Юстиніан та Феодора. Частина друга.

Юстиніан та Феодора

Історія замовчує, де, коли і за яких обставин відбулася історична зустріч Феодори-акробатки і Юстиніана-імператора. Може, від нічого робити він зайшов у цирк, надівши замість корони «капелюх землі грецької». Або ж він зустрівся зі знаменитою всьому Константинополю жінкою в якомусь іншому місці. Зрештою, не так вже це і негідне для монархів – водити знайомства з акробатками і балеринами (ось і танцівниця Кшесинська усолоджувала дозвілля останнього з Романових, хоча він і був, як кажуть, чоловіком високих християнських якостей), при тій, звичайно, умові, що ці дами півсвіту ні на що (в сенсі влади та шлюбу) не претендують. Не претендувала, ймовірно, і Феодора. Але от сам молодий монарх раптово уперся, розкапризувався, однак, настільки, що цей малозначний епізод з його інтимного життя раптом перевернув не тільки особисту долю самого Юстиніана, а й самим кардинальним чином позначився на долі всієї Візантійської імперії.

Вже згаданий автор «Таємної історії» держави візантійської (чоловік, заражений, по всьому видно, утилітарно-прагматичним поглядом на світ) був до глибини душі обурений самим фактом цього незрозумілого, на перший погляд, кохання – кохання, яке поєднало настільки несумісних, здавалося б, людей. Та й що було спільного між Юстиніаном – вишукано-витонченим знавцем «ромейської культури» – і Феодорою, цієї безграмотною цирковою Мессаліною? Ну подарував би він їй на пам’ять кольє з фальшивих діамантів чи шубу з мексиканського тушкана… А то що надумав – одружитися! Ні, ніяк не міг зрозуміти цього Прокопій, він вважав, що ця справа не обійшлася без чаклунства і приворотного зілля. «Юстиніана вона підпорядкувала собі не стільки своєю ніжністю і ласкою, скільки демонською силою», – «глибокодумно» міркував женоненавистник Прокопій.

Нагородивши свою коханку званням «патрикії» (а це щось на зразок фрейліни), Юстиніан рішуче висловився щодо шлюбу з новоспеченою аристократкою, але зустрів запеклий опір з боку старої імператриці Євфимії, дружини вищезгаданого маразматика Юстина (те, що її чоловік був царевбивцею, це Євфимію не хвилювало, але ось те, що племінник чоловіка збирається одружитися на «нехорошій» жінці – це, звичайно, жахливо!). Проте ж Юстиніан терпляче дочекався смерті непохитної тітоньки, а потім мужньо подолав ще одну перешкоду, що заважала йому навіки з’єднатися з коханою. Справа в тому, що за тодішніми законами сенаторам (а до їх числа належав і Юстиніан) було суворо заборонено вступати в шлюб з публічними жінками. Але що значить якийсь там закон, якщо у кохання – свої закони?

«Це нічого. Для кохання немає відмінності, і Карамзін сказав: «Закони засуджують». Ми підемо під покров… Руки вашої, руки прошу», – звертався, як ми пам’ятаємо, Хлестаков до Ганни Андріївні. Але Юстиніан не був базікою-Хлестаковим і, абстрагувавшись від того, що «закони засуджують», порушив їх за обома статтями – як по цивільній, так і церковній (це при тому, що наш імператор був геніальним законодавцем в області «обох прав»): чарівна Феодора була оголошена імператрицею акурат за три дні до Великодня – на Страсному тижні, коли всякі шлюбні заходи та палацові церемонії строго-настрого заборонялися. Воно звичайно: у Візантії завжди могло трапитися все що завгодно (тому, що по частині державно-непередбачуваного я і справді «іншої такої країни не знаю»), але те, що сталося, не лізло вже ні в які рамки – навіть і в «цій країні», де публіка звикла нічому не дивуватися.

«Одружившись на Феодорі, Юстиніан навіть не відчув всієї образливості свого становища, – пише Прокопій і продовжує: – Він вважав для себе найбільш достойним зробити своєю власною дружиною вигнану жінку, загальну скверну всіх людей, що не соромлячись нічого, що було раніше сказано про неї, і зійтися з жінкою, що заплямувала крім інших брудних справ ще багатьма дітовбивствами, так як вона добровільно виробляла викидні».

