Іоганн Себастьян Бах

Иоганн Себастьян Бах

Бах прожив довге життя, повне праць та поневірянь. Почавши з незавидної посади «служивого музиканта», він досяг високого поста музичного директора в Лейпцигу, в його веденні було все музичне життя цього міста з населенням в 30 тис. чоловік. Ким він тільки не був до цього – церковним органістом, концертмейстером (керівником придворного суспільства «Музична колегія»), капельмейстером, кантором (диригентом хору і офіційним композитором міста).

І тим не менше ми мало що знаємо про його біографію. Цей чоловік, що володів геніальним даром проникнення в образний світ мистецтва бароко прийшов на зміну Ренесансу, цьому затятому захисникові минулого і противнику всього новомодного і незрілого випав щасливий (а може бути, нещасний) жереб – втілити в своїй творчості, зрозумілій в той час лише жменьці його однодумців, велич людської пам’яті і передбачення.

Коло посвячених у таїнства великого мистецтва, народженого розумом мислителя, готового з честю зустріти будь-який виклик, згодом розпалося на невеликі групки, які привнесли в музичний світ другої половини XVIII ст. видатну виконавську майстерність і музичну спадщину, заповідану їм Лейпцігським кантором.

Цим послідовникам і учням Баха судилося стати живим підтвердженням одної з головних властивостей його музики: її небувалого за силою виховного впливу і високої духовності. Іншими словами, ця музика, звернена до зовнішнього світу, дає нам ідеал і в той же час вказує реальні шляхи його досягнення.

Народжені в епоху зіткнення протиборчих начал – раціонального і ірраціонального, науки і релігії, непорушного історичного факту і віри, – твори Баха не знайшли у сучасників заслуженого визнання. В силу одного з парадоксів історії найбільший геній епохи пізнього бароко, її безперечний музичний лідер фактично не згадується в хроніках.

Сучасники ставилися до його мистецтва з цілковитою байдужістю, тим більше що сам Бах не любив нововведень. Бути може, тому що сучасне йому суспільство не подбало про те, щоб залишити нащадкам документальні свідчення про життя людини, яка цілком присвятила себе служінню мистецтву.

У біографії Баха багато білих плям. Джерела тих днів вкрай мізерні і розрізнені; відомості про матеріальне становище великого майстра ненадійні, та їх майже і немає; психологічні штрихи його портрета розпливчасті; спроби встановити час створення багатьох його творів, особливо інструментальних, залишаються безуспішними; неможливо підрахувати, скільки його творів безповоротно втрачено; збережені до нас три десятка його листів мало на що проливають світло; вивчення комерційної сторони роботи композитора, за життя свого відомого фактично лише в Тюрінгії та Саксонії, не дає відчутних результатів, що ж стосується відгуків сучасної йому музичної критики, то вони вкрай рідкісні і стримані по тону. В 1737 р. один з учнів Баха, Йоганн Адольф Шейбі, зарахував творчість свого вчителя до розряду музичних анахронізмів.

Музика Баха була забута навіть його близькими. Власні сини композитора вважали її дуже претензійною і придатною хіба що для музею, а молодому поколінню любителів музики вона була просто невідома. Офіційного визнання вона не отримала. Це протиприродне замовчування, яке до певної міри можна пояснити історичною обстановкою того часу, тривало аж до кінця XVIII ст., коли деякі музичні теоретики на підтвердження своїх концепцій стали приводити фрагменти з творів Баха, а жменька меценатів-меломанів виступила на підтримку перших боязких виконавців інструментальної музики лейпцігського кантора. Вперше про життя і творчість Баха серйозно заговорив в 1802 р. німецький музикознавець і композитор Йоганн Ніколаус Форкель. У Німеччині почалося відродження інтересу до творчості композитора, що не пройшло повз увагу видавців, які відразу ж почали викидати на ринок деякі з його творів.

У 1829 р., через 120 років після першого виконання бахівських «Страстей за Матвієм», Фелікс Мендельсон, якому в той час було 20 років, представив на суд публіки свою обробку цього твору, давши тим самим імпульс так званому «бахівському феномену». Як не парадоксально, своїм «відкриттям» творчість Лейпцігського композитора зобов’язана, перш за все, триваючий цілих два століття кризі лютеранства. Вирішальний голос у справі «реабілітації» Баха належав тим, хто в прагненні вдихнути нове життя в захиріле віровчення, витягнув на світло забуті скарби геніальної хоральної музики.

А варто було лише доторкнутися до цієї спадщини, почати її вивчати, як увага одразу ж приковувалася до творчості Баха. Пішла ланцюгова реакція: в 1850 р. було засновано «Бахівське суспільство», яке приступила рік потому до видання вибраних творів великого композитора. У 1865 р. було опубліковано серйозне дослідження К. Біттера, за ним в 1873 і 1880 рр. вийшли в світ два томи фундаментальної праці іншого німецького музикознавця – Філіпа Спітти. Життя сповнене суперечностей: колись викреслений з історії музики, Бах став сприйматися тепер як її поворотний пункт, як явище на стику двох епох.

Сам Бах ніколи не йшов від подій реального життя. З надзвичайним інтересом вивчав він творчість старих і нових композиторів, підходячи до них з усією скромністю, як личить справжньому досліднику. Пізнання було сенсом його життя, а його мистецтво було відображенням невтомного наукового пошуку. Його схильність до еклектизму і історичного синтезу, безсумнівно, була народжена прагненням до істини. Дух дослідження і експериментування був закладений в самій його природі.

