Портрет американського континенту

«Ходять голі, в чому мати породила… Люди доладної статури, гарні тілом і приємні обличчям, волосся мають коротке, густе, мов кінська грива… Вони не чорні й не білі…» Такі враження про тубільців занотував Христофор Колумб до свого бортового журналу, враження про тих, хто зустрів його на острові Гуанахані, який він охрестив “Сан- Сальвадором”. Колумб, бувши переконаний, що Індія зовсім близько, не вагаючись, дав їм і ім’я “індіанців”.

Мешканцями цього острова та низки інших, куди більших островів, таких, наприклад, як Гаїті, Куба, Ямайка та Пуерто-Ріко, були араваки. А на Малих Антільських островах жили кариби. Ці “індіанці” та подібні до них тубільці з регіонів Парія у Венесуелі та Дарієна в Панамі займалися полюванням, збиранням диких плодів та землеробством, а жили в саманових хижах, ушитих гіллям та листям, у невеличких селищах. Невдовзі з’ясувалося, що вони утворюють племена на чолі з одним чи багатьма вождями.

Коли європейці досліджували цей загадковий континент, на них чекало ще чимало несподіванок. Так, зокрема, під час своєї третьої подорожі Колумб на власні вуха чув розповіді про торговців — майя, які на своїх човнах мандрували вздовж узбережжя Гондурасу. Ще дивовижнішим було видовище, яке постало перед очима мандрівників-європейців, коли після потоплення корабля вони у 1511 році потрапили на берег Юкатану; гідна подиву була й картина, що відкрилася перед мореплавцем Хуаном де Гріхальва, коли він своєю чергою досяг цього самого узбережжя 1518 року. Поряд з іншими чудами він побачив “велике місто, що не поступається Севільї, з кам’яницями, вежами та з просторим майданом…” Так зав’язалися перші контакти з якимось містом народу майя в Месоамериці, регіоні, що включає в себе частину Мексики та всю Центральну Америку.

Семанахуак – земля серед вод

Месоамерика, або ж Семанахуак, була колискою цивілізації, яка ще тисячоліття тому пишалася великими містами, де були палаци, храми та пам’ятники, картини та настінний живопис, а також школи, де учні писали на корі фікусів або на обробленій шкірі, подібній до пергаменту. Крім великих міст, цей край, площею понад два мільйони квадратних кілометрів, породив багато держав, справжніх імперій із центрами політичної, економічної та релігійної влади.

У 1492 році цим краєм зі своєї столиці Мехіко-Теночтїтлан, яка була тоді одним із найбільших світових міст, керували ацтеки — спадкоємці тольтеків. Імперія Агуїтуотля, попередника Монтесуми, простягалася від берегів Атлантичного океану до берегів Тихого океану, від басейну Пануко до Гватемали. Високогір’я сполучалися з центром імперії майя мережею торговельних шляхів, яка сягала найвіддаленіших куточків на півночі, тобто місцин на південному заході сучасної території США.

Ацтекська імперія, де говорили мовами науатль, отомі, уастек, тлапанек, тотонак, містек, сапотек та іншими, поширювала свою владу та культуру на значну частину континенту. Чудові землероби, мешканці Месоамерики вирощували кукурудзу ще понад сім тисячоліть тому, призвичаївши її до кліматичних умов майже всього регіону. Однак ми завдячуємо їм не лише кукурудзою. Із Месоамерики та з Карибів до нас прийшли какао, арахіс, маніок, помідори, перець, тютюн, квасоля, бавовник, чимало різновидів гарбузових, а також кавун, папайя, авокадо, гуава, мамея (абрикосове дерево з Санто-Домінго), анона, чайот, кактус олунція, не кажучи вже про безліч цілющих трав. Серед свійських тварин, крім дивоглядних безволосих собак, тут тримали ще й не менш чудернацьких індиків, які нині прикрашають новорічні святкові столи в усьому світі.

Далі на північ у горах, на великих рівнинах, на берегах річок і озер та на узбережжях океанів жили інші групи тубільців. Не такі численні, ці індіанці зуміли пристосуватися до різних кліматичних умов — від лютих північних морозів на теренах сучасних США, Канади та Аляски до нестерпної спеки в пустелях Каліфорнії, Арізони та Сонори. Нащадками народів, які з кінця XV століття стали перед лицем вторгнення іспанців, пізніше — англійців, французів та голландців, сьогодні є ескімоси (інуїти), атапаскани, ірокези, алгонкіни, сіу, навахи та палато.

Південна Америка, як і Америка Північна, також була щільно заселена: там жили переважно племена, скупчені у дрібних поселеннях серед безкраїх лісів басейнів Оріноко, Амазонки та Парани. Втім, на відногах Андів та на узбережжі Тихого океану розвинулися дві блискучі цивілізації з тисячолітніми історіями — цивілізації ацтеків та інків.

Тавантінсуйо – країна на чотирьох вітрах

З 1493 року імперією інків правив Гайяна Капак. Країна була знана під назвою “Тавантінсуйо” (Країна чотирьох вітрів) і простягалася від півдня сучасної Колумбії до півночі Аргентини та Чилі, включаючи в себе значну частину Еквадору, Перу та Болівії. На цій величезній території рясніли міста й села, храми й палаци, численні монументи. Місто Куско, розташоване на височині майже чотири тисячі метрів, було блискучою столицею інкської держави.

Завдяки шляхам, які помережили всю імперію від земель чібчасів у сучасній Колумбії до земель арауканів у Чилі, інки займалися дуже жвавою торгівлею. У гірських районах Андів навчилися приручати багатьох верблюдоподібних вігонів, лам та альпаків, які постачали вовну та використовувалися як в’ючні тварини. Ними перевозили, зокрема, картоплю, цей безцінний дарунок індіанців всьому людству. Серед інших продуктів землеробства, які заживуть слави трохи пізніше, згадаймо хінін, засіб проти лихоманки, а також чагарник колу, чиє листя є могутнім тонізуючим засобом.

Андська цивілізація мала чудових майстрів ювелірних виробів. Створені ними коштовності протягом багатьох століть викликали в європейців як захват, так і заздрощі. Техніка андської металургії поширилася по Центральній Америці та Мексиці. Коли Кортес надіслав Карлові V «землю з золота та місяць зі срібла», дехто, в тому числі й великий художник Альбрехт Дюрер, згукнув, що ніколи не бачив такої краси.

Вічне життя американських культур

Ацтеки, майя, сапотеки та інші месоамериканці, так само як інки та аймари з андських країв, були народами вишуканішої ментальності, їхня культура панувала на більшій частині континенту. Вони мали багато чого спільного. Всі вони були вельми релігійні. Вони однаково любили землю (символ материнства) і шанували джерело життя сонце (символ батьківства), що випромінює тепло та світло. Вони поважали старих людей, вбачаючи в них скарбницю знань та пам’яті. Їхнє життя було сповнене дивовижного й чудесного — це засвідчують їхні міфи, свята, музика та спів. Вони прагнули жити в єдності з природою та її витворами — рослинами й тваринами, горами й ріками, озерами й морями.

Скільки було індіанців на час зустрічі двох світів 1492 року — достеменно невідомо. Дехто наводить цифру 100 мільйонів, дехто значно меншу. Напевне відомо лише те, що зіткнення цивілізацій та зараження незнаними на той час хворобами винищили амеріндів. Однак вони не щезли назавжди, їхні нащадки ще й сьогодні звитяжно борються за збереження своїх культур та мов. Їх нині 40 мільйонів — тих, хто впродовж п’ятсотлітнього шляху дає нам чудову науку витривалості, мужності та винахідливості.

Автор: Мігель Леон-Портілья.