплемінником Мерзебурзького єпископа. І мали вони духовно-політичну спорідненість. (Хоча поділ Церков тоді ще не відбувся, але протистояння Риму і Константинополя зайшло вже досить далеко, щоб відчувати два головних християнських центри, духовно ворожих один одному.)

Тітмар пише про Рейнберна, що в темниці «високоповажний батько таємно трудився над тим, чого він не міг скоїти відкрито (як можна зрозуміти, віддавався виснажливому посту і готував себе до з’єднання з Богом). Коли завдяки безперервним слізним благанням, що линули від засмученого серця, жертва примирила його з верховним священиком, звільнений від тісної темниці тіла він з радістю перейшов до свободи вічної слави». Кажучи зовсім просто, Рейнберн в темниці помер. «Перебуваючи в небесне блаженство, єпископ з посмішкою зустрічає загрози нечестивого чоловіка і, впевнений у своїй правоті, безпристрасно дивиться на мстивий гнів сластолюбця, бо, за свідченням вчителя нашого Павла, Господь засуджує перелюбників».

«Безбожний чоловік» і «сластолюбець» – це, звичайно, Володимир. Він, ймовірно, і сам допитував «високоповажного отця», але нічого, на думку Тітмара, від Рейнберна не добившись, лютився і погрожував тому навіть після його смерті. Чим же пояснити таку увагу київського князя саме до Рейнберна? Треба думати, він його вважав головною фігурою змови. А Святополка – пішаком в руках цього злохитрого виконавця змов підступного сусіда. Можливо, це випливало з показань, які дали Святополк і його дружина. А завзятість і фанатизм, проявлені Рейнберном, підігрівали цю версію.

Тітмар пише, що єпископ Колобжегський був людиною освіченою і по заслугам удостоєним високого сану, тобто був насамперед ревним місіонером. І розповідає, що Рейнберн «зруйнував ідольські капища і, скинувши чотири камені, змазані священним єлеєм, в море, шановане за демонів, виплекав всемогутньому Богу новий паросток на безплідному дереві, тобто насадив святе Євангеліє в народі, занадто грубому». Де здійснював Рейнберн цей місіонерський подвиг – у своїй колобжегській єпархії або в туровопінській землі, – неясно. Якщо не чіплятися до слова «море», не виключено останній варіант. Тим більше що Тітмар, доповнивши свою розповідь фразою про те, як доблесний син Західної Церкви, «виснажуючи тіло своє невпинним постом і чуванням», «спрямував серце до споглядання божественного видовища» (тобто ймовірно, милувався плодами праць своїх), відразу потім перейшов до опису вже відомих читачам дій Володимира.

І якщо Рейнберн дійсно намагався перехрещувати вже хрещену країну, наскільки б міцно не гніздилось в ній ще язичництво (а навіщо б надсилати з княжною єпископа?), то у Володимира було повне право застосувати до нього санкції. У тому, що все це схоже на правду, переконує як поведінка Рейнберна під час слідства, його екзальтоване самовідчуття мученика, який потрапив в лапи нечестивих, так і реальні повноваження, отримані Болеславом від імператора Оттона III в 1000 році. За свідченням хроніста Галла Аноніма, глава Священної Римської імперії «за своєю і своїх наступників влади наділив його повноваженнями з церковних справ в королівстві польському і в інших країнах варварських, підкорених або що мають бути підкореними; Папа Сильвестр, по привілеї Римської Церкви, підтвердив ухвалу цього договору».

«Підкорені або що мають бути підкореними» … Хто знає, який зміст вкладали в ці слова Болеслав і Рейнберн! І зрозуміло, що міг думати з цього приводу Володимир, який, ймовірно, теж щось знав про плани Риму і його союзників. Не дарма ж він (як не згадати) так довго і задушевно розмовляв з не менш високоповажним отцем Бруно. Треба думати, після його від’їзду та вторинних відвідин ним Києва в 1009 році у князя з вищою дружиною проходили серйозні наради, на яких обговорювалася отримана главою держави і його найближчими помічниками інформація.

Отже, у Володимира, очевидно, виникли підозри, що пасинок його став іграшкою в руках світських і духовних володарів Європи. На цю думку наводить нас і один цікавий факт біографії Святополка: його християнське ім’я, відоме по зображеннях на збережених монетах, – Петро – запозичене у небесного патрона Римської Церкви. Звичайно, це може бути простим збігом. А якщо ні? Якщо Святополк пішов на друге хрещення?..

Так чи інакше, але і Володимир, і його служба безпеки вірно відчули основний нерв інтриги. Слід вів на Захід. І звинувачення проти трьох в’язнів київських порубів – якщо формулювати його в сучасних термінах – має звучати приблизно так: організація або співучасть у злочинній змові ворожих Київській Русі зовнішніх і внутрішніх сил з метою порушення її державного суверенітету і територіальної цілісності, шляхом пропаганди чужої ідеології та підготовки збройного виступи проти законної влади.

Як з’ясували дослідники, молодша дочка Болеслава ледве досягла шлюбного віку до 1012 року. Цим часом зазвичай і датують весільні торжества. У 1013 році була русько-польська війна. Болеславу вдалося укласти нетривалий мир з імперією, і «потім, – повідомляє Тітмар, – при нашій в тому підтримці, кинувся він на Русь і спустошив значну частину цієї країни». Старі польські вчені вважали, що Болеслав намагався виручити родину, що потрапила в ув’язнення, або мстився за них. І дійсно, Тітмар, розповівши про смерть Рейнберна і безсилий гніві Володимира, уклав: «Болеслав же, дізнавшись про все це, не переставав, скільки міг, мстити». При цьому польський король почав військові дії, лише убезпечивши себе на заході і знайшовши союзників, в числі яких, між іншим, були печеніги. (Вкотре доводиться згадати, як наполегливо відмовляв Володимир місіонера Бруно з Кверфурта від поїздки в цей невдячний і дуже небезпечний степ. Не можна виключати і того, що на майбутнього тестя встиг добре попрацювати Святополк, який, як відомо, перебував у печенігів.)

Однак в руських джерелах війна 1013 року, подібно подіям, пов’язаним з арештом Святополка, ніякого сліду не залишила. А Тітмар ніяких дат не повідомляє. З зауваження Тытмара, що Болеслав, дізнавшись про подію, «не переставав, скільки міг, мстити», зовсім не випливає, що йдеться про «одноактне» ратне дійство. Коли єпископ Мерзебурзький почне розповідь про похід Болеслава на столицю Давньоруської держави вже після смерті Володимира, в 1018 році, то попередньо скаже: «Сильно укріплене місто Київ постраждало від частих нападів печенігів, підбурюваних Болеславом …» Від частих нападів! Чи не це і означає – «мстився, скільки міг»? Тоді ланцюжок подій вибудовується інакше: спочатку була війна.

Наприклад, через червенські міста. Мирну угоду скріпили династичним шлюбом. Ймовірно, вже в 1014 році. А майже відразу слідом за цим, якихось кілька місяців по тому, відбулися й ті драматичні події, про які повідав Тітмар Мерзебурзький. Враховуючи юний вік Болеславни, може бути, така послідовність і більш правдоподібна.

Автор: В. Плугін.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers