Князь Ігор – вовк у вівцях. Частина третя.
Древляни були данниками русів, але зберігали свою княжу династію. Ім’я їхнього тодішнього князя – Мал – привело в замішання пізніших літописців, які вважали за потрібне в ряді списків пояснити, що мається на увазі не вік князя, а його ім’я – «так, мовляв, його звали». Але чи немає в цьому імені дійсно якої-небудь таємниці? Вважають загальновідомим, що слов’янське плем’я древлян жило на Правобережній Україні, на території Полісся, на захід полян, а їх головне місто Іскростень стояло на північний захід від Києва, на річці Уж, де археологи виявили групу городищ того часу. Автор «Повісті …» повідомляє, що саме туди і ходили наші перші князі, вгамовуючи і грабуючи древлян. Останній раз данину з них збирав Свенельд, воєвода Ігоря, і настільки успішно, що князівські дружинники позаздрили його «отрокам» і стали вмовляти князя самому «піти по данину», оскільки, як вони говорили, «і ти здобудеш і ми».
Послухавшись, Ігор вирушив у древляньску землю і силою взяв другу данину. Однак і цього йому здалося мало. Зупинившись на півдорозі до дому, він відправив здобуте з військом, а сам з невеликим загоном вирішив повернутися і «походити ще». Таке рішення викликало страх і обурення древлян. Вони послали до Ігоря послів з проханням одуматися, в іншому випадку вирішивши князя вбити: «Якщо внадиться вовк до овець, то перетягає все стадо!» Ігор «не послухався», потрапив в засідку у Іскростеня та загинув. На перший погляд ніяких загадок в цьому оповіданні немає, тим більше що археологічна тотожність Іскростеня і сучасного Коростеня начебто доказів не потребує.
Однак ми не вправі ігнорувати того ж Льва Диякона, згідно з яким Іоанн Цимісхій продовжив у зверненні до сина Ігоря Святослава нагадування про долю батька: «Не згадую я вже про його подальшу жалюгідну долю (тобто після втечі з-під Константинополя), коли, вирушивши в похід на германців, він був взятий ними в полон, прив’язаний до стовбурів дерев і розірваний надвоє … »
«Причому тут германці?» – вправі запитати читач. Охоче відповім; справа в тому, що древляни і поляни, за традицією вважаються слов’янськими племенами, виявляються «двійниками» іншої, більш давньої пари етнонімів: «тервінгів» і «грейтунгів» – двох гілок німецькомовного племені готів, що мешкали в Північному та Західному Причорномор’ї і що ділилися на лісових і степових. З IIІ століття нашої ери готи жили в Криму, і остання їх держава, що займала центральну частину лісистого гірського Криму і південний берег, загинула тільки в середині XV століття. Менш відома доля готів у Подунав’ї, звідки, як прийнято вважати, всі вони рушили в похід на Рим і далі на захід.
Однак з Подунав’я пішли далеко не всі готи, як це зазвичай і буває. Вони продовжували жити в прибережних містах, у передгірній зоні, все більш змішуючись з місцевим населенням. Роль їх у подіях X століття ще чекає своїх дослідників. Так ми знову повертаємося до проблеми чорноморської русі в Криму, яка опинилася в стані війни з залишком держави тервінгів.
«Німецькомовні» імена русів ще не свідчать про те, що посли і купці Ігоря та Олега які носили їх говорили на німецьких діалектах. Навіть те, що Костянтин-Кирило знайшов у Корсуні «руські письмена» і переклад текстів договорів саме на руську мову з грецької, а не на якусь з германських мов, свідчить, що русь говорила «по-руськи», тобто на одному з говорів слов’янства. Інша річ – їх противники. У першу чергу тут приваблює ім’я древлянського князя, яке історики марно намагалися поставити в ряд слов’янських імен. Набагато ймовірніше в ньому бачити злегка спотворене ім’я знаменитого готського роду Амалія. Про ранню історію цієї династії розповідає готський історик Йордан. Нащадки Амалів поза сумнівом залишилися і в Причорномор’ї, пануючи над своїми одноплемінниками і після того, як основна маса готів рушила на захід, а менша частина – на схід вздовж Кавказького узбережжя.
Де жили ті древляни-тервінги, – з якими вів війну Ігор? У Криму? Або в Поліссі, де знаходять Коростень? А може, в Подунав’ї, де зі схилів Трансільванських Альп бере початок річка Іскрь, так що нагадує назву стольного міста князя Мала (Амала) – Іскр’стень? І те, і інше, і третє виявляється достатньою мірою вірогідним і з’ясовним, але поки – на жаль! – недостовірним. За винятком хіба тільки істинного імені князя древлян, якому, якщо вірити «Повісті …», судилося зіграти вирішальну роль в історії русів: його онук, який став руським князем, остаточно хрестив Руську землю. Але це станеться через півстоліття. А зараз, завершуючи свою розповідь часом, коли закінчився життєвий шлях Ігоря, тобто восени 944 або 945 року, ми змушені підвести невтішні підсумки.
Достовірно про князя, який в XI столітті визнаний справжнім родоначальником київської династії, можна сказати лише наступне. Він воював з древлянами, зазнав нищівної поразки в набіг на Константинополь і загинув від руки готів. Якимось чином Ігор ухитрився бувати в Києві на Дніпрі та на Боспорі Кіммерійському. Головною його заслугою перед руською історією залишилося одруження на Ользі, з якою він встиг прожити всього кілька років, залишивши сина, стяжавшого славу набагато більшу, ніж батько, але загиблого настільки ж безглуздою смертю.
І все ж, перш ніж поставити крапку, повернемося ще раз до загадки походження Ігоря. Хто був його батьком? У всякому разі не Рюрик. Але хоча «Сказання про перших князів», яке увійшло в «Повість временних літ», і єднає їх імена, зроблений вище розрахунок років, що спирається до того ж на подвійне датування договору Олега з греками – календарне і по іменах імператорів-співправителів, – змушує рішуче відмовитись від такої думки.
Як не дивно це виглядає спочатку, найбільш реальним претендентом на роль батька Ігоря виявляється … Одд «зі стрілами», не легендарний, а цілком реальний чоловік, чиї батьки володіли островом Рафніста в Хельгаланді (чи не звідси і Олег – Хелег?). І який після довгих пригод одружився в «Хунналанді» на «Шовковій діві», дочці якогось місцевого володаря. На користь такого припущення свідчать як загальні риси саги і перекази, так і ім’я побратима Одда – Асмунд. Збіг справді дивовижний. Про долю Асмунда, сина Інгіальда ми нічого не знаємо, крім, що він не розлучався з Оддом. Сага не пояснює, чому Одд назвав своїх синів Герраудом і Асмундом, вважаючи, що це і так зрозуміло: Герраудом звали батька його дружини, а Асмундом – його побратима. Втретє з ім’ям Асмунд ми стикаємося вже в «Повісті временних літ», але вже в спотвореній формі – Асмуд-Асмолд, де його носій виявляється «годувальником», тобто опікуном Святослава, у повній відповідності зі своїми спорідненими повноваженнями.
У такому випадку син Одда, Геррауд, крім скандинавського імені мав ще й руське – Ігор. Він – первісток (що підтверджує і сага), а тому має безумовне право не тільки на престол, але і на передачу його своєму синові Святославу. Серйозним запереченням проти такої версії є перелік послів у договорі Ігоря з греками. Справді, важко допустити, що ніхто не представляв інтереси брата великого князя. Але, по-перше, цей перелік у ряді місць зберіг сліди псування тенета, а по-друге, в ньому ми не знаходимо імені іншого, найближчого до Ігоря чоловіка – Свенельда. Нарешті, можна припустити, що Асмунд, син Одда (в сазі), насправді не його син, а той самий побратим, який зробився «годувальником» спочатку Ігоря, а потім і Святослава. Настільки ж логічно припустити й інше: після вступу Ігоря на престол його молодший брат (Асмунд) у повній відповідності до звичаїв того часу вирушив шукати своє щастя на стороні. Тому він не брав участь у поході на Константинополь і не міг мати своєї «частини» на Русі.
Не було б нічого дивного, якби він під час облоги Ігорем Константинополя ніс в палаці службу в корпусі варягів або ж бився за імперію на Середземному морі з арабами і тільки після смерті брата поспішив на Русь. Ось чому, продовжуючи збирати всі можливі відомості про саму Ольгу та її родину, ми повинні познайомитися з її сином Святославом, біля якого, як я вже сказав, після смерті Ігоря з’являється Асмунд.
Автор: А. Нікітін.