Уличі та тиверці – вигонці Галицькі

тиверці

В 1223 році татаро-монголи вперше прийшли на нашу землю. Русь, розділена, ослаблена князівськими міжусобицями, не була готова до боїв з настільки сильним противником. Всі ж три старших князя, три Мстислава – Мстислав Романович Київський, Мстислав Святославович Чернігівський і Мстислав Мстиславович Галицький, об’єднавши свої війська, вийшли назустріч ворогу і спочатку зупинилися в пониззі Дніпра. До них приєднався найсильніший половецький хан Юрій Кончакович, який вже зазнав поразки в битві з татаро-монголами. У війську знаходилися і багато молодших руських князів. З різних міст і князівств підходили підкріплення:

“…Галичани і волинці кіждо зі своїми князями, а Куряни і Трупчани і Путівліці кіждо зі своїми князями прідоша кіньми». Так каже літопис. А далі повідомляє: «Приидоша і вигонці Галичьские въ лодъяхъ по Дністру, і видоша въ море, бе бо 1000 лодій, і воидоша в річку Днепръ, і возведоша пороги, і сташові біля річки Хортици на броді на протолочьи; бе ж з ними Домаречьич Юрьи і Держикрай Володиславович».

Правда, в одному зі списків Іпатіївського літопису сказано, що було їх 1000 людей, а не ладів, але і в цьому списку зроблено виправлення — замість «людей» — «ладів». У всіх же інших списках цього літопису написано саме “ладів”, як і в інших літописах. Далі в літописі сказано, що татаро-монголи прийшли до берега Дніпра подивитися руські човни («олядії»), що, у свою чергу, багато руських князів під’їхали на конях до берега Дніпра, подивитися на небачену рать, даючи їй різні оцінки.

Ватажок ж «галицьких вигонців» Юрій Домаречич сказав, що це «ратьниці суть і добра воя” (ратники і хороші воїни). Попереду була нещаслива битва на Калці… Слово “вигонці” означає вигнанці, біженці. Хто ж вони?

Це не галицьке військо – воно прийшло до Дніпра раніше, разом зі своїм князем Мстиславом на прізвисько Удатний. Жили, мабуть, ці “вигонці” на Дністрі, але не в самому Галицькому князівстві, а нижче, південніше його меж, в які входила верхня і середня течія Дністра. Що ж це за величезне руське військо таке, що складається з вигнанців, звідки воно взялося, та й чи тільки з одних вигнанців воно складалося? Для того, щоб відповісти на це питання, нам доведеться повернутися ще на кілька століть назад, подивитися, що відбувалося тоді в Подністров’ї, на нинішній території Молдови.

Судячи з літопису, в період, що безпосередньо передував утворенню Давньоруської держави, там жили тиверці — одне з чотирнадцяти східнослов’янських племен, предків українського і білоруського народів. У першій половині X століття безпосередніми сусідами тиверців стали уличі — інше східнослов’янське плем’я, яке до того сиділо в пониззі Дніпра. Після трирічної війни зі Свенельдом, одним з полководців київського князя Ігоря, уличі пішли з Дніпра і оселилися в межиріччі Бугу і Дністра. З тих пір уличі і тиверці зазвичай згадуються в літописах разом. Ми знаємо, що київські князі вели боротьбу за підкорення уличів і тиверців, як і інших східнослов’янських племен. Що тиверці брали участь у походах київських князів на столицю Візантії — Константинополь. При Олезі, в 907 році, ще як союзники, а при Ігорі, в 943 році, — вже в складі основного руського війська.

До цього часу землі їх були включені в кордони Давньоруської держави, а самі вони увійшли до складу давньоруської народності. У літописному зводі, складеному на початку XII століття, в статтях, що описують час, що передує створенню Давньоруської держави, про них сказано: «Уличі і тиверьии седяху бо по Дністру, приседяху кь Дунаеви. Бе безліч їх; седяху бо по Дністру оли до моря, і суть гради їх і до цього дні». В одному з літописних текстів додано, що міста їх існують і до цього дня. Як вважають одні вчені, це означає, що в часи літописця, тобто на початку XII століття, міста уличів і тиверців вже «розсипалися», лежали в руїнах.

Інші слово «спи» тлумачать як «вал», «насип», і виходить, що на початку XII століття міста ці ще зберігали свої вали, свої укріплення. Баварський географ IX століття називає уличів численним народом і згадує, що у них було 318 міст, тиверців ж географ назвав найлютішим народом і повідомив, що у них було 148 міст. Про уличів і тиверців, як підвладних київському князю племенах, писав в середині X століття і візантійський імператор Костянтин Багрянородний. Він же описує і зруйновані кочівниками міста їх у пониззі Дністра. Ось, власне, і все, або майже все, що відомо за письмовими джерелами про ці два східнослов’янських племені.

Довгі суперечки йшли і тривають в науці навіть щодо самої назви цих племен. Більшість вчених вважає, що назва “тиверці” походить від давньої назви Дністра — Тірас, хоча можливі й інші тлумачення походження цієї племінної назви. Наприклад, таке: ми знаємо за письмовими джерелами, що у тиверців було багато міст. Може бути, племінна назва їх пов’язана з мешканням в укріпленнях, «твердях», як їх називали в Стародавній Русі. Адже пов’язані ж з місцем проживання назви таких племен, як галявині або древляни. По-польськи фортеця, укріплення, місто — «twierdc», а жителі таких міст або фортець називалися «twierdcy» – «твіердци», «тиверці» — городяни, градо-жителі.

Щодо походження племінної назви «уличі» теж не все ясно. Назву «уличі» більшість дослідників виводить від слова «кут», маючи на увазі вигин Чорного моря і пониззя Дунаю і Дністра. Однак ця гіпотеза, з моєї точки зору, непереконлива. Вигин морського берега зовсім не кут, а лука або лукомор’я. Слово «вул» в слов’янських мовах, в тому числі і в давньоруській, має значення «скупчення», «безліч». Звідси слова «вулик», «вулиця» та інші. Закінчення «іч» позначає приналежність. Петро Іванович — з роду Івана і т. д. Нагадаємо, що руський літописець повідомляв, що уличів було безліч, баварський географ називав їх численним народом. Цілком можливо, що сама назва «уличі» пов’язана з їх численністю.

Однак звідки б не пішли назви цих племен, в історії як до, так і після включення до складу давньоруської народності було багато загадкового. Археологічна експедиція відкрила на території Прутсько-Дністровського межиріччя та Нижнього Подунав’я сотні неукріплених поселень, десятки городищ, цілий ряд могильників. Слов’янські поселення добре простежуються тут вже з VI—VII століть н. е. Спочатку це були відносно невеликі неукріплені поселення з глиняним посудом, зробленим без застосування гончарного кола, з досить примітивною матеріальною культурою. Однак поступово кількість поселень зростала, збільшувалися їх розміри, виділялися ремісники різних спеціальностей, що працювали на ринок.

На межі IX і X століть найбільш великі поселення, розташовані вигідно зі стратегічної та економічної точок зору, були укріплені. Ці городища оточували широкі і глибокі (до 5 метрів глибини) рови, потужні вали, поверх яких висипали заповнені землею і камінням зруби — городні. На городищах знаходилися колодязі, великі зернові ями-сховища. У разі нападу ворогів в городищах знаходили захист, їжу і воду жителі не тільки навколишніх поселень. Але перш за все городища були у власному сенсі містами, тобто осередком ремесел і торгівлі.

Навколо городищ-цитаделей стрімко виростали ремісничі посади, і в X—XI століттях населення ряду городищ досягало вже 4-5 тисяч осіб, а це типово для середньовічних європейських міст. Цікаво, що городище і його посад, складаючи єдиний соціально-економічний і культурний комплекс, значно розрізнялися між собою. З одного боку, і на городищах і на посадах люди жили в однакових будинках — взимку в тісних напівземлянках з великими кам’яними печами, влітку — у великих наземних неопалюваних приміщеннях, — користувалися однаковим посудом та іншим начинням. Але на городищах жила знать, воїни, ремісники обробних спеціальностей. Тут знайдені сотні зразків різної зброї (на одному тільки Екімауцькому городище — понад 500): залізні наконечники стріл, списів, сулиць, частини шабель, кистені, бойові сокири, пластинчасті і кольчужні обладунки, численні срібні та інші прикраси, знаки влади, такі, як масивна срібна шийна гривня.

Тут же відкриті майстерні зброярів, ковалів, ювелірів та інші з повним набором інструментів, напівфабрикатами і готовими виробами.

На оточуючих городища посадах жили ремісники видобувних спеціальностей – перш за все металурги і пов’язані з ними вуглежоги, рудокопи, а також гончарі. Тут знайдені сотні кілограмів залізної руди, шлаку, кричного заліза, ливарні майстерні, десятки печей для збагачувального випалу залізної руди, домниць для виплавки заліза, гончарних печей. Зате зброї на посадах набагато менше, а срібні прикраси і зовсім рідкісні, в основному зустрічаються грубі литі мідні копії з них.

Жителі посадів продовжували ще займатися сільським господарством, полюванням, бортництвом та іншими промислами. Жителів городищ і посадів розділяв і світогляд. На городищах знаходять натільні хрести — знак християнства. На посадах хрестів немає, зате дуже багато атрибутів язичництва — амулетів з ведмежих і кабанячих іклів, глиняних зображень язичницьких ідолів… І на городищах і на посадах знайдені музичні інструменти, дитячі іграшки з глини, привізні предмети — красиві стрункі глечики з Візантії, срібні диргеми, гостродонні посудини з Середньої Азії, вироби західних слов’ян і Болгарії.

І все-таки по всьому вигляду матеріальної культури, за всіма видами споруд і виробів, по всій еволюції культури та історичної долі Прутсько-Дністровське межиріччя було частиною Древньої Русі, її південно-західним форпостом, одним з блискучих центрів розвитку давньоруської культури. Сотні шиферних прясел привозили сюди з майстерень Овруча, прикраси і зброя йшли з Подніпров’я та інших центральних областей Русі. Як і в цих областях, в Подністров’ї в X столітті язичницький обряд спалення померлих і поховання праху під курганними насипами змінився християнським обрядом поховання.

Поступово оборонна роль городищ все більше зростала. У VII-IX століттях в причорноморських степах хазари насилу відбивалися від наступали зі сходу кочових орд печенігів. У 915 році печеніги вперше вторглися на руську землю, і з тих пір боротьба з тюрками-кочівниками стала одним з найважливіших факторів всього життя Давньоруської держави. Природно, особливо страждали від набігів кочівників — печенігів, а з с середини XI століття половців — жителі окраїнних земель Давньоруської держави, в тому числі і мешканці Прутсько-Дністровського межиріччя.

На початку X століття кочівники знищили південне гніздо давньоруських поселень, розташованих у пониззі Дністра і на узбережжі Чорного моря, і зайняли їх місце. На початку XI століття, разом з Візантією розтрощивши перше Болгарське царство, кочівники прорвалися в Дунайську долину. Протягом XI століття вони зайняли і степову зону Дністровсько-Бузького межиріччя, відрізавши слов’ян Подністров’я від центральних районів Русі. Таким чином, з трьох сторін — з півдня, заходу і сходу — давньоруське населення Прутсько-Дністровського межиріччя виявилося оточене кочівниками. Розкопки відкрили повні драматизму картини запеклих, але нерівних битв. На валах, в оселях, на посадах знайдені десятки скелетів загиблих людей. Все далі на північ просувалися кочівники, і до середини XII століття ще недавно квітучі міста межиріччя, крім самих північних, лежали в руїнах.

Що ж сталося з давньоруським населенням Межиріччя, чи все воно загинуло, яка його доля? Відповісти на це питання не так-то просто. Зауважимо, що кочівники оточили стародавні землі уличів і тиверців з трьох сторін — з півдня, заходу і сходу. З трьох, але не з чотирьох. Шлях для порятунку на північ був відкритий, і там було, де врятуватися. Після Вітичного з’їзду князів у 1100 році стало самостійним, швидко міцніло і розширювало свої кордони Галицьке князівство, розташоване у верхів’ях Дністра. У першій половині XII століття воно вже включало в свої межі і землі по середньому Дністру.

Природно припустити, що в межі Галицького князівства і втікали руські люди зі спалених і розорених кочівниками міст Прутсько-Дністровського межиріччя. Однак бігли-то вони, мабуть, далеко не всі. Хоча територія Прутсько-Дністровського межиріччя і входила в межі половецької землі — Білої Куманії, хоча половецькі набіги і докочувалися до самих кордонів Галицького князівства, однак закріпитися на основній території межиріччя половцям було не так-то просто. Тут, серед покритих густими лісами пагорбів, виявлялася значною мірою безсилою основна військова сила кочівників – кіннота, мало годилися ці землі для кочового скотарства.

Розкопані нами могильники того часу показують, що ті кочовики, які залишалися на території межиріччя, осідали на землю, перетворювалися на хліборобів і перемішувалися з місцевим слов’янським населенням, тими ж уличами і тиверцями, тобто переставали бути і кочівниками і ворогами корінного населення межиріччя.

Змішані шлюби між русичами і половцями взагалі були не рідкістю не тільки серед простих людей, але і в самих соціальних верхах. Половецький хан Котян, наприклад, був одружений на руській княжні – дочці Мстислава Галицького.

Археологічні розвідки і розкопки показали, що і після середини XII століття, після зруйнування основних розташованих тут міст, давньоруське населення продовжувало жити в лісостеповій частині межиріччя під захистом лісів.

У літописах міститься кілька звісток про те, що в XII столітті галичани жили на нижньому Дунаї, займаючись там рибальством і торгівлею. У знаменитому списку «міст руських далеких і ближніх», складеному в кінці XIV століття, згадується три руських міста на Дністрі. Найпівнічніше з них — Хотин – в ходив в межі Галицького князівства, але інші два – Чорн і Білгород — знаходилися набагато південніше кордону князівства.

Але настав час повернутися до галицьких вигонців. Нагадаємо, що в 1223 році вони на 1000 човнах пройшли довгий шлях, спочатку по Дністру до його гирла, потім по Чорному морю до гирла Дніпра і від гирла Дніпра вгору по річці, де вони біля Хортиці приєдналися до основних руських сил. У човні, здатному пройти по двох великих річках і морю, містилося не менше 10 воїнів. Отже, на 1000 човнах пливло не менше 10 тисяч чоловік. Це велике військо. Крім того, частина війська, ймовірно, залишалася на місці для охорони поселень, жінок, дітей і старих. Значить, і на початку ХІІІ століття в Прутсько-Дністровському межиріччі не тільки зберігалося, але і поповнювалося за рахунок галицьких вигонців – вигнанців значне руське населення. Причому вигнанців було багато, раз їх ім’ям назвали всю армію з Дністра. Що ж змусило стільки людей тікати з сильного князівства туди, де ще диміли руїни спалених кочівниками руських міст, де стлівали кістки загиблих у нерівних боях воїнів?

Історик С. М. Соловйов пише: «Ми бачили, якою силою бояри користувалися в Галичі, силою, перед якою никло значення князя; легко зрозуміти, що князь з таким характером, як Роман, скоро повинен був вороже зіткнутися з цією силою: «Не передавивши бджіл, меду не їсти», — говорив він, і ось кращі бояри загинули від нього, як кажуть, в страшних муках, інші — розбіглися».

Тут справа, звичайно, не тільки в характері галицького князя Романа Мстиславовича, а в загальній політиці галицьких князів, які прагнули до єдиновладдя. Цю ж політику проводили і попередники Романа Мстиславовича, наприклад знаменитий Ярослав Володимирович Осмомисл, оспіваний у «Слові о полку Ігоревім», син Осмомисла Роман. Сам Роман Мстиславович, не тільки Гнобитель бояр, але і хоробрий воїн, загинув в 1205 році в битві з військами польського короля Лешко. Битися з іноземними ворогами споконвіку було куди як важче, ніж тиснути бджіл, що приносять мед.

Втім, на південь, у межі Прутсько-Дністровського межиріччя, з Галицького князівства бігли не тільки бояри, але й селяни та інші прості люди, рятуючись від феодального гніту, бажаючи повне небезпек і негод, але вільне життя. Їм було куди бігти. В горбистих, вкритих густими лісами областях Прутсько-Дністровського межиріччя, в поселеннях, самою природою прихованих від ворожого ока, продовжували жити багато русичів — нащадки літописних уличів і тиверців. Вигонці Галицькі осідали тут у селах, де жило родинне їм руське населення. В умовах безперервної військової небезпеки, яка загрожувала йому з усіх боків, це руське населення за необхідності виставляло велике і грізне військо. Військо, треба думати, покликане було не тільки відбивати напади кочівників, а й захищати біженців від посягань галицького князя та інших феодальних володарів.

На багатьох поселеннях XII – початку XIII століть наша експедиція відкрила матеріальні свідчення проживання там “галицьких вигонців”. Тут, поряд з переважаючим посудом загальноруського типу, зустрічається і такий, який виробляли тільки в Галицькому князівстві. У самому ж князівстві цього посуду було набагато більше, ніж загальноруського.

…Але ось настала тяжка для Русі пора. На східних і південних кордонах її з’явилися татаро-монголи, найстрашніший, не знаний до того ворог, який загрожував народу поголовним знищенням.

Руське населення Подністров’я, вигонці Галицькі і нащадки літописних уличів і тиверців, піднялися разом з іншими на захист Русі. Вони пішли на з’єднання з основними руськими силами, хоча серед командувачів цими силами був і галицький князь, один з тих, хто перетворив багатьох з них у вигнанців і біженців. Військо “галицьких вигонців” виконало свій легендарний шлях по річках і Чорному морю, щоб загинути, захищаючи Русь від найстрашніших її ворогів.

…Однак і після битви при Калці руське населення Прутсько-Дністровського межиріччя, хоча і ослаблене і поріділе, вціліло. Увійшовши потім до складу молдавського народу в якості одної з важливих його складових, воно внесло свій вклад у формування його мови і культури, наситивши стільники національного надбання цього народу і своїм медом.

Автор: Г. Федоров.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *