Слідство про Святополка Окаянного. Частина шоста.
Новому київському князю, мабуть, досить довго вдавалося приховувати вісті про липневі події в Київській землі від свого головного суперника. Можна припустити, що послані ним дозори і сторожові загони щільно перекрили всі шляхи на північ і встановили контроль за в’їздом і виїздом зі столиці. Тільки так можна пояснити, чому звістка про смерть батька, відправлена з Києва сестрою Ярослава Предславою, досягла Новгорода лише в середині або навіть в кінці серпня.
Якраз напередодні отримання сумних і тривожних звісток з берегів Дніпра Ярослав провів успішну внутрішню акцію проти … самого себе. Розгнівавшись на новгородців за те, що вони перебили частину його варязьких найманців, що нахабно бешкетували в місті, темпераментний володар якимось чином (очевидно, за допомогою своєї таємної служби) «підбурив» співвітчизників – і ті порубали кращих новгородських воїнів. Наче покарання, в ту ж ніч він отримав звістку про смерть старого князя і вокняження Святополка. І міг повною мірою усвідомити ціну свого самодурства.
– О улюблена моя і чесна дружина, яку вчора був розділив в божевіллі моєму, а тепер їх і золотом не викупити! – Зі сльозами вигукнув Ярослав, звертаючись до вцілілих воїнів.
Ситуація створилася і справді настільки божевільна, що навряд чи хтось міг тоді припускати, з яким завидним прізвиськом увійде в історію її винуватець. Здавалося, Ярослав Відчайдушний, Ярослав Самосічець, не кажучи вже про більш образливі епітети, – це все, на що він міг розраховувати. Адже дізнайся про ці справи Святополк, хто поручиться, що він продовжував би готуватися до оборонної війни, а не з’явився б з полками під стіни знекровленого несподіваною екзекуцією Новгорода і не взяв би Ярослава «тепленьким»? Але не дізнався Святополк. Фортуна протегувала Ярославу.
Хоча йому, звичайно, довелося пережити чимало тривожних хвилин. Напевно, оговтавшись від переляку, князь насупив брови і зробив кадрові перестановки. Адже нерозумних володарів, як відомо, не існує в природі. Є лише дурні або злі радники. Які, природно, в рівній мірі заслуговують кари. Однак і тут напевне нічого стверджувати не можна. Бо дядьком і воєводою, а значить, одним з найближчих радників Ярослава залишався старий знайомий читачів – Блуд, який і після описаних подій продовжував справно нести свій нелегкий хрест.
Новгородці ж виявилися людьми незлобивими і делікатними. Сльози Ярослава моментально розтопили їх серця. Вони не тільки пробачили князю його «пустощі», а й дружно відгукнулися на заклик воювати Київ: «А ми, княже, по тобі йдемо». Незабаром новгородсько-варязькі дружини стояли на лівому березі Дніпра неподалік від Любеча.
Хоча самі по собі військові дії не є предметом уваги цих нарисів, бій на Дніпрі не можна обійти стороною. Тому що, за даними Новгородського Першого літопису, в ньому активно проявила себе розвідка одного з супротивників, а саме Ярослава. Очевидно, таємна служба новгородського князя, що потрапила в халепу у внутрішніх справах, горіла бажанням відзначитися у зовнішніх. Події розвивалися так. Отримавши від сторожових застав звістку про рух північних дружин, Святополк «собра бещісла безліч виття, Ізіди супроти його до Любця, і седе ту на поле… Ярослав же пришед ста на березі (на березі) на Дніпрі». З Ярославом були варяги, новгородці і сільське ополчення («смерди»), Святополк встиг отримати допомогу від печенігів. Він розташував свій табір між двома озерами.
Печенізька кіннота встала на протилежному березі одного з них. Ніхто з противників не ризикував проявити ініціативу. У взаємному очікуванні промайнули три місяці. Настали холоди. Одного разу, мабуть, міцно промерзнувши, воєвода Святополка Вовчий Хвіст спустився до річки і «їзді в’зля берег» почав задирати новгородські дозори: «що прідосте з хромьцемь сімь, а ви плотніці суще, а приставимо ви хоромів рубити наших»! Дуже може бути, втім, що лаявся Вовчий Хвіст не від холоду, а виконуючи рішення військової ради київського князя у що б то не стало заманити супротивника на свій берег. (Щоб потім дружним натиском скинути його в Дніпро.) За версією «Повісті временних літ», затія вдалася.
Але чи то Святополк не очікував від Ярослава такої миттєвої реакції, чи то яскрава промова Вовчого Хвоста не мала зовсім таємного стратегічного підтексту, але коли на світанку наступного дня розлючені новгородці з’явилися перед його станом, вони застали київського князя зненацька. Рятуючись від морозу, Святополк «всю нощь пив бе з дружиною своєю» і не подбав про побудову загальної бойової лінії з печенігами. Тому коли розпочався бій, щось «не бе лзе озером печенігом помагаті, і прітіснуша Святополка з дружиною до озера, і в’ступіша на лід, і облом з ними лід, і одолаті нача Ярослав».
Але по Новгородському літопису справа була не зовсім так. Дійсно, кульгавий, але помудрівший Ярослав мовчки проковтнув образу, нанесену йому Вовчим Хвостом. Вибравши час, він відправив до табору Святополка розвідника для зв’язку зі своїм таємним Доброхотовим. «І начял Дьнепрь мьрз’нуті, – каже літописець. – І бяше Ярославу мужь в приязнь у Святоп’лка; і посла до нього Ярослав нощью отрок свій. І річок до нього: «Оньсі, що ти тому Ґміна Велішев творити, меду мало варено, а дружини багато». І рече йому мужь гь: «рчи тако Ярославу: аче меду мало, а дружини багато, та до вечора в’даті». І розумі Ярослав яко в нощи велить седіся». Наскільки можна зрозуміти, «отрок» запитав приблизно наступне: «Ім’ярек, що порадиш зробити, якщо вас багато, а нас мало?»
А таємничий доброзичливець відповів: «Якщо у вас мало сил, то нападайте в ночі». Це була перша відома нам кодована розмова розвідників, далекий прообраз сучасних усних шифровок і паролів, найвідомішим з яких є, напевно, діалог про слов’янську шафу в популярній старій кінострічці («У вас продається слов’янська шафа?» – «Шафа вже продана; є нікельоване ліжко з тумбочкою»), втім, не можна не згадати і ближчу за змістом і чудово написану сцену розмови Пугачова з господарем заїжджого двору у «Капітанській дочці».
Ярослав ради послухав, в той же вечір (а не на світанку) переправився на другий берег, велів воїнам пов’язати голови рушниками, щоб в темряві не порубати один одного («знаменайтеся, повивати собе убруси голову»), і ще «до світла» переміг Святополка. Святополк утік. За одними відомостями – до печенігів, за іншими – до ляхів. Швидше за все спочатку до печенігів (під їх прикриття, адже вони не брали участь в битві), а від них – під крильце тестя.
Н. Н. Ільїн вважав більш достовірним розповідь про битву в «Повісті временних літ», А. А. Шахматов – в Новгородському Першому літописі. Я приєднуюся до думки А. А. Шахматова і тим самим віддаю належне тій ролі, яку зіграла у благополучному для Ярослава результаті бою цінна пораду його розвідника. Звичайно, читачі можуть порівняти його з Блудом і назвати зрадником, як це зробив, наприклад, Н. Н. Ільїн. Такий варіант не виключений, але і зовсім необов’язковий. Не можна забувати про те, що в таборі Святополка знаходилося в цей час чимало людей, які були змушені спішно пристосовуватися до нової політичної ситуації і, може бути, вважали тягарем неправильно зроблений вибір. Хоча треба віддати належне і розвідці Ярослава, яка зуміла відшукати в стані противника потрібного їм чоловіка і встановити з ним надійний зв’язок, що в умовах воєнних дій було зовсім непросто.
Автор: В. Плугін.