Міркування, гідне цнотливо-гидливих язичників всіх часів і народів! Ми ж наважимось, однак, стверджувати, що якщо який шлюб і гідний називатися найвищою мірою християнським, так тільки саме цей. «Я беру тебе, бідний ти чи багатий, здоровий або хворий, добрий або злий», – йдеться в одному з найдавніших чинів вінчання. Стало бути, глибокі моральні вади в душі одного з закоханих (або навіть в душах як нареченого, так і нареченої) не є перешкодою для укладення новозавітного, справді церковного шлюбу. Це по старозавітним законам блудниць каменували, тоді як в Новому Завіті покарання було замінено покаянням, яке є не що інше, як виправлення – виправлення за допомогою… кохання. Кохання насамперед саме подружнього. І хоча апостол Павло, будучи все-таки законником і «євреєм від євреїв, за вченням фарисеєм», продовжував ставитися до легковажних жінок з погано прихованим осудом («чи ви не знаєте, що хто єднається з розпусницею, стає одним тілом із нею?»), церква все-таки не забороняла брати в дружини осіб з самою поганою репутацією (за умови їх каяття, звичайно, у чому Феодора, як ми побачимо нижче, цілком досягла успіху).

Отже, ця дивна пара молодят вступила в свої права (як подружні, так і державні). Як же повівся новоспечений імператор? Ні, на ділі-то він не був сонним телепнем, розбещеним владою, що дісталася йому без зусиль. Він був завжди в русі, завжди в дії. Він майже не їв і не пив, наказуючи забирати геть страви, до яких ледь доторкнувся, «можна сказати, кінчиками пальців»: все, що стосувалося життєвих потреб, здавалося йому «справою нікчемною» і примусовою. Перед Великоднем Юстиніан взагалі два дні не їв і не спав, а в інший час підкріплював свої сили лише водою та невеликою кількістю сирих овочів.

«Спав він, якщо доводилося, годину, а весь інший час проводив у русі», – змушений був зізнатися пунктуальний Прокопій. Стало бути, у повсякденному своєму житті ставний на вид Юстиніан був справжнім монахом-аскетом; він невсипно, як солдат в окопі, пильнував на сторожі батьківщини. Все своє життя імператор присвятив одній тільки кипучій державній діяльності – як законодавчій (адже саме він творчо реформував цілий звід римського права, пристосувавши його до нової політичної реальності християнської імперії), так і виконавчій: тут Юстиніан був «сам собі режисер». Втім, будучи діяльним практиком, Юстиніан був і видатним теоретиком в області, як було сказано, «обох прав». Що, звичайно, теж виводило з себе прагматичного Прокопія, який буркотливо зауважував: «Замість турбот про поточні справи він займався питаннями високомудрих; весь йдучи в міркування про природу божества, він не припиняв війни…»

Що ж стосується власне політичної діяльності Юстиніана, то і тут він виявив себе, без перебільшення сказати, геніальним чоловіком, який «бачив далеко, на багато років вперед». Він невтомно працював над створенням Загальноєвропейського Дому з центром у Константинополі, виковуючи (і, що найдивніше, здійснюючи!) плани побудови Всесвітньої Імперії «від Японії і до Англій». Те, що робив Юстиніан, було незрозуміло багатьом. У тому числі і Прокопію Кесарійському, глашатаю гуманістичних традицій європейської історіографії: Прокопій, чоловік, вихований в римсько-язичницьких поняттях демократії, законності і справедливості, дивився на імператора в жаху, бо все, що робив Юстиніан, здавалося йому, природно, антидемократичним, беззаконним і несправедливим.

В області внутрішньої політики наш імператор провів гігантську революцію (або, кому як зручніше, – контрреволюцію), яка полягала в широкомасштабній конфіскації поміщицького землеволодіння: земельна приватизація, споконвіку процвітала в межах Римської держави, була знищена ним, Юстиніаном, можна сказати, під корінь. І дарма побутує у нас думка, ніби поміщицьке землеволодіння вперше у світовій історії було радикально скасоване лише в 1917 році: перша тотальна революція в системі земельної власності сталася ще в VI столітті, при Юстиніані. Правда, після падіння Візантійської імперії, в свій час укріпленої Юстиніаном, почалася епоха всеєвропейського «параду суверенітетів», і приватна власність на землю була відновлена молодими варварами, що скинули з себе віковий гніт монолітної державності.

Під тим чи іншим приводом Юстиніан (а тут він являв себе майстром дипломатичних ігор, прекрасно обізнаним в таємницях людських низостей) експропріював величезні маєтки землевласників-латифундистів, тим самим ліквідовуючи майнову основу здатної виникнути боярської опозиції. Зі своїми «боярами» Юстиніан розправлявся круто і безжально. Навіщо ж він це робив? Тому, що був ненаситно-жадібний, скаже обиватель (яким і був, по суті, сам Прокопій). І він, обиватель, буде не правий. Тому що, відчужуючи в свою власність маєтки «глитаїв», насправді Юстиніан відчужив їх у власність держави, де «все навколо колгоспне, все навколо моє» (тобто імператорське, імперське і, отже, загальнонародне).

Підстав для земельних і майнових конфіскацій було в імператора більше ніж достатньо (за принципом «була б людина, а справа знайдеться»). До числа осіб, що складали першу партію репресованих «бояр», відносилися ті, яких Юстиніан (в якості доктора «обох прав» і видатного церковного каноніста, чия богословська ерудиція ледь не затьмарювала соборний святоотцівський розум) особисто кваліфікував як язичників і єретиків. По-друге, юстиніянові чистки стосувалися людей, помічених у злочинах проти моральності (тобто запідозрених «в педерастії чи любовних зв’язках з черницями»): тут наш герой, який взяв за дружину саму аморальну жінку імперії, явив себе своєрідним «санітаром лісу» – державного лісу, в якому для загальної ж користі повинні винищувати, пожирати слабшого.

Були пущені по світу (якщо взагалі не «в розхід») не тільки ті, хто міг би задумати переворот чи змову, але також і ті, яким хто-небудь приписував «якесь слово або вираз», що може вважатися образливим для особистості імператора . Втім, в області внутрішньої політики Юстиніан, як «великий економ», був не чужий і ідей вільного ринку. Настільки не чужий, що нинішні лідери «партії економічної свободи» могли б прийняти юстиніянову економіко-комерційну політику як «керівництво до дії». Справді: торговці (заради відрахування в казну можливо більшої кількості податків) з потурання імператора отримали право накидати на продовольчі товари «потрійні ціни», причому в цій ситуації населенню, що стрімко убожіє скаржитися не було на кого. Звичайно, то був золотий час і для державних чиновників, які видавали ліцензії на встановлення кооперативних наметів, і для самих приватних торговців: «Господарі крамниць, – пише Прокопій, – спонукувані безкарністю при правопорушеннях, проявляли нестерпне свавілля по відношенню до примушених купувати товари».

Протегував Юстиніан і великим акціонерним товариствам, яким він, поповнюючи держбюджет, продавав «добробут своїх підданих». Продавши ж цей добробут, Юстиніан усунувся від всякої відповідальності за долі ошуканих рекламою громадян, які стрімко втрачали свої трудові заощадження, що безслідно зникали в кишенях державних чиновників і ділків великого бізнесу.

Втім, поки рядовий народ розорявся, сама держава, розширюючи свої кордони, багатшала. Тому що, крім іншого, невтомний Юстиніан закладав основи нової історичної спільноти – візантійського народу, дуже міцно спаяного економічними та ідеологічними узами «союзу непорушного».

У гігантському котлі Візантійської імперії, де роль «старшого брата» виконували так звані «римляни» («ромеї»), що говорили чомусь по-грецьки, повинні були гарненько проваритися – аж до утворення однорідної маси – всі народи, що волею або неволею прийшли на уклін до Царгорода. Всі аж до диких бриттів на півночі, в далекому і холодному Альбіоні. Втім, добровольців, які бажали з чималою для себе вигодою підписати союзний договір, було куди більше: Юстиніан був просто щасливий тим, що його всеімперські ідеї «її ромейського панування» поширювалися серед варварів не вогнем і мечем, а одним лише усвідомленням їх політико-економічної вигоди. Юстиніан не замислюючись марнував (а насправді – мудро перерозподіляв) імперські багатства: прозорливий базилевс справедливо вважав, що «золото партії», конфісковане у якого-небудь розпусного сенатора-набоба, що їсть вишукано-тухлих куріпок і прикрашає відхожі місця золотом, послужить кращу службу, будучи кинутим на підтримку імперських федерацій, і хто знає, чи не винищили б, не з’їли б один одного нинішні французи, німці, англійці та іспанці якби Юстиніан своєчасно не підтримав їх?

Воно звичайно: в дуже далекій перспективі будь-який «Загальноєвропейський Дім» неодмінно розвалиться, а відгодовані лідери «національних окраїн» неодмінно почнуть вимагати собі суверенітету «стільки, скільки перетравлять», якось відразу забувши про незліченні пільги і безоплатні, дармові інвестиції, великодушно подаровані їм «старшим братом» з метрополії. І, дійсно, коли в результаті великої міжнародної змови велика держава 9 століть потому впала під натиском миротворчих сил турецького султана, всі облагодіяні імператором Юстиніаном провінції-автономії раптом відчули потужне національно-патріотичне піднесення і прагнення до самовизначення аж до повного відокремлення. У підсумку ж колишні губернії великої імперії перетворилися на карликові, маріонеткові «суверенні» республіки, керовані інтернаціональним капіталом, – в Іспанію, Францію, Англію … «Але це потім, а поки…» Поки ж держава, керована «проклятою всім народом парою, була як ніколи міцною. І судилося їй було існувати ще цілих дев’ять століть.

Далі буде.

Автор: О. Газізова.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *