Змішання культур на Американському континенті

поселенці в Америці

Відкриття, зустріч, завоювання, колонізація — можна тут вдаватися ще й до інших визначень, але кожне з них відбиває насамперед погляди того, хто його вживає. Для Європи всі вони означають головно потребу зазирнути за свої межі, звернути свій погляд до уявних країв, до утопій, що їх Колумбова подорож зробила дійсністю. Америка, як писав Фернан Броцель, — це винахід Європи. “Хіба не Європа відкрила й винайшла Америку, прославивши Колумбову подорож як найбільшу історичну подію після створення світу?/…/ Виявивши неабияку терплячість, Європа створила Америку за своїм образом і подобою, Америку, яка відповідала її бажанням”.

Америка була втіленням у життя утопій Мора, Бекона та Кампанелли. Відроджена Європа спроектувала себе на відкритий Колумбом світ. Найкращим виразом цього феномена стала Північна Америка, Сполучені Штати, де справдилися мрії європейців про волю. Тож Європі, сказати б, сам Бог велів не лише відзначати річницю зустрічі двох світів, а й вшановувати здійснення давньої мрії, святкувати спільно з Північною Америкою свою власну специфічну універсальність в історії.

Але процес завоювання і колонізації, започаткований Колумбом у 1492 році, мав цілком іншу природу. Регіони, де здійснювалася ця колонізація, були чимось більшим, ніж просто величезними просторами, населеними кочовими племенами. На відміну від пуритан, які прибули пізніше на “Мейфлауер”, ті, хто супроводжував Колумба в його мандрівці, опинилися віч-на-віч із людьми, що сповідували іншу систему цінностей, із цивілізаціями, що кинули виклик їхньому поглядові на світ. Отже, слід було не тільки уярмити їхні тіла, а й оволодіти їхніми душами. Пуритани, які осіли у преріях Північної Америки, не відчували жодної потреби накидати свою культуру, релігію та звичаї тим, кого, схоже, це зовсім не цікавило. Отже, були дві форми завоювання: одна мала на меті підкорити душі, друга задовольнялася опануванням природи Нового Світу, невід’ємною частиною якої були мешканці цих країв.

Розпочата Колумбом іспанська експансія, звісно, відповідала меркантильним інтересам, але виконувала й місіонерську роль. Якби Колумб зустрів великого хана Китаю, він би спробував навернути його підлеглих до християнства. На відміну від колонізаторів Північної Америки, іспанські завойовники прагнули не лише загарбати багатства, а й рятувати душі. В обох випадках ними рухала зажерливість, але зажерливість іспанців гамували місіонери, що намагалися зрозуміти людей, з якими вони зіткнулися, аби навернути їх до лона християнства.

Завоювати душі. Для цього треба було зруйнувати або щонайменше примусити зникнути поганські культури, накинуті дияволом. І ось завойовники взялися до масових хрещень, не рахуючись із думкою отця Бартоломе де Лас Касаса, який доводив, що тубільці розумні люди, тож спершу їх треба переконати в істинності християнської віри.

Для спасіння душ тубільців проти них вели “священну війну” — вони, тубільці, мали служити панам, яким вільно було винищувати їх з огляду на їх “варварство”. Що може бути кращого для цих варварів, казав Хуан Хінес де Сепульведа (1490 — 1573), ніж скоритися імперії, розсудливість і чесноти якої здатні зробити з них цивілізованих людей? А що мали вони дати натомість? Було б справедливо, вів він далі, якби за відданість ідеї їхнього спасіння тубільці платили роботою на панів, під опіку яких їх віддано. Бартоломе де Лас Касас був не єдиний, хто викривав дворушність такого аргументу та геноцид, здійснюваний задля спасіння душ.

Зовсім не випадково, що того ж таки 1492 року збіглися дві винятково важливі історичні події: падіння Гренади і відкриття Америки. Взяття Гренади означало завершення Реконкісти та кінець арабського панування, яке тривало з 711 року. Протягом цих восьми століть мешканці півострова навчилися співіснувати з іншими расами та цивілізаціями й дали людей, спроможних проникнути на невідомий континент. Расове схрещування продовжиться в Новому Світі, незважаючи на зарозумілість, жадібність і жорстокість іспанців, яку вони, до речі, перші й засудили.

Протягом колоніального періоду іспанці намагалися накинути свою культуру переможеним народам, але пізніше ці спроби повернулися бумерангом проти завойовників у вигляді культурного і расового змішування, яке знайшло свій вираз у безлічі форм. Ще пізніше з’явилася нова домішка — кров та культура африканців, яких під примусом вивезли з їхньої землі, щоб було кому виконувати важку невдячну працю, яка винищила тубільців континенту. Після них прийшли інші народи й культури, що також потрапили у цей гігантський плавильний тигель.

Автор: Леопольдо Сеа.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *