Від епосу до науки – історія в Індії
Чи є у Індії історія? Це питання не перестає хвилювати вчених, особливо коли мова заходить про тривалий період від арійських навал до приходу мусульман у XII ст. Про час, коли виникла і розквітла індійська цивілізація, ми дізнаємося з двох видів джерел: з одного боку, з текстів Вед і різних епічних творів, з іншого – з археологічних документів.
Але співвідносити ці два типи джерел надзвичайно важко. Деякі вчені рішуче заперечують історичну цінність епосу і стверджують, що в ньому присутні лише міфологічні події, що не мають нічого спільного з реальністю. Доказ тому вони бачать в розпливчастості географічних понять і крайній приблизності датування. Проте інша школа індійських вчених, спираючись на результати деяких недавніх археологічних розкопок, відстоює історичну достовірність епічних подій.
По суті справи розбіжності ці філософського характеру. Ще Гегель заявляв, що індійській цивілізації чужа історія, підкреслюючи, що часи, які протікали до появи писемної історії, не мають об’єктивної історії, оскільки не залишили жодної суб’єктивної історії, ніякого історичного оповідання. Він бачив контраст між Індією, країною, що на його думку володіє найглибшою духовною літературою, і Китаєм, який має, як він вважав, чудову історію, висхідну до найвіддаленішого минулого.
Відсутність у Стародавній Індії письмових історичних пам’яток – незаперечний факт. За винятком Кашмірської хроніки ми не знаємо жодного такого тексту аж до мусульманської навали. В кінці XII ст. з’являється придворна історіографія мусульманських владик. Найвідомішим представником цієї традиції на Деканському плоскогір’ї вважається історик Ферішта. Однак цей запозичений жанр, який вимагав до того ж знання мови фарсі, широкого поширення не отримав.
ДОСЛІДНИКИ ІНДІЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Поява наукової історіографії пов’язана із завоюванням країни англійцями, що почалося в 1757 році, і в основному завершеному до 1818 р. Але і цей жанр був привнесений ззовні і використовувався тільки колонізаторами, принаймні до 1830 р.
Вільям Джонс (1746-1794), який заснував у 1784 р. в Калькутті Азіатське суспільство, розробив основи давньоіндійської хронології. У його асоціацію входили головним чином члени британської правлячої еліти, а їх інтерес до Індії був не цілком безкорисливий: краще знання країни допомагало керувати нею. В той же час, будучи синами епохи Просвітництва, вони не могли залишатися байдужими до однієї з найбільших цивілізацій світу. Вони щиро захоплювалися культурою Стародавньої Індії, але все ж вважали її нижче античної Греції, яка стала ідеалом для європейців того часу.
Сама жорстка критика індійської цивілізації була зроблена Джеймсом Міллем (1773-1836), філософом-утилітаристом радикального напряму (батьком Джона Стюарта Мілля). Його праця «History of British India», 1817 («Історія Британської Індії»), що стала першою спробою відтворити минуле країни, здобула популярність і справила великий вплив на пізніших дослідників.
Високопоставлений чиновник лондонської Ост-Індської компанії, Мілль жодного разу не був в Індії і отримував інформацію з других рук. Зневажаючи факти, він бачив в історії галузь філософії і знущався над довірливістю «сходознавців». Старовинні індійські тексти? Та це казки, що не мають ніякої історичної цінності (така точка зору і донині зустрічається у деяких індологів). Індія до мусульманського завоювання? Одноманітне чергування тиранів-варварів, влада яких спиралася на «найжахливіші забобони». Мусульманський період? Незначний крок вперед у порівнянні з темними віками індуїзму. По-справжньому історія Індії починається з приходом європейців, особливо англійців.
Мілль нічого не зробив для історичного дослідження Індії, але вплинув на ціле покоління вчених. Введений їм поділ індійської історії на три періоди: стародавній (індуський), середньовічний (мусульманський) і сучасний (британський) – хоча й застарів, як і раніше присутній у всіх підручниках. Крім того, своїми нападками на сходознавців Мілль сприяв створенню пріоритетного напрямку історичних досліджень, обмеживши їх сучасним йому моментом. В результаті історія попередніх епох стала надбанням вузького кола ерудитів.
Ось чому такі найважливіші відкриття, як розшифровка Джеймсом Прінсепом (1799- 1840) брахмічного письма у 1833 р., були зустрінуті без особливого ентузіазму. Виник розрив між працями сходознавців та істориків, яких, оскільки самі вони були англійці, цікавило в Індії головним чином життя своїх співвітчизників.
Але от Маунтстюарт Ельфінстон (1799- 1859) відкриває новий етап у вивченні індійської культури, для якого характерні знання предмета і неупереджене ставлення до досліджуваних цінностей. У своїй книзі «History of Hindu and Muhammedan India», 1841 («Історія індуської і магометанської Індії»), він представив цілком обґрунтовану хронологію (у загальних рисах вона визнається правильною і сьогодні), включивши в огляд Південну Індію, якій до цього не приділяли належної уваги.
ПРОБУЖДЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ
Наступний період ознаменувався розквітом імперіалістичної історичної школи і зародженням власної індійської історіографії. Перші національні історики, такі, як Раджа Шівапрасад, автор написаної на хінді книги «Itihas Timir Nasak» (1866), що служила підручником у школах Північної Індії, були надзвичайно суворі до власної країни.
Однак з 70-х років 19-го століття почався антизахідний рух, який був особливо активним у Махараштрі. Представники індійської інтелігенції, публіцисти й письменники, натхненні національним підйомом в Європі, гірко шкодували про відсутність власної історіографії. Великий бенгальський письменник Банкімкандра Чаттерджі (1838-1894) прославив індуське минуле Бенгалії на сторінках свого історичного твору. Причому на відображенні історичних подій не могла не позначитися проблема взаємовідносин між індусами і мусульманами.
Але справжній розквіт індійської національної історичної школи почався у 1910 р. Всі її численні представники були вихідцями з університетів. Особливий інтерес до Стародавньої Індії проявляли X. С. Райчандхурі, К. П. Джайасвал, Р. К. Мукерджі і X. К. Оджха. Вони спробували спростувати гегелівську тезу, приділяючи особливу увагу вивченню розвитку політичних інститутів. І хоча їх роботи не завжди відповідають вимогам сучасної історіографії, вони зіграли важливу роль у пробудженні індійської національної самосвідомості.
Великий індійський історик Джадунат Саркар (1870-1958) прославився завдяки своїм роботам, присвяченим останньому періоду держави Великих Моголів і маратхських князівств. Він відрізнявся великою ерудицією і блискучим стилем. Його твори популярні й донині.
Починаючи з 60-х років минулого сторіччя індійська історіографія зблизилася з іншими суспільними науками. Правда, у зв’язку з цим в наукових колах періодично почали виникати серйозні розбіжності, але все це лише зайвий раз доводить життєздатність історичної науки в країні, яка збирається внести свій внесок у світову історію.
Автор: Клод Марковіц.