Самозванці і самозванство у Росії. Частина перша.
Ніяка інша історія не може похвалитися такою кількістю самозванців, як російська. Число їх настільки велике, що можна говорити про справжню епідемію самозванства. Більше сотні людей намагалися приміряти самозванський костюм, оголошуючи себе то царями й імператорами, то їх реальними чи міфічними нащадками. Відкрила епоху самозванства Смута. Саме відпрацювала його модель і передала як дорогоцінний спадок наступним століттям. XVIII сторіччя – зліт самозванства. Численних лже-Петрів Федоровичів виявилося так багато (багато більше, ніж Лжедмитрієв), що вони, зрештою, ґрунтовно заплутали не лише істориків, а й сучасників. В одному з урядових документів черговий вінценосний чоловік Катерини Великої був названий лжесамозванцем, що, за логікою, означало ні що інше, як законний государ!
А наскільки вражаючі підсумки самозванства! Один – нехай лише один – запанував на державі і правив майже рік. Другий Лжедмитрій майже два роки тримав в облозі Москву, створив свою лжестолицю Тушино зі лжепатріархом і лжедумою. Втім, лжепатріарх згодом став патріархом справжнім і виступав з титулом «великого государя» співправителем при своєму синові, Михайлові Романові, – це був Філарет Микитович; бояри ж з лжедуми згодом перебралися в думу Кремлівську, хоча далеко не всі: дехто потрапив в петлю, наприклад, отаман – «боярин» Заруцький.
Пугачов – найвідоміший з лже-Петрів III – так стрясав імперію, що Катерина II примушена була публічно демонструвати свою солідарність з на смерть переляканим поволзьким дворянством, оголосивши себе «казанською поміщицею». Фактор самозванства довго був присутній в політиці перших Романових. При цьому, звичайно, можна дорікнути новій династії в гіпертрофованому страху, коли в кожному п’яному вигуку шинкарських завсідників їй ввижався замах на мономахів вінець. Але чи не легковагий буде наш закид? Адже Романови, на відміну від нас, сприймали і мали всі підстави сприймати самозванство як небезпеку реальну, відчутну. Вона могла прийти ззовні, якщо згадати, з якою охотою приймали самозванців у Варшаві, Константинополі та Бахчисараї. Небезпека могла виявитися як «нутряна хвороба», що разить на смерть. «Зійдемося разом, виберемо царя!», – Угарно шуміли в кабаках, і це було страшно: справді могли зійтися і вибрати!
Самозванські промови прирівнювалися до найтяжчих державних злочинів поряд з богохульством, умислом на государя і «злодійським скопом-заводом». З часом напруженість спаде, але залишиться настороженість, яка, здається, знайде генетичний характер. Коли кронпринцесі Шарлотті, дружині відсутнього царевича Олексія Петровича, прийде час родити, Петро I приставить до неї поважних придворних осіб, які повинні будуть особисто засвідчити появу на світ нового члена царської родини. Принцеса Шарлотта страшно образилася, порахувавши це розпорядження образливим для своєї честі. Їй, з її європейським менталітетом, абсолютно незрозуміла була турбота Петра, викликана не тільки батьківським піклуванням, але і знанням російської дійсності. Народжене при свідках немовля – це немовля незамінне, безумовно законне, що не дає приводу засумніватися «шаленим язикам».
Петро пам’ятає про самозванців. Шарлотта, зі зрозумілих причин, – ні. Велика кількість самозванців дозволяє навіть говорити про якісь самозванські типи. Н. Ейдельман згадав про «верхнє самозванство», маючи на увазі походження самозванців і способи їх дії. Такою самозванкою була, приміром, знаменита княжна Тараканова, яка високо злетіла в помислах, та трагічно закінчила життя. Якщо слідувати Н. Ейдельману, «верхнє самозванство» тому й верхнє, що не звернуто до народу. Народ для авантюристів такої закваски – «підлий стан». Але й народ не залишався в боргу – йому мало що було відомо про подібних шукачів престолу.
Парадокс же полягає в тому, що істинний «нижній» самозванець мав бути одночасно зрозуміло-незрозумілим. Зрозумілим – щоб подолати недовіру й опинитися за логікою мас своїм; незрозумілим – тому що, за уявленнями низів, це властивість ісконо царська. Зайва «прозорість» була шкідлива. Зовсім зрозумілим міг бути тільки свій брат мужик. Але тоді який він государ? Це була ситуація балансування, ходіння по дроті, до якої, звичайно, міг бути готовий тільки чоловік з низів або близький до низів. Цим частково можна пояснити і походження більшості самозванців, і деяку екстравагантність їх вчинків: вони незрозумілі – значить не зовсім свої. Зрозуміло, при таких умовах тільки «нижнє» самозванство могло бути масово, «верхнє» – одинично.
Самозванство змішано на авантюризмі. Багатьох самозванців спалює зсередини ненаситне честолюбство, вони не в ладу з моральністю. Бо саме самозванство, відмова від себе і своїх пращурів, з точки зору православної людини, глибоко аморально і гріховно. Не випадково самозванець – це чаклун, чорнокнижник. Відрікаючись від себе, він відрікається від Бога, продає душу дияволу. Самозванець – це російський різновид Фауста…
Але в той же час – скільки непересічності, сміливості і навіть талановитості! Звичайно, інші самозванці були не більше ніж маріонетки, отака «втілена» ідея «доброго царя», який йде «виводити» бояр-зрадників. Проте були вожді істинні, які верховодили по розуму і по своїй волі. Чого тільки вартує талант Пугачова переконувати! Кілька разів заарештований, він вмів так говорити з вартовими, що вони втікали разом з ним. Як тут не згадати про омріяне слово, проти якого не могли встояти замки і запори ?!
«Пугачов знав слово», – зазначали багато дослідників пугачовського руху і перший – Пушкін. Слово для самозванця було зброєю обов’язковою. Можна навіть говорити про такий тип, як самозванець-пропагандист. Один з таких – Тимошка Акундінов, міцно стурбував другого Романова. Полювання за ним було влаштоване по всій Європі – від Константинополя, Риму, Варшави до Стокгольма. Колишній московський піддячий Акундінов відповідав грамотками, поки його не видав голштинський уряд.
Шуйський, безсумнівно, перевернувся б у труні, дізнавшись про народження довгоочікуваного спадкоємця через кілька років… після своєї смерті. А саме за сина царя Василя видавав себе в Константинополі Акундінов. Правда, нестиковка була явна, і пізніше Тимошка находу перемінив ступінь споріднення, записавши Шуйського в дідуся. Ця історія прочиняє ще одну особливість самозванства. Звичайно, точність легенди бажана. Але зовсім необов’язкова. В Константинополі досить довго продовжували робити вигляд, що вірять Акундінову, виходячи при цьому з політичних міркувань, для тиску на Москву. Для народу ж важливіше було правдоподібність, відповідність самозванця народному образу царя. Тому біографічні «деталі» і виявлялися не такими вже важливими.
Надзвичайно цікава самозванська «ідеологія» Тимофія Акундінова. В одному зі своїх послань, «Декларація Московському посольству» (тому самому, яке вимагало в 1646 році його видачі), він перетворює себе на законного государя, а Романових – в узурпаторів.
Я естем мнимый подьяней, а истинный царевич Московский…
Я естем здесь непознанный князь Шуйский.
Ще один обов’язковий лейтмотив самозванства – викриття. Природно, для шукача престолу загальне невдоволення – родючий «грунт» для досягнення своїх цілей:
Что ся ныне в нашем веку сотворило,—
то много ся злых дел расплодило.
Яко едва ж ести и нам у Бога милости место,
коль тяшко от бояр народу и тесно.
Только умножися гордости и кривды,
Яко ж отнюдь не знают суда и правды…
Акундінов, який пройшов шлях пронири піддячого, прекрасно знав, що і кого треба викривати. Але роль зобов’язує, і він замахується високо: корінь зла – «узурпатори» Романови, викрадачі його престолу. Що це означає в рамках середньовічної релігійної свідомості? Тимошка пушет насмерть – ні божої благодаті: Що ж ти в тім, Москва, добро оплош? Стравами, щоб двері милосердя Божого не зачинилися!
Коло замикалося. Біди від того, що немає милосердя, благодаті. Благодаті – тому що піддані згрішили, відступилися від «природного государя» у бік «помилкових царів». Самозванська «доктрина» прийшла до головного, що має посунути підданих до дії, – до спасіння і покаяння.
Далі буде.
Автор: Ігор Андрєєв.