Відкриття Америки через призму міфів та легенд

Те, що Христофор Колумб відкрив американський континент випадково, прямуючи до Сіпанго (Японія) та Катею (Китай), породило чимало умоглядних припущень. Вони з’явилися не так через випадковий характер самого відкриття (хоч спроба досягти Сходу, вирушивши на Захід, сама собою була авантюрою), як через те, що сам Колумб лише по багатьох роках зрозумів, що він відкрив Новий Світ.

Річ у тім, що ні його освіта та досвід мореплавця, ні стан картографії та знання космогонії тієї доби не дозволяли Колумбові навіть уявити, що в просторах Атлантичного океану міг критися цілий континент завдовжки від Арктики до Антарктики. Іспанці, як і всі європейці загалом, до такого неймовірного відкриття не були готові. Як зазначив у своїй “Загальній історії Індій” (1516) Франціско Лопес де Гомара, “з часу створення світу, за винятком перевтілення та смерті його Творця, найвидатнішою подією стало відкриття Індій, через що ми й називаємо їх Новим Світом… Цей світ ми називаємо новим ще й тому, що він дуже різниться від нашого світу”.

Розсадник уявлень

Прагнучи пояснити всі відмінності між світами, відкривачі, історики та літописці не могли не звернутися до наукових та міфічних знань, що існували на Заході в ту пору. Те, що відкрилося їм у Новому Світі, дуже скидалося на прадавні ремінісценції людства, а саме — на Едем із “Книги буття”, на Золотий Вік із античної міфології, на загублені племена з міфів Ізраїлю, на буколічну Аркадію, побачену крізь призму Відродження, на країну достатку та інші різновиди земного раю епохи Середньовіччя, на казкові краї з фантастичними тваринами та істотами, з амазонками, велетнями та чудовиськами. У Новому Світі старий світ віднайшов свої міфічні підвалини та втрачене щастя, що лишило по собі саму ностальгію. Справді, ще не відкривши нової реальності, Захід, прямуючи на захід, повернувся до своїх власних східних витоків.

Протягом низки років після “зустрічі з Америкою”, літописці та супутники конкістадорів намагалися перевірити автентичність своїх міфів, пропустивши їх крізь призму американських вражень. Як пише Клод Леві-Строс, “іспанці заходилися не так здобувати нові знання, як перевіряти давні легенди, зокрема, пророцтва Старого Заповіту, греко-латинські міфи про Атлантиду та амазонок… середньовічні легенди про королівство Отця Івана та водограй молодості”.

Навіть більше, прилучаючись до уявлень Заходу, Америка перетворювалась на новий “розсадник уявлень”, як влучно назвав це явище кубинський поет Хосе Лесама Ліма. Такий спалах нестримної уяви започаткував в Америці процес асоціацій, а водночас і процес визнання відмінностей, що реально існували. Це дозволяло тогочасним літописцям переносити дію рицарських романів на американську територію, вживаючи в описах флори та фауни континенту задавнених, взятих із Середньовіччя казкових образів тварин та чудодійних трав. Отак уява поєднала відоме з небаченим. “Америки уявлень — незліченні й вічні”, — писав свого часу венесуельський письменник Артуро Услар П’єтрі з приводу міфу про Ельдорадо.

Авжеж, саме так: відкриваючи разом з Ернаном Кортесом білі споруди столиці імперії ацтеків на чарівному озері Теночтітлан, Берналь Діас дель Кастільйо вірив, що бачить перед собою чудеса з рицарського роману “Амадіс де Гаула”. А Гонсало Фернандес де Ов’єдо запевняв: Антільські острови, на які висадився Колумб, були Гесперидськими островами, що їх класична Античність розмістила як колиску Золотого Віку людства на західному краю Землі за сорок днів плавби від Горгонських островів (Острови Зеленого Мису).

Накладання європейських уявлень про світ на американську територію відбувалося не лише через нагальну потребу якось пояснити дивовижність Нового Світу, а й з огляду на символічний тягар пророцтв та передчуттів, який зрештою змусив Захід повернутися обличчям до незвіданого простору, що лежав далі на захід від Геркулесових стовпів, plus ultra Римської імперії, які замикали Гібралтарську протоку.

