Таємниця курганів Алтаю

Машина мчала по рівній, гладкій дорозі, піднімаючись все вище і вище, повз скелястих уступів. Археологічна експедиція Академії наук та Державного Ермітажу поспішала до місця розкопок, в Пазирикську долину. Ця невелика степова улоговина загубилася серед гір Алтаю, далеко від проїжджих доріг і селищ. Щоб потрапити туди, треба проїхати п’ятсот кілометрів по Чуйському тракту, минаючи Чібітський перевал, а потім пробиратися по крутих стежках в глиб гір. Здається, що вся краса Алтаю зібрана на цьому шляху. У синьому небі тонуть виблискуючі вічними снігами гірські вершини. Свіжа зелень лугів змінюється дрімучими лісами. Тихо хлюпочуться в долині смарагдові води Катуні, але раптом на шляху її скеляста ущелина, і тоді вода несеться стрімким потоком. У старовинній оповіді алтайці кажуть: «О, Катунь, біжиш ти, подібно білому коневі, за сірими скелях нашого Алтаю… ». А на берегах річки рясніють отари овець, пасуться тисячні стада великої рогатої худоби, табуни коней.

Багатий, гарний край ! Але ось минули Чібітський перевал і виїхали на круту звивисту стежку, що веде в Пазирикську долину. Начальнику експедиції професорові Руденко і всім його супутникам хочеться скоріше приступити до розкопок. На цей раз їх чекає особливо захоплююча робота. Належить закінчити розкопки самого великого з п’яти Пазирикських курганів. Два з них вже розкрито і вивчено археологами, вони дали цінний матеріал про життя і побут давніх саків.

– Можливо, що люди, які залишили ці кургани, – говорить професор, – були ті самі арімаспи, які за переказами стародавніх греків жили на півночі, серед гір, багатих золотом. У легенді говориться, що золото було заблоковано людям, тому що його стерегли хижі грифи. Але відважні арімаспи вбивали грифів та забирали у них дорогоцінний метал. Стародавні греки називали ці племена скіфами. Перси називали їх саками. Я думаю, що гори, про які йдеться в цій легенді, – Алтайські гори. Та й золото тут добували в давні часи, але вже звичайно не у грифів, а в золотоносних пісках.

Учасники експедиції, особливо студенти, вперше їдуть на розкопки, з хвилюванням слухають свого вчителя.
– А які відважні це були воїни! – Продовжує професор. – У письменників стародавності збереглися прекрасні оповіді про військові походи саків, про їхню мужність і безстрашність. Коли розкриємо курган, тоді, можливо, знайдемо нові підтвердження цих легенд і сказань…

КРИЖАНИЙ СКЛЕП

Нарешті блиснула на сонці річка Великий Улаган, а в стороні від неї, в улоговині, накидані купи гігантських валунів. Це і є Пазирикська долина. Вона здається таємничою, може бути тому, що тут ніхто не живе. А причина дуже проста. У долині немає води, її потрібно возити за багато кілометрів.

… Могила сакського воїна завалена величезними каменями, інші з них вагою до півтонни. Незважаючи на те, що минулого літа багато попрацювали на розбиранні каменів, зараз ще належить чимало попрацювати, перш ніж стане можливим розкрити курган. Табір археологів оживив безмовну долину дзвінкими голосами, стуком молотів і ломів. Поруч з курганами з’явилися легкі намети, задиміли вогнища. Робочі приступили до розбирання каменів, їм допомагали всі учасники експедиції.

Минуло багато днів, перш ніж прибрали землю і колоди, що покривають могилу, і тоді очам археологів представилась усипальниця, майстерно зроблена древніми будівельниками. Це чудовий дерев’яний зруб. Він нагадує просторий будинок, тільки без вікон і дверей. Могила розкрита, а побачити нічого не можна. Все покрито товстим шаром льоду. Важко буде витягувати вміст кургану з крижаних кайданів. Але як добре, що тут опинилася вічна мерзлота, вона тисячоліттями зберігала поховані речі.

Звідки ж взялася в кургані вічна мерзлота? Це питання давно вже цікавить вчених. Справа в тому, що за кліматичними умовами гірського Алтаю тут не буває вічної мерзлоти. А ось під кам’яними курганами її не раз знаходили. Після ретельних досліджень вчені дійшли висновку, що вічна мерзлота утворилася тут штучно. Вони пояснюють це тим, що кургани були споруджені в осінню пору. Волога і мороз проникли в могилу і скували кригою все що знаходиться в ній. А влітку, коли сонце зігріло землю, тепло його не проникло крізь кам’яні брили і не розплавило утворений там лід. Так він і залишився там на довгі століття, поки його не чіпали археологи.

НАДЗВИЧАЙНІ ЗНАХІДКИ

Як же витягти з могили речі, які так цінні для науки? Важке це завдання. З досвіду колишніх років професор Руденко знає, що єдиний спосіб в цілості добути речі – повільно розморожувати лід. Рубати його не можна, якщо не хочеш пошкодити або знищити цінні знахідки. Лід розтоплюють за допомогою гарячої води. Гріють її в котлах і заливають крижану масу окропом. Днем трошки допомагає спекотне алтайське сонце. Вперше за дві з половиною тисячі років воно посилає в курган свої гарячі промені.

Працюють по коліно в мерзлому бруді. Руки у всіх посиніли і розпухли, а очі сяють радістю. Стільки несподіваних цінностей дає курган! Тут і шкіряні вироби з аплікаціями з кольорового сап’яну, і ошатні жіночі одяги з шовків та хутра, і головний убір стародавнього воїна. Художниця експедиції Віра Михайлівна Сунцова із захопленням розглядає білячий нагрудник, оброблений видрою і горностаєм. Але горностай не звичайний, стародавня модниця пофарбувала його в блакитний колір. Художниця робить замальовки аквареллю, щоб відобразити найяскравіші фарби кольорових шкір, хутра повсті. Вічна мерзлота чудово зберегла ці речі. Але хто знає, чи не потемніють на повітрі їх яскраві фарби?

Історія археології не знає випадку, коли б на тисячоліття збереглися предмети зі шкіри, хутра, тканин і повсті. Багато прекрасних речей було знайдено в гробницях єгипетських фараонів. Але найтонші єгипетські тканини, вироби з шкіри та дерева перетворювалися на порох, як тільки до них доторкалася рука археолога. Вчені ледь встигали їх фотографувати. Тут же все збереглося так добре, все так міцно і барвисто, наче зроблене зовсім недавно.

Сергій Іванович Руденко переживає найщасливіші хвилини свого життя. Курган відкрив неоціненні скарби. Але вчений чекає ще більшого. А раптом збереглися і тіла похованих!

Велетенська колода – саркофаг, зроблений з вікового могутнього кедра, такий важкий, що неможливо підняти його, не розібравши на частини. Довелося в ямі зняти щільно пригнану кришку. І ось погляду присутніх постали поховані в кургані стародавні жителі Алтаю, що збереглися так, наче їх поклали в цю колоду всього лише кілька днів тому. У колоді помістилися двоє: сакський воїн і його дружина. Воїн смаглявий, трохи вилицюватий, жінка білолиця, з маленькими витонченими руками.

– Які красиві музичні руки, – вигукнула художниця Сунцова. – Можливо, що ця жінка була музиканткою.
– Так, це безсумнівно, – відповіло їй відразу кілька голосів. – Хіба ви не бачили маленької арфи, яку вчора витягли з ями? Вона лежала на столику з різьбленими ніжками, поруч з мішечком, в якому були дзеркало і гребінь .
– Це вражаюче! – Каже схвильований професор Руденко, пильно розглядаючи обличчя похованих . – Вони бальзамували! А як дбайливо одягнені в останній довгий шлях!
– Однак з усього видно, що найкращий і найдорожчий одяг знятий грабіжниками , які мабуть, проникли в курган незабаром після поховання. Немає і золотих прикрас, які так майстерно виробляли древні ювеліри.

Професор уважно розглядає холщевую сорочку воїна, обривки шовкових рукавів від сукні його дружини. Увага дослідників привертає татуювання на грудях і плечах чоловіка. Тут і крилатий хижак, що нагадує кішку, і олень з орлиним дзьобом і довгим котячим хвостом. На смаглявій шкірі чітко виділяється складний фантастичний малюнок. Це татуювання, за віруваннями стародавніх саків, охороняло від злих сил, а також підкреслювало мужність і шляхетність воїна.

Далі буде.

Автор : К. Моїсеєва.