Борхес у пошуках Аверроеса
Філософ, лікар і правознавець Ібн Рушд, або Аверроес (1126 — 1198), найвизначніший арабський тлумач Аристотеля, працює у себе вдома, в Кордові. Він пише свій черговий твір “Тахафут-аль-Тахафут” (Руйнація Руйнації), де спростовує перського аскета Газалі, автора “Тахафут-уль-Фаласіфа” (Спростування філософів), який твердить, що Богові підвладні тільки загальні закони Всесвіту, ті, що стосуються видів загалом, а не індивіда. “Він писав справа наліво з неквапною певністю; будуючи силогізми, компонуючи цілі розділи; він щомиті відчував, як подих благодаті, свій прохолодний і просторий дім. Була саме сієста, хрипко вуркотіли закохані голуби; із невидимого патіо долинало дзюрчання фонтана, і Аверроес, чиї предки прийшли із аравійських пустель, всім єством відчував вдячність цій незмінній плинності води.
Внизу видніли сади, город; за ними біг невгамовний Гвадалквівір; ще далі розкинулася Кордова — місто, таке дороге його серцю, і не менш величне, ніж Багдад чи Каїр. Воно нагадувало складний і водночас тендітний механізм. Далі, до виднокраю (Аверроес і це осягає душею) стелеться іспанська земля, де не так-то вже й багато всього, але кожна річ немовби має свою власну сутність і є вічною”.
Ці рядки належать перу відомого аргентинського письменника Хорхе Луїса Борхеса (1899 — 1986). Через всі Борхесові твори линуть, мов той підземний потік, теми та образи арабо-ісламської культури. Чи ж не проголосив він “Тисячу й одну ніч” Книжкою із Книжок? З всіх його праць, присвячених цій з темі, “Пошуки Аверроеса” (1947), звідки, власне, і взято цей уривок, найвиразніше засвідчують особливе ставлення письменника до цієї культури. І зокрема, до одного з її і унікальних періодів — андалузького.
Аль-Андалузія, що її змалював Борхес, — це місце, позначене найдивовижнішим польотом думки, де тлумачать Аристотеля (“Цей грек — джерело всієї філософії”) і “черпають мудрість із трактатів Олександра Афродисійського”. Тут поважно гортають рідкісні манускрипти, зібрані принцами-бібліофілами. Тут розв’язують проблеми поетики і риторики. Тут перевіряють “чудеса” на вірогідність і обговорюють образ, створений чи не створений Кораном.
Неабиякі розумові здібності, багатство й різнобічність натури, шаноблива повага до думки іншого, вміння вести розмови та бесіди — такими рисами наділяє Борхес андалузьку еліту. Улюблена Борхесова тема: Аверроес дискутує з Фараджом, теологом, відмовляючись визнати, що “в садах Індустана можна бачити дивовижне розмаїття вічної троянди, чиї пурпурові пелюстки утворюють написи: “Нема іншого Бога, крім Аллаха, а Мухаммед — пророк його”. Але така розбіжність позицій не призводить до сварки. Погляд ортодоксального теолога, для якого чудо — знак Божий, може вільно співіснувати з поглядом раціоналіста.
Постаті мандрівника Абулкассіма хитромудрий Борхес у “Пошуках Аверроеса” протиставляє трьох інших персонажів, — теолога Фараджа, поета Абдалмаліка та Аверроеса. Приземлена, якщо можна так сказати, людина, Абулкассім, чия “пам’ять була своєрідним дзеркалом таємної легкодухості”, набрався життєвого досвіду, вельми відмінного від досвіду цих мудреців зі сталими переконаннями. “Місяць, що сходить над Бенгалією, не схожий на йеменський місяць, але його можна описати тими самими словами”, — відповідає він на прохання розповісти про якесь чудо. Обережний Абулкассім ніколи не дає прямої відповіді, він спершу вивчає співрозмовника, а потім долає пастки запитання з допомогою якогось філософського виверта.
Можливо, то пам’ять про далекі від аль-Андалузії суворі землі пояснює таку обережність? Чи була аль-Андалузія своєрідним райським куточком, як її змалював Борхес? Чи, може, цей край, як і всі інші, позначений не тільки величчю, а й глупством та жахіттями? Життя самого Аверроеса при потребі могло б бути свідченням цього. Абулкассім зазнав і слави, і гіркоти прокляття, терпів від переслідувань примхливих володарів, був присутнім при спалюванні творів, які він писав наполегливо і самовіддано, спізнав незрадливу дружбу вірних друзів і підступну помсту.
Але аль-Андалузія у Борхеса — не та історія і не той літературний реалізм, коли прагнуть об’єктивно відтворити певне життя, певне місце чи певний час. Сенс фантазій Борхесових в іншому. Назву його твору можна трактувати і як пошуки, до яких вдається сам Аверроес, і як Борхесову спробу зглибити до самого дна долю філософа.
Вже з перших рядків ми бачимо Аверроеса, заглибленого в працю у своїй книгозбірні. Він наражається на перешкоду, що завдає йому багато клопоту. Коментуючи Аристотелеву “Поетику”, він натрапив на два слова — “трагедія” та “комедія” — і впевнився, що “ніхто в ісламському світі не міг збагнути, що вони означають”. Аверроес звертається до всіх можливих джерел, ретельно студіює праці прибічника несторіанства Хунайна Ібн-Ісхака та Абу Бишра Мати. Жодного натяку… Тим часом не викинеш же ці два слова з “Поетики” великого філософа.
Борхес двічі натякає Аверроесові, як знайти відповідь, що її він прагне. Вперше — у сцені з дітьми. Аверроес, поглинений працею, раптом чує щось схоже на спів, “він дивиться крізь балконні грати і бачить напівголих дітлахів, що бавляться внизу. Один із них, стоячи на плечах у іншого, певно, вдає муедзина. Заплющивши очі, він виспівує: “Нема іншого Бога, крім самого Бога”. Той, хто його тримає — нерухомий, він уособлює мінарет; ще один, стоячи навколішки у пилюці, падає ниць — зображує вірного мусульманина. Гра швидко обривається — кожен хоче бути муедзином…”
Вдруге — у розповіді мандрівника Абулкассіма. Він оповідає про дивну річ, яку йому довелося бачити в Імперії Сін (Китай): “Якось ввечері мусульманські купці з Сін Калану (теперішня назва — Кантон) завели мене до розмальованого дерев’яного будинку, де було багато людей. Важко описати, який то був будинок. Здається, він мав одну-однісіньку залу з рядами галерей, чи певніше, балконів, розміщених ярусами.
На цих балконах, а також на підлозі та на терасі містилися люди, які їли та пили. Люди на терасі били в барабани і грали на лютнях, за винятком п’ятнадцяти чи двадцяти чоловік (у темно-червоних масках), що молилися, співали і розмовляли.
Ці люди терпіли муки ув’язнення, але не було видно в’язниці; вони їхали верхи, але не було видно коня; вони билися, але списи були з очерету; вони вмирали, але потім знову вставали.
— Вчинки блаженних, — мовив Фарадж, — перевершують уяву мудреця.
— Вони не були безумці, — мусив уточнити Абулкассім. — Вони лицедіяли, хотіли донести до інших якусь історію, — так мені пояснив торговець.
Ніхто не розумів, про що говорить Абулкассім, ніхто, здається, і не прагнув зрозуміти(…)
— А ці люди балакали? — запитав Фарадж.
— Ну, звичайно, вони балакали, — відповів Абулкассім. — (…) Вони балакали, і співали, і розмірковували.
— В такому разі, — підсумував Фарадж, — двадцятеро душ не потрібно. Один-однісінький оповідач може розповісти, що завгодно, хоч би яке складне воно було…”
Під словами “трагедія” та “комедія” мислився театр — мистецтво, не відоме арабській культурі часів Аверроеса. Філософ, бранець своєї культури, який не мав ані найменшого уявлення про театральну виставу, не міг вгадати значення цих слів. Саме тому, коли він побачив на власні очі своєрідну модель театру (діти, які бавилися в муедзина), йому не пощастило його розгледіти. Бачать тільки те, про що мають бодай якесь уявлення, решта все лишається “невидимим”. Коли театр не виступає як категорія культури, він стає звичайною річчю, що нею оповідач підмінює цю категорію.
Повернувшись на світанку додому, Аверроес підіймається у свій кабінет. Андалузькому філософові видається, ніби він нарешті збагнув значення цих двох незрозумілих йому слів. Він бере свій рукопис і пише: “Арісту (Аристотель) іменує трагедією панегірики, а комедією — сатиру і прокляття. Чудові трагедії та комедії переповнюють сторінки Корану і муаллакат святих…”
Борхес уточнює, що він прагнув розповісти у цьому творі про марність пошуків, якщо шукача сковують кайдани власної культурної обмеженості. Але в постскриптумі він зізнається, що це поразка і його власних пошуків Аверроеса: “Я зрозумів, що прагнення Аверроеса розгадати, що таке драма, не маючи жодного уявлення про театр, є таким самим безглуздим, як і моє — розгадати Аверроеса, не маючи жодних інших документів, крім невеличких згадок у Ренана, Лана та Асіна Паласіоса”.
Чи можемо ми пізнати “чужу” культуру? Якщо трактувати Борхесів твір із крайніх позицій, на це запитання можна відповісти так: культури закриті одна для одної. Спроби відтворити аль-Андалузію видаються, отже, марними, вони неминуче призводять до спотворення та перекручень. Але варто звернути увагу і на етичну науку, що випливає із цих спроб, а саме: знати — це мати уявлення про “зовсім чуже”, поважати це “чуже”, і не піддаватись згубному впливові “паноптичного погляду”.
“В історії збережеться мало таких прекрасних і величних подій, як відданість цього арабського лікаря думці людини, що жила на чотирнадцять століть раніше”, — пише Борхес про Аверроеса.
Твір аргентинського письменника про Кордову — зразок глибокої шани наших сучасників до того виняткового історичного періоду, яким була аль-Андалузія.
Автор: Рашід Саббагаді.