Трагедія Соловецької обителі. Продовження.
Спочатку блокаду то й діло порушували помори, які постачали монастир їстівними припасами. Волохов зі стрільцями неодноразово намагався висадитися на островах, щоб, згідно з отриманими наказам, діяти «з всяким утиском». Але їх відкидав вогонь сильної монастирської артилерії. Єдиний успіх воїнства Волохова за чотири роки – майже випадкове полонення келаря Азарія, який вийшов з ченцями і мирянами на рибну ловлю.
Рік від року серед обложених посилювалося бродіння. Деякі схилялися до примирення із владою. Малодушних, ненадійних монастирські вожді висилали на материк, а найбільш небезпечних відступників садили під замок.
Влітку 1672 року Волохова, який не виправдав надій змінив стрілецький голова Климентій Ієвлєв. До того часу повстання під проводом Степана Разіна було придушене – уряд зміг збільшити військо для облоги. Але підкріплення отримали і соловецькі сидільці – крізь блокаду до них прорвалися рятуючись від переслідування разінці.
Ієвлєв діяв скоро: він розорив всі монастирські господарства, що перебували за межами кремля. На штурм фортеці, проте, не пішов, та й прямого наказу на те не мав – уряд ще сподівався, що обитель підкориться.
Справа, однак, йшла до все більшого супротиву. Восени 1673 року до обложених Соловків прибув новий воєначальник – цього разу вже стольник і воєвода – Мещерінов. А 28 грудня рішенням монастирського собору було «відставлено» моління за царя і його сімейство. Ось тоді Мещерінов отримав наказ про придушення заколоту усіма доступними засобами.
Тижнями гриміла на Соловках гарматна канонада. Стрільці ходили на штурм і відкочувалися з втратами. Влаштовували підкопи з вибухівкою, але обложені, розгадавши ці плани, руйнували прориті ходи, відтісняли супротивника від стін. Артилеристи Мещерінова, іноземні фахівці, вправлялись у виготовленні особливо важких і вогненосних снарядів, але соловецький камінь горіти не хотів.
Мещерінову, вже під загрозою смертної кари, було наказано взяти монастир будь-якою ціною. Жорстокі безперестанні бої виявляли нестійких серед обложених. З’явилися перебіжчики. Один з них, Феоктист, знав про потаємний хід в Білу вежу. 9 листопада 1675 року він прийшов до табору Мещерінова.
Ось що передувало ранку 22 січня 1676 року. Тьмяне низьке сонце висвітило моторошну картину. Тут і там поодинці і групами лежали сотні тіл, відрубані руки, голови. Сніг розтопила гаряча людська кров. Між купами тіл бродили мещерінівські стрільці і рубали сокирами всіх, хто ще дихав. Навіть звичному до військових справ воєводі стало не по собі. І він, поспішивши розставити караули в казні і перетворених на катівні келіях, не звертаючи уваги на захоплених дрібними пограбуваннями стрільців, вирушив у свій табір.
Чи задоволений він був скоєним? Чи жахався? Адже драма ще не закінчилась, мав бути наступний її акт – суд. Соловецькі в’язні як відступники і розкольники російської православної церкви піддалися суду відразу за багатьма статтями Соборного Уложення 1649 року.
Мещерінов, як свідчать документи, «в стан свой возвратися, приказа Самоила, мужа добля и крепка сотника первого привести к себе». Сотник Самуїл, один з військових ватажків повсталих, викликав, ймовірно, особливу ненависть воєводи. Вміла оборона – правильна розстановка захисників по стінах, розгадування планів саперних робіт – затримала стрільців на архіпелазі до глибокої зими …
Караючі інстанції з найдавніших часів твердо дотримувались принципу – не так небезпечний єретик сам по собі, як єретик затятий. Тому, коли сотник відкинув умовляння, «разъярившеся к сим Мещеринов, повеле воином мужественного Самоила пястицами крепко бити». Його на смерть забили палицями на очах переможця.
Другим судили архімандрита Ніканора. Письмові пам’ятники стверджують, що між воєводою і архімандритом стався справжній диспут. Мещерінову і тому, хто послав його було особливо важливо каяття Ніканора. Здавалося, цього можна досягти: адже на соборі Ніканор вже відрікався від старих обрядів. Однак старий і хворий архімандрит був твердий у своїх переконаннях – не подіяли ні вмовляння, ні побої. Мещерінов власноруч вибив старому зуби, розбив голову. Але на все слідувала відповідь колишнього царського духівника: «Что величаешися, что высишися, не боюся тебе, ибо и самодержца душу в руце своей имею». Побитого архімандрита кинули в одній сорочці в рів, і там він на ранок помер.
Один за іншим проходили перед Мещеріновим учасники повстання, які залишилися в живих. Все коротше допити – підсудні Мещерінова відповідати не бажали. Воєвода оскаженів. Стрільці, заражені його гнівом, рубали голови, четвертували, вішали, прив’язували бранців до хвоста коня, топили в студеній воді, заморожували на льоду і в ополонках. Не пощадили навіть хворих та літніх людей, яких виволокли з монастирської богадільні.
За що приймали люди «смертні чаші»? Згадаймо, читач: 28 грудня 1673 року монастирський собор поклав «за великого государя моління відставити». Припинилася щоденна згадка царя і членів царського роду в молитвах, були вичищені їх імена в синодиках. Повсталі зазіхнули на самі основи тодішнього світопорядку. Церква з глибин віків стверджувала в особистості монарха риси сакральні. Ні селянські, ні міські повстання XVII століття, ні навіть великі селянські війни не висували жодної альтернативи ідеї справедливого царя.
Степан Разін залишався бранцем монархічної ідеології і в прокламаціях своїх («підкидних» і «чарівних» листах) посилено поширював чутки про присутність на козацьких човнах праведного царевича Олексія Олексійовича. Несамовитий борець протопоп Аввакум не зміг піднятися до думки про можливість життя без царя. Навіть самий радикальний з ідеологів старообрядництва, співв’язень Авакума диякон Федір Іванов, який вважав Олексія Михайловича втіленням антихриста, не наважився розлучитися з молінням за монарха. З царем можна було не погоджуватися, царя можна було повчати, лаяти, гордо терплячи від нього гоніння і насильства, але обійтися без нього уявлялося неможливим. А ось соловецька відмова від моління за найясніше сімейство і вилучення державних імен з синодиків робили царя непотрібним і навіть як би не існуючим.
У ті часи росіяни вірили: є десь таємнича Тваринна книга, в яку від початку світу занесено імена всіх що жили, живуть і ще прийдешніх людей з усіма їх правими і неправими справами. Навряд чи було прокляття більш сильне, ніж загроза «виписати» ім’я людини з Тваринної книги (дуже любив застосовувати таку загрозу патріарх Нікон). Людина, чиє ім’я «виписували», не просто переставала бути, про неї зникала всяка пам’ять. А по повір’ям тих часів душа може існувати лише до тієї пори, поки є пам’ять про неї – звідси те колосальне значення, яке надавалося церковному поминанню померлих. Джерелом величезних багатств в монастирських коморах була і плата за ці поминання. У свідомості широких мас Тваринна книга як би ототожнювалася з синодиком, адже по ньому поминали во здравіє чи за упокій.
Людині нашого часу важко уявити собі те збентеження, яке викликала відмова від царських поминань. То була єресь небувала. Зовсім не бунт, не повстання, але спроба прориву вічного, здавалося б, кола, зачатки незвичайного світорозуміння. Відомо – висловлена одного разу думка переживає гоніння і роки, незримо підточує підвалини і опори, захоплює уми. Тому воєвода Мещерінов повинен був не тільки придушити Соловецьке повстання за будь-яку ціну, але і дістати каяття вождів – бо дискредитувати ідею може лише публічне відступництво її творців.
Тому і пам’ятний нам день 22 січня 1676 року. Більше двох років у стінах Соловецького монастиря здійснювався експеримент життя без царя, і ні ченці, ні миряни не покаялися в скоєному.
Автор: А. Амосов.
P. S. Якщо спробувати провести історичні паралелі між цими давно минулими подіями, та загалом з всією російською історією (навіть сучасною) то можна побачити – російський народ в основній своїй масі завжди потребував сильного (і особливо деспотичного) володаря, чи то царя, чи то генсека, чи то президента. А нинішній російський президент, чим не цар? (ой трішки в політику залізли, але нема то ради).