Знаменно, наприклад, що багато інструментальних творів композитора являють собою сплав поезії та науки. Знаючи особливості його творчого темпераменту, можна було б не без підстави припустити, що він прагнув до «чистого мистецтва» і лише волею обставин змушений був створювати «повсякденну» музику. Насправді ж Бах ніколи не відривався від реальної музичної дійсності і завжди був готовий користуватися будь-якою можливістю, щоб поділитися своїми новими ідеями і творчими відкриттями.

У цьому сенсі Бах не робив відмінності між духовною та світською, вокальною та інструментальною музикою, між теорією і практикою. Технічні прийоми, стилі, теми, словом, його «знаряддя виробництва» залишалися незмінними (не раз бувало так, що Бах використав цілі фрагменти спочатку призначені зовсім для інших цілей), але він перетворював їх в горнилі творчого натхнення, вдихаючи життя і поезію в музику , здавалося б чисто абстрактну і придатну для будь-якого вживання.

На всій творчості Баха лежить печать високої духовності. Його творіння – перш за все плоди, що визріли в палкій душі істинного лютеранина, і можна з впевненістю сказати, що ні в одному рядку своєї спадщини він не погрішив проти віри. Навіть в самих популярних і світських творах сувора стриманість його поетики не дозволяє вільно інтерпретувати музичний текст, прочитання якого у Баха завжди зумовлено мотивом релігійних роздумів і прагненням до геометричної правильності, що є символом порядку і мудрості, плодом високого розуму і духовного розвитку людини.

Думка про те, що музичний простір будується по законах математики, а творчість подібна науковому пошуку, була широко поширена в епоху Просвітництва. Всім своїм життям Бах доводив необхідність поєднання законів логіки і абстрактного мислення з ліричною в драматичній суттю поетичної творчості і обставин реального життя, в яких створюється твір. Правда, довгий час – можливо, деколи несвідомо – він віддавався інтуїції і нездоланній силі натхнення, у чому, втім, лише слідував духу часу.

Але поступово його музичне мислення стає більш витонченим. Глибокий аналіз «композиції» вінчає потужний інтелектуальний зліт і в теоретичні відкриття, які не вписуються у вузькі рамки усталеної музичної традиції. Крок за кроком Бах наближався до головної мети свого життя: підпорядкування абсолютної внутрішньої дисципліни, панування розуму над уявою і приборкання чуттєвого начала. У той же час великий композитор поступово освоював багатющу музичну спадщину минулого, черпаючи натхнення з кришталево чистого джерела поліфонії. Те, що створював Бах, було рівносильне «поверненню до античності». Однак в силу своєї винятковості і суб’єктивності його твори не справили жодного впливу на розвиток сучасної йому музики, залишаючись окремим та унікальним явищем, загадковим нагадуванням про минуле, неприступним бастіоном пам’яті.

Ідея «нової музики» визрівала поступово, а в останні 10 років життя Баха болісно і невідступно супроводжувала його. Для відновлення музичної мови і надання їй нового сенсу Бах ввів особливий композиційний прийом – принцип варіації, але в тому сенсі, в якому він утвердився згодом. В основі його музичних композицій лежала якась загальна тема, яка розвивалася в численних перетвореннях і модифікаціях, співмірних із загальним задумом. У той же час вся ця композиційна архітектоніка вказувала на енциклопедичний підхід за допомогою якого композитор прагнув поєднати в єдиному, цілісному творі різні елементи даного прийому і зовні несумісні форми.

Всі твори Баха, в тому числі написані до того, як він остаточно оселився в Лейпцигу, – яскраве свідчення застосування енциклопедичного підходу до музичної ситуації. Цей принцип отримав подальший розвиток, коли Бах служив у церкві св. Фоми в Лейпцігу і особливо в останній період його творчості. Навіть такий його твір, як «Висока меса» (Меса сі мінор), останній варіант якої збігається за часом з «Мистецтвом фуги», створено в результаті застосування цього підходу до музики, найбільш яскраво проявився в його останніх клавірних творах, що втілюють принцип варіації, в прагненні досягти досконалості музичними засобами.

Суворе самообмеження і самозаглибленість тягли за собою тягу до геометричної чіткості, порядку і симетричним структурам. Залучення до музики, подібно вступу в таємне товариство, передбачало для нього обов’язковий обряд посвячення. І дійсно, своє вище покликання Бах бачив в злитті з абсолютною істиною – музикою всесвіту, і це вдалося йому лише на порозі смерті.

Бах осягав важке мистецтво відмови від життя, ars moriendi древніх, через очисні випробування і прагнення до аскетизму в своїй творчості. В останні 10 років життя він змінився до невпізнання. Бути може, втрачаючи зір, він втратив зв’язок зі своїм минулим. Тому, ймовірно, що в глибині душі він більше не вірив у форми і стилі, які з такою пристрастю відстоював в перші 10-15 років своєї офіційної діяльності в Лейпцигу, Бах відмовився від колишніх звичок, порвав із зовнішнім світом та пішов на неприступну фортецю, у вежу, де єдиною його розрадою стало пізнання, яке являлося йому у сяйві трепетного ореолу чеснот, придбаних істин і непередбачених відкриттів.

Це було останнє одкровення, набуття істинного сенсу того, що є і було, пророче прозріння – не прогноз майбутнього, а усвідомлення минулого, розуміння законів вираження людської думки, яке може втілитися не тільки в слова, але і в чисті звуки – правдиве дзеркало суворої духовної дисципліни.

Автор: Альберто Бассо.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers