Звідки ми знаємо, коли це було? Частина друга.

Піонерами вивчення найдавнішої епохи в історії людства, кам’яного століття, були не історики, а представники природничих наук, перш за все геологи. Один з них, французький вчений Е. Ларте, запропонував першу хронологічну систему для кам’яного століття, засновану на зміні фауни. Він зазначав: 1. Період великих печерних ведмедів; 2. Період мамонтів; 3. Період оленів; 4. Період зубрів. Хоча ця система в науці не втрималась, але самий принцип датування палеолітичних місцезнаходжень по знайденій разом з залишками людської праці фауни, кісткам викопних тварин зберігається і понині.

За основу взяли геологічну ознаку. Відомо, що найдавніші людські культури належать до льодовикового періоду. Геологи, що вивчають четвертинний період, встановили чотири фази максимуму похолодання і наступу льодовика. Вони були названі по альпійських річках – Гюпц, Миндель, Рісс і Вюрм. Залежно від положення палеолітичних знахідок у геологічних шарах їх стали відносити до одного з чотирьох льодовикових періодів або Інтергляціалів. Це дає підстави для датування археологічних знахідок за геологічними даними, хоча останні ще дуже неточні. І тривалість льодовикового періоду за визначенням різних науковців коливається від 1 мільйона до 600 тисяч років.

Спробу допомогти в обчисленні тривалості геологічних періодів зробили астрономи і метеорологи. У 1920 році белградський астроном М. Міланкович опублікував роботу про інтенсивність сонячного випромінювання на Землю протягом останніх 600 тисяч років. На підставі чисто астрономічних обчислень він прийшов до висновку, що ці випромінювання повинні були піддаватись значним коливанням, і представив їх у вигляді кривої. У 1924 році німецький метеоролог В. Копнен зробив вражаюче відкриття, що криві сонячних випромінювань можна зіставити з льодовиковими періодами і що роки меншої інтенсивності випромінювань відповідають заледенінням, а більшої інтенсивності – міжльодовиковим періодам.

Якби Копнен виявився правий, то був би знайдений хороший спосіб датування для епохи палеоліту.
Вийшли наступні дати:
Гюнцекое заледеніння – 590 тисяч – 540 тисяч років.
Міжльодовикове, тривалість – 60 тисяч років,
Міндельське заледеніння – 480 тисяч – 430 тисяч років,
Міжльодовикове, тривалість – 190 тисяч років,
Рісське заледеніння – 240 тисяч – 170 тисяч років,
Міжльодовикове, тривалість – 60 тисяч років.
Вюрмське заледеніння – 110 тисяч – 22 тисячі років.

Більшість геологів підтримало погляди Копнена, але останнім часом вони зустрічають багато заперечень, і зокрема тому, що обчислені за Міланковичем дати різко розходяться з датами, обчисленими за допомогою раднокарбонного аналізу. (Про останній див. нижче).

Астрономогеологічний спосіб датування вимагає дуже спеціальних знань. Зв’язки археології з геологією є традиційними: перші археологи, які вивчали палеоліт, або самі були геологами, або широко залучали геологів для консультації і вносили геологічні методи в археологію.

Цікавий метод датування за геологічними даними був запропонований в 1912 році шведським вченим Де Геера (1858-1943). При відступі льодовиків на північ у післяльодовиковий період біля основи льодовика утворилися озера з талих вод, на дні яких щорічно відкладаються шари глини, які пофарбовані влітку світліше, взимку – темніше. Їх називають «стрічковими глинами». Так відбувається рік за роком, і кожна нова «стрічка» подібна годичному кільцю на дереві. Товщина «стрічок» коливається від 0,5 до 1 см і залежить від кліматичних умов того року, коли утворився шар: в тепле літо шар буде товстіше. Типові комбінації товстих і тонких шарів практично не повторюються, Де Геер і його численні співробітники, провівши тисячі вимірювань «стрічкових глин» в Швеції, склали графік коливань їх росту і вирахували, що початок останнього танення льодовика відноситься до 6839 до н. е..

Метод де Геера не відноситься прямо до археології. «Стрічкові глини» утворюються на краю льодовика, де людина не могла жити, і тому безпосередньо в них ніякі сліди людської діяльності не зустрічаються. Лише складними зіставляннями вдається поширити хронологію «стрічкових глин» на геологічні шари, в яких знаходяться археологічні пам’ятники, На цьому методі заснована хронологія мезоліту північної і північно-західної Європи за останні 12 тисяч років.

РОСЛИНИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Одним з поширених в археологічній практиці методів порівняльного датування є аналіз пилку викопних рослин, застосування якого було запропоновано Ленпартом фон Постом в 1916 році. Пилок рослини, що потрапила в болото, добре зберігається в торфі протягом тисячоліть. Мікроскопічним аналізом пилку визначаються види рослин і їх відносна кількість в кожному шарі. Таким чином, виявляють склад флори тієї епохи, протягом якої утворився цей шар. Очевидно, що зміни до рослинності навколишнього ландшафту відбиваються на потрапляючому в болото пилку. Склад флори, відносна кількість різних видів рослин змінюється залежно від змін клімату. При сухому кліматі переважають одні види рослин, при вологому – інші і т. д. Аналізуючи пилок рослин, визначають, до якого клімату відноситься той або інший шар торфу або ґрунту.

Головним чином на основі пилкового аналізу вдалося встановити зміну клімату в Європі в післяльодовиковий час. Епохи мезоліту (8000-4000 до н. е.) відповідає «бореальний» (сухий, холодний, континентальний) клімат, поступово теплішає і в неоліті (близько 3000 до н. е.) перехідний теплий і вологий – «атлантичний», у пізньому неоліті (близько 2000 до н. е..) встановлюється «суббореальний» клімат (з набутним теплом і зростаючою сухістю), який зберігається протягом усього бронзового століття. У ранньому залізному столітті (800 р. до н. е.) відбувається перехід до «субатлантичного». Пильцевий аналіз дає можливість відносного датування поглинених болотами поселень і речей древніх людей.

Цікаву пропозицію датувати шарів лісових ґрунтів щодо зміни видів равликів, яких знаходять в лісових відкладеннях, зробив німецький геолог і археолог Р. Лайс. Залежно від вологості або сухості клімату в ту чи іншу епоху змінюються види равликів, і це дає можливість скласти відносну хронологію для районів з лісових ґрунтами. На жаль, у практичній роботі археологів цей метод не був застосований, а після смерті його винахідника (у 1945 р.) не знайшов собі послідовників.

Автор: А. Монгайт.