Інші люди, інші світи

Ознаки існування “чотирьох країв світу”, на додачу до трьох, відомих ще за Античності (Європа, Азія та Африка), можна простежити в глибині часу за майже дві тисячі років до відкриття Америки. У Стародавньому Єгипті вірили, що “царство мертвих” розташоване в “Країні, де сідає сонце”. Згадки про це знаходимо також у легендах та подорожніх нотатках літописців, мореплавців і поетів Середньовіччя, у припущеннях та здогадах картографів та звіздарів. Сам Колумб також згадує про них у своїй “Книзі пророцтв” (1501) — він, мовляв, відкрив славнозвісний “четвертий край землі”, місце розташування земного раю, омріяного засновниками християнства.

Одним із перших текстів, де знаходимо натяк на землі, населені “іншими, ніж ми”, істотами, є “Федон” Платона. “Я переконаний, — пише автор “Республіки”, — що світ дуже просторий, що ми займаємо лише незначну його частку. Немає сумніву, що на поверхні Землі є багато інших народів, які живуть у краях, подібних до нашого краю”. У діалозі Тімея і Крітія він розповідає про острів Атлантиду, “Більший за Лівію та Азію разом взяті” й розташований за Середземним морем — мовляв, згадки про нього збереглися ще з часів Солона. Могутній народ, що там живе, завжди прагнув розширити свою імперію, аж поки його перемогли Афіни. Через багато років після цієї поразки острів Атлантида щез, його зненацька поглинуло море.

Платон уточнює: океан лишається неприступним та невивченим саме через те, що мореплавству заважає мул, утворений на плиткому дні внаслідок загибелі острова. В середині XVI століття цей давній міф знову виринув із забуття в “Історії інків” Педро Сарм’єнто Гамбо, де наводиться чимало аргументів на користь того, що імперія Перу — не що інше, як цивілізація Атлантиди, — вона, мовляв, урятувалася після катастрофічного землетрусу і розквітла у високих Андах, про що ніхто не знав аж до відкриття Америки.

Інші припущення щодо існування американського континенту також претендують на історичність, хоч насправді ґрунтуються на міфології. У своєму епічному творі “Труди й дні” грецький поет Гесіод розповідає, що “Зевс поселив на околицях землі могутню расу героїв, яких ми називаємо напівбогами, і живуть вони з вільним серцем без всяких турбот” на островах, де “грунт плодоносить щороку аж тричі й люди збирають щоразу багатий і щедрий врожай”. В інших класичних творах також згадуються острови з чудовим кліматом, Щасливі острови, Геспериди, де на деревах ростуть золоті яблука. Часом у описах такі острови за розмірами і виглядають як континенти.

У своїх “Еподах” римський поет Горацій радить справжнім патріотам покинути Рим, який на той час точили чвари та громадянські війни. Мовляв, Римській імперії, де розпочався залізний вік, вже не випадає повертатися в золотий вік, тож чи не варто збудувати Новий Рим «у інших краях, де ще не зникла первісна цнота? Як запевняли есеїсти та філософи пізнішого часу, оспівані Горацієм краї, що їх сам Бог споконвіку зберігав для побожних народів, містилися саме на американському континенті.

Як здійснилося пророцтво

За греко-латинськими джерелами, першими дослідниками Атлантичного океану були фінікійці, які заклали факторію в Гадесі (нині Кадікс). У своїй “Історичній бібліотеці”, де переплелися вигадки та правдиві звіти про мандрівки, Діодор Сіцилійський називає фінікійців відкривачами світу, “про який можна сказати, що він радше оселя богів, аніж людей”.

У творах арабських істориків також йдеться про присутність фінікійців у Атлантиці. Так, наприклад, географ Ідрісі розповідає про шість величезних статуй, зведених крамарями із Сідона та Гадеса у стратегічних точках на Азорських та Канарських островах, кожна з яких дивилася на захід, немовби запрошуючи людей до нових досліджень.

Подібні пророчі легенди пізніше розповідалися про карфагенян, спадкоємців цивілізації фінікійців. У найдивовижнішій із цих легенд згадується про те, як карфагеняни збиралися в разі військової поразки евакуювати карфагенське населення на острів у Атлантичному океані, де, як твердить Діодор, вони знайшли б притулок.

У книзі чудес “Mirabilis Auscultationes”, авторство якої приписується Аристотелеві, є звіт про надзвичайну мандрівку крамарів до земель, де сідає сонце. Кажуть, ніби в морі за Геркулесовими стовпами карфагеняни відкрили острів, нині безлюдний, де в лісах повно дичини, а в повноводних ріках — риби, де сила-силенна всіляких плодів, — плавання до нього від континенту забирає багато днів”. Гідне уваги те, що подібні описи трапляються у багатьох хроніках та звітах про відкриття Нового Світу. Наприклад, Гонсало Фернандес де Ов’єдо розповідає про торговців, які під час подорожі відкрили “велетенський острів, досі незнаний, де ніхто не мешкає”.

У своєму есе “Про канібалів” Монтень і собі згадує за легендарні землі, що їх колись відкрили карфагеняни. В алегоричній формі він розповідає про те, як карфагенські мореплавці подалися на захід від Гібралтара і зустріли в повному морі далеко від узбережжя великий родючий острів із буйними лісами та могутніми й глибокими ріками. Принаджені багатими родючими ґрунтами, вони осіли на ньому разом з родинами і так призвичаїлися до нового життя, що геть забули про своє європейське походження, від чого стали тільки щасливішими.

Проте в жодному класичному тексті немає такого чіткого пророцтва про відкриття Америки, як наприкінці другого акту в «Медеї» Сенеки, де хор проголошує: “Спливуть роки, і настане час, коли океан відчинить двері, й у нім відкриється земля. Фетіда відкриє Новий Світ, і Туле не буде останньою межею суходолу”.

Хоч драма Сенеки, написана в першому столітті нової ери, була суто літературним твором, саме в ній знаходили обґрунтування для своїх теорій космографи, картографи та мореплавці епохи Середньовіччя й Відродження. Так, наприклад, Страбон та вчені XV століття, зокрема, флорентієць Тосканеллі та німець Бенхайм, свідчили, що у своїх географічних проектах для морських подорожей на захід вони враховували пророчі слова хору з «Медеї».

Поетичне пророцтво Сенеки мало важливі політичні наслідки. Справді, Колумб помер майже забутий, його слава з часом звелася до простої згадки про мореплавця, який, прямуючи на захід, випадком відкрив Новий Світ завдяки, звичайно, пророцтву Сенеки. Колумбів син Ернандо написав на своєму примірнику «Медеї» такі слова: “Це пророцтво здійснив мій батько, Христофор Колумб, року 1492”.

Пізніше такі історики, як Франціско Лопес де Гомара, Гонсало Фернандес де Ов’єдо, Бартоломей де Лас-Касас та й сам Ернандо Колумб вишукували в текстах давніх авторів літературних чи квазінаукових творів пророцтва про існування “четвертого материка”. Вони мали засвідчити, що Колумб таки передчував події, датовані 12 жовтня 1492 роком. Відкривач Америки сам подбав про те, щоб згадати Аристотеля, Страбона, Джона Мандевіля, Ісідора Севільського у своїй “Книзі пророцтв” (1501).

Згадані віщування та передчуття так довго і так сильно збуджували уяву європейців, що зрештою постає питання, кажучи словами мексиканського есеїста Альфонсо Рейєса: а чи не була Америка “регіоном, якого бажали ще до того, як його знайшли”, бо “розшукувана в усіх напрямках, вона спершу була науковим і поетичним передбаченням, а дійсним фактом стала лише потім”. Отже, відкриття Америки не було випадковістю. У подорожі на захід Колумба супроводжувало стільки міфів та легенд, що відкриття стало історичною доконечністю, мореплавцеві лишалося тільки реалізувати її. Як писав мексиканський філософ Леопольдо Сеа, “Європа відкрила Америку, бо мала таку потребу”!

Автор: Фернандо Аїса.