Доля резидента, або кінець «запазушного змія»

мініатюра

Трудився Блуд не дарма. Володимир його не забув, хоча і не вважав пороком не дотримання обіцянок. Звичайно, «замість батька» новому київському князю Блуд не став (чого тільки не посулиш в боротьбі за владу, не виконувати же справді!). Адже зрадників завжди вважають корисними, але ніколи – шанованими. Не випадково, мабуть, літописець зронив, що «посли» Володимира прибули до Блуда до Києва «з лестощами», і хто знає, якого сенсу цього ємного слова було більше в їх солодкозвучних промовах – зваби, спокуси, приманки або обману, хитрості, підступності? .. Але «многу честь» від Володимира вчорашній «милостник» Ярополка «взяв». Правда, розповідають про це двояко. У Татіщева можна прочитати, ніби Блуд «підносився три дні» надаваною йому шаною. А на четвертий Володимир наказав його … вбити, пояснивши отетерілому винуватцю торжества: «воздав ти честь аки приятелю, а суджу аки крамольника і вбивця княжа».

Залишимо осторонь ще один оригінальний варіант історико-психологічної загадки про Юпітера і бика. Адже і досі володарі шукають винуватців трагедій в ком завгодно, тільки не в собі самих. Нас же за сюжетом цікавить лише доля резидента. Історики, починаючи з Карамзіна, зазвичай ставляться до версії Татіщева скептично. Хоча в пізньому літописно-хронографічному збірнику вцілів такий не надто зрозумілий запис: «иде Володимир до Києва і уби брата свого Ераполка, лукавого, господоубійственного Блуда». Найімовірніше, звичайно, що чутки про страту доблесного київського воєводи проникли в середньовічну книжність в результаті псування літописних текстів переписувачами, а ще швидше – через безглуздість подальшої долі Блуда, відображеної в списках «Повісті времених літ».

Якщо деякі з них (наприклад, Троїцький) згадують (під 1018 р.) про Блуда як про годувальника і воєводу одного з численних синів женолюбивого Володимира – Ярослава (хоча і не уточнюють, чи дійсно цей Блуд – знаменитий діяч часів минулих, а не тезка), то інші (наприклад, Лаврентський, Радзивіллівський) називають пестуна нового київського князя інакше: Буди. Тому особистість Блуда і його доля, мабуть, здавна стали притчею во язицах і обростали легендами. Так, у Татіщева наводяться відомості пізніх джерел, за якими Блуд – син Свенельда (!). Ім’я його читається як Блют, Блюм, Блут, нарешті, Лютров, тобто Лют. Між тим читачі знають, що Лют Свенельдич загинув ще в 977 році…

Схоже, що хтось із давньоруських книжників-моралізаторів зважився внести ясність в залишений прихованим суд історії у відповідності з традиційними уявленнями про невідворотність швидкого і правого Божого суду над будь-яким лиходієм (пам’ятаєте: «Муж в крови льстив не припловит дний своих»?). І ось ці-то домисли потрапили на сторінки літописів, якими користувався Татіщев. Тому, не вважаючи повідомлення «Історії Руської» абсолютно неправдоподібними, я схильний більш повірити упоряднику літописного «Тверського збірника» XVI століття, який (чи то передбачаючи труднощі майбутніх істориків, чи то полемізуючи з сучасними йому толками про час і обставини загибелі першого переветника) визнав потрібне пояснити, що Ярославу служив «дядька і воєвода Блуд старої, іже був Володимиру», – зберігши, таким чином, Блуда право продовжувати свою великотрудну службу вітчизні.

Припустивши, що все це правда і що Блуд, як і належить таємному агенту, мав кілька прізвиськ, відгукуючись тому й на ім’я «Буди», подивимося, як же він скористався можливістю вплести нові лаври в свій пишний вінок. Створюється враження, що забезпечивши, так би мовити, свою старість, Блуд про це мало піклувався (тобто він був не стільки честолюбний, скільки стяжатель). А може бути, не представлялося випадку? .. Коли ж засурмили труби і Блуд на бойовому коні знову в’їхав в історію, то насмішив ціле царство.

Це сталося, як вже говорилося, в 1018 році. Узурпатор київського престолу Святополк Окаянний, розбитий Ярославом на Дніпрі, привів на допомогу поляків, і війська зійшлися біля річки Буг на Волині. Невідомо, яка муха вкусила Блуда, тільки він раптом почав задирати князя Болеслава Хороброго, комплекція якого ледь дозволяла тому триматися на коні. Мовляв, ось зараз «ти прободая тріском (мабуть, списом) черево твоє товсте». Інакше кажучи, виступив абсолютно в тому ж дусі, як років через півтисячі, а може, й більше, Демид Попович (див. «Тараса Бульбу»), який, як відомо, «міцний був на їдке слово». Успіх однаково супроводжував обом ораторам. Болеслав роздратувався, як і той хорунжий, через якого неможливо було дістати будь-кого пікою. Але якщо готові до бою запорожці навмисне провокували ворога, то Ярослав не встиг «приготуватися до бою» (значить, Блуд не виконав свого щонайпершого обов’язку як воєвода) і був розбитий. Ось такий конфуз вийшов.

До нашої теми він, на перший погляд, не має відношення. Однак автору здавалося неможливим втаїти від читачів навіть найменші подробиці біографії, а почасти й зовнішності, настільки колоритного особи – з його промови до Болеслава можна зрозуміти, що сам воєвода і в старості був підтягнутий, стрункий. Головне ж, біографія Блуда на цьому й завершилася. «І ту убиша Блуда, воєводу його» (Ярослава), – читаємо в Никонівському літописі. Такий був кінець «запазушної змії».

Повчальна доля, чи не так? «Чим? – Чую здивоване запитання – От якби Володимир стратив Блуда через три дні після вбивства Ярополка, тоді мораль напрошувалася б сама собою. А якщо чоловік здоровий після цього сорок років і загинув через власну легковажність, то що ж тут повчального? Що зрада далеко не завжди карається за життя? “Так, саме так. Тільки це не все. Важливо зрозуміти, що відплата неминуча. Як не на суді людському, так на суді історії. В кінцевому рахунку, на вищому суді.

Автор: В. Плугін.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers