Слідство про Святополка Окаянного. Частина друга.
Чи розповідав київський князь підростаючому Святополку про його справжнього батька, ми не знаємо. Якщо і розповідав, то, звичайно, не всю правду про загибель його. А дуже може бути, що взагалі на будь-які промови про Ярополка негласно було накладено найсуворішу заборону і секретним агентам зобов’язали неухильно стежити за його дотриманням. Проте добре відомо, що вберегти подібну «державну таємницю» від зацікавленого в ній чоловіка практично неможливо. І Святополк рано чи пізно про неї теж почув. Від матері або від якихось «доброзичливців». Хіба мало залишалося ще свідків подій 980 року до того часу, коли отрочний розум Святополка став здатний осмислювати що відбувається і задаватися серйозними питаннями буття.
Хтось ще й кар’єру міг собі зробити, протираючи сльози та просвітлюючи мізки юному Ярополчичу. Ну а якщо Святополк дізнався одного разу, хто він і який тяжкий гріх лежить на душі Володимира, то які почуття повинні були дозрівати і зміцнюватися в ньому? Ясно, що він не міг визнати себе сином двох батьків, тобто любити однаково і Ярополка, і Володимира. І не потрібно бути тонким психологом, щоб уявити, як серце його наповнювалося жагою помсти. У міру того як дорослішав, Святополк, безсумнівно, все більш усвідомлював себе єдиним повноправним спадкоємцем государя Ярополка, а Володимира та його синів вважав узурпаторами, яким він відплатить. Всі подальші вчинки Святополка при такому розумінні їх передісторії стають очевидними, вмотивованими і логічними (звичайно, це була жорстока логіка)…
Потрібно пам’ятати при цьому, що жага родової помсти в середньовічному суспільстві не сприймалася як щось ганебне. Її моральна законність була засвідчена найпершою статтею найдавнішого відомого нам письмового пам’ятника давньоруського права – «Руської правди» Ярослава Мудрого: брат мстить за брата, син – за батька, батько – за сина; поширюється це право і на племінників. Тільки в разі відсутності здатних на подібне діяння родичів справа вирішується великим штрафом. Хоча князь в цій статті не згадується, природно припускати, що він не вилучався із загальної юрисдикції. Інша справа, що в даному випадку правовий казус можна було трактувати по-різному. Володимир адже, принаймні, формально, теж мстився Ярополку за загибель найближчого родича – брата Олега. І вбивши Ярополка, як би лише виконував моральну заповідь звичайного права і відновлював справедливість.
Однак Святополк міг заперечити на це, що, по-перше, Олег Святославич сам скоїв вбивство (Люта Свенельдича). Тому Свенельд, батько його жертви, в свою чергу мав право вимагати у Ярополка помсти. По-друге, Ярополк все-таки не вбивав брата. Той загинув випадково наприкінці бою під Овручем. Ярополк плакав над тілом Олега, коли його знайшли, і дорікав у події Свенельду. Не знаю, чи можна знайти тільки правих і тільки винних, розмірковуючи над цим взаємозалежним ланцюжком злочинів. Але ясно, я вважаю, що наступні вчинки Святополка витікали з них і не були вчинками патологічного, не контролюючого себе маніяка. В діях Турівського князя, як вже говорилося, був свій жорстокий резон. Велетенська тінь Ярополка, тінь, що відкидається у вічність, покрила Руську землю. Кара «попущением Божим» і спокута кров’ю невинних очікували її.
Отримавши у володіння Турів (або Пінськ), Святополк, повторно, розгорнув там, мабуть, кипучу, хоча і приховану від сторонніх очей і вух діяльність. Його найближчим сусідом на заході був Болеслав Хоробрий, правитель Польщі. До ньому, треба думати, і помчали насамперед секретні посли Святополка. Чого міг бажати в цей час Ярополчич? На що розраховував? Думаю, що якщо він і заносився думками високо, то найближчу мету ставив скромну, але вельми реальну. Вже давно істориками було висловлено думку, що Святополк прагнув вивести своє князівство зі складу східнослов’янської федерації і зробити його самостійним. Ну, хоча б напівсамостійним, під тимчасовим протекторатом тієї ж Польщі.
Святополк розумів, звичайно, що союзнику доведеться заплатити. Болеслав, зі свого боку, як показує подальший розвиток подій, нічого не мав проти зближення з Туровим і можливості політичного проникнення на Русь. Це обіцяло Польщі, що вже зав’язала – може бути, за допомогою єпископа Бруно – якісь стосунки з печенігами, завидні перспективи на сході. Тому дипломатичний зондаж Святополка мав зустріти у Болеслава самий прихильний відгук. Однак у польського короля і без руських справ клопотів було по вуха. Війна з німецьким імператором обійшлася Польщі у всіх сенсах недешево. І Святополк в якийсь момент, ймовірно, зрозумів, що на Болеслава йому поки розраховувати не можна. Принаймні, на його військову допомогу. Невідомо, чи пробував він зав’язати дружбу ще з ким-небудь, наприклад, з чехами або Полоцьком. Але якщо таке і було, то результатів, судячи з усього, не принесло.
І тоді (а може бути, набагато раніше) погляд Турівського князя звернувся на південний схід, до кочовищ печенігів. Можна не сумніватися, що минулі зв’язки з ними його батька також не залишилися для нього таємницею. Святополк адже, як і Володимир, діяв не сам. Як і всім княжичам, йому «по штату» покладений був дядько-пестун з числа старих досвідчених воєвод. Такий дядько ставав при підростаючому Рюриковичі мажордомом з майже необмеженою владою. Він був і нянькою, найближчим радником і наперсником, і головним адміністратором, і начальником таємної служби, і військовим керівником. Хто саме пестував Святополка, точно не відомо. Але в першій битві Святополка з Ярославом його військом командував Вовчий Хвіст. Це був старий Володимирів воєвода, батько якого, Вовк, служив ще Святославу Ігоровичу.
Можна припустити, що він-то і був наставником цього важкого дитяти. Напевно, князь припускав, що Вовчий Хвіст буде не стільки дядьком, скільки інформатором при Святополку. Можливо, що спочатку так воно і було, і воєвода виправдовував його надії. Але в міру того, як Володимир старів, Вовчий Хвіст (якщо це був він) не міг не замислюватися над майбутнім. І ці роздуми, ймовірно, підказали йому одного разу, що пора робити ставку на Святополка. Володів воєвода і чималими відомостями, знання якими коштували дуже дорого. Не останнє місце серед них займали, звичайно, і спогади про те, як печеніжський хан Ілдея зі своїм родом переселився при Ярополку на Русь, і як Варяжко водив степовиків на вітчизняні міста і села, бажаючи помститися Володимиру за загибель свого пана – Ярополка.
Дізнавшись про те, Святополк, природно, загорівся бажанням відновити втрачені зв’язки. От тільки як добиратися до далеких кибиток? Одиночних рядових агентів під виглядом бодай калік перехожих заслати не так вже й важко (може бути, їх і засилали), але й користі від них небагато. А кільком «навмисним мужам», з якими печеніги погодилися б вести переговори, пробратися через стільки застав непоміченими або хоча б невпізнаними майже неможливо. Відразу все провалиш і сам опинишся в погребі в «улюбленого батюшки». Становище здавалося безвихідним, як раптом поріг турівського палацу переступив посланець Володимира…
Ось як, у моєму розумінні, все це відбулося. Хоча, звичайно, ні на реальності картин, ні на безпомилковості умовиводів я не наполягаю. Але я переконаний в одному: Святополк прагнув встановити зв’язок з печенігами, і він цього домігся. А Володимир і його мудреці з дружинної ради, викликавши Святополка до Києва і відправивши його до печенігів, зробили велику помилку. (Напевно, це були не найкращі часи для Володимирових спецслужб. Малуша померла. Добриня теж зійшов зі сцени). Дивлячись услід від’їжджаючому пасинку і його ошатній свиті та напутно махаючи рукою, Володимир не підозрював, що дає благословення зародженню великої крамоли, яка посіє смуту в його державі і ледь не знищить Київську Русь. Перший раунд протиборства двох секретних служб залишився за Святополком.
Далі буде.
Автор: В. Плугін.