Ольвія – міста друге життя
Суха сіра земля пахне сирим вапном. Під ножем вона розпадається на грудочки, оголюючи золотисто-жовтий ліс. Свіжим глянцем спалахує на сонці черепок чорнолакової судини, важко відвалюється товстий уламок рожевої амфори. Увага! Сиплються зелені крупинки, і ось на моїй долоні — вузька зелена смужка. Це «дельфінчик», давня ольвійська монета — довга рибка з опуклою головою, дзьобом і невисоким спинним плавцем. А що можна було на неї купити? Зв’язку свіжих бичків? Корж? Миску молока?
На освітленій сонцем стіні ями з’являється широка тінь. За великим кашкетом з козирком я впізнаю Карасьова. Олександр Миколайович спирається на палицю, дивиться вниз, і я відсуваюся, щоб йому видна була амфора, яку я почав розчищати на дні ями.
— Ціла? — запитує він із сумнівом.
— Схоже, що ціла. Жодної тріщинки, горло і ручки…
— Ну так ніжка буде відбита! Родоська? У рожевій глині непримітно мерехтять цяточки жовтої слюди. Мабуть, родоська п’ятого століття. Амфора — універсальна давньогрецька тара для вина, олії, хліба, води й іншого.
А ось і ніжка з’явилася! Ціла амфора. Розбитих тут скільки завгодно, а ціла — все-таки рідкість…
— Так ви везуча! Відірвіться, подивіться, що у Олени Іванівни знайшли. Водопровід! І який!
Я вистрибую з ями. В очі б’є сонце, гаряче тіло охоплює сухий і жаркий вітер з степу. За обривами Ольвійського городища колишеться гладь лиману.
Прямокутний котлован розкопу з залишками колон, напівзасипаними ямами і рядами розкладених черепків примикає з півдня до гори — центральної торгової площі древньої Ольвії. Великого міста, яке заснували в кінці VII століття до нашої ери стародавні греки з далекого Мілета. Першими з греків мілетці закладали свої колонії і торгові факторії в дикій і суворій Скіфії — спочатку на острові Березань поблизу Очакова, там, де тепер піднімається високий обеліск в пам’ять лейтенанта Шмідта, а потім тут, на обривистих берегах Буго-Дніпровського лиману. Ольвія — це значить «Щаслива». Так чи були щасливі ольвіополіти, які жили тут?
Місто воювало, витримувало облоги, платило данину скіфським царям, було повністю зруйноване готами в середині I століття до н. е., знову відновлене греками і римлянами, містило римський гарнізон, відбивалося від кочівників і зникло десь на початку IV століття нашої ери. Ймовірно, останній удару йому завдали гуни.
Тільки через п’ятнадцять століть Ольвія виправдала своє ім’я — вже для археологів. Величезний трикутник Ольвійського городища, з якого відкривається вид на широкий лиман, на похилий рудий степ з пухирями стародавніх курганів, на білі будиночки в зелені садів, — трикутник цей маленька частинка далекої, майже міфічної Еллади, скарбниця еллінської культури та історії.
Олександр Миколайович Карасьов копає Ольвію вже сорок років. Він знає тут кожен камінь і про древніх будівельників, ольвійських зодчих, розповідає, як про своїх колег, — в археологію Карасьов прийшов з архітектури. Він знає їх будівельні прийоми, смаки, відчуває у щойно відкритій кладці їх задуми. І якщо існує Вдача. — ця примхлива й перебірлива особа не розлучається тут з Карасьовим та Оленою Іванівною Леві, його дружиною і неодмінним помічником.
Про їх відкриття хочеться говорити в найвищому ступені. Інтернаціональною мовою журналістів це сенсація. Розкоп, в який я спустився тиждень тому, — теж сенсація у світовій античній археології. І водопровід, передбачений Карасьовим задовго до того, як він позначився під лопатами землекопів, — теж сенсація.
У південно-східному куті розкопу збереглися залишки стін гімнасія — школи, якісь підсобні приміщення, вузька ванна-басейн. Басейн складний з ретельно підігнаних плоских вапнякових плит. Вчора я обдирав собі лікті, звільняючи його від щільної землі.
Тепер у північному торці басейну відкрився отвір і залишки керамічної труби. Після того, як робітники розчистили площу, яка примикала до басейну, стали видні лежачі в спеціальному каналі керамічні труби — цілі, без жодної тріщинки, які зберегли п’ять або шість колін, що йдуть в борт розкопу, з сполучними кожухами, обмазкою, відгалуженнями.
— Ну що? — торжествує Карасьов. — Є водопровід! І врахуйте — перший, повністю зберігся… Відгалуження загальноміської системи: до басейну, до вбиральні, до душових кабінок…
— А ось що ще знайшли, — Олена Іванівна подає товстий шматок керамічної плитки.
Вона навмисно тримає його тильною стороною, і коли я його повертаю, на мене дивиться опукле вилицювате обличчя Медузи — зовсім таке, як відливали ольвіополіти на важких мідних ассах, найбільш рідкісних і найдавніших своїх монетах. До речі, напередодні в одному з підвалів V століття до н. е. виявили цілий скарб асів — дванадцять монет!
— Ця Медуза прикрашала фронтон гімнасію, — пояснює Олена Іванівна. — Тепер можна буде все відновити будівлю до деталей…
Я говорив про відкриття та вдачі. Є відкриття моментальні, знахідки, — ніби скарб асів. Це ж Відкриття триває майже десять років.
В кінці п’ятдесятих років, коли вже з трьох сторін — зі сходу, півночі та заходу — була окреслена центральна площа, агора, Карасьов заклав розкоп на південній стороні, щоб уточнити планування міста і з’ясувати, які будівлі замикали площу.
— На кордон агори ми сіли точно, — розповідав Олександр Миколайович. — І почалися муки. Ясно було, що в IV столітті до нашої ери тут стояла якась величезна будівля. Потім вона була повністю розібрана — це характерно для історії Ольвії. Греки були ощадливі, у них старі камені теж йшли в справу. На перший погляд, від будівлі залишився тільки підвал. Контури намацали швидко, на своєму місці — ніби для нас спеціально — лежав кутовий камінь. Але що це був за підвал? Знахідок потрапляло мало — деталі карнизів, стін, уламки розписних судин… Цікаво, що всі сюжети розписів були на спортивну, так би мовити, тему: біжать юнаки, кулачні бійці, педагог слідкує за бігуном…
І нарешті — залишки колон. Колони в підвалі? Цього не може бути! Таким був перший крок до відкриття: будівля була не наземною, а поглибленою на два метри в грунт. І яка будівля! За розмірами фундаментів під колони, по залишках облицювального матеріалу, за архітектурними деталями, абсолютно цілу мармурову плиту з рельєфом було видно, що перед археологами залишки якоїсь дуже важливої споруди.
Храм? Ні. У цій частині міста храму бути не могло. Отже, громадська будівля. Але яка?
А тут з’явилися ще більш дивні речі. Залишки колон розташовувалися двома рядами, розділяючи всі приміщення на три частини. І ось в східній частині будівлі з’явився з-під землі спочатку одна майданчик з черепків, потім другий такий ж. Потім виявили ще схожі майданчики, тільки вже з кам’яних плит, з жолобком і отвором в центрі кожної площадки. На плитах подекуди видно було сліди вогню. Під отворами стояли великі глиняні посудини з чистим річковим піском. І до кожної з судин колись вів водопровід…
«Душові приміщення»? Звідки вони в цьому багатому будинку? Тоді і прийшли на допомогу черепки від судин. Недарма ж на них були зображені спортивні сюжети. Це величезне приміщення не могло бути нічим іншим, як закритою палестрою гімнасію, старогрецьким шкільним спортзалом! Вперше в світі археологи відкрили гімнасій, хоча досить добре уявляли його і раніше за описами давньогрецьких авторів.
Стародавні атлети після вправ обов’язково милися і спеціальними скребками-стригілями зчищали з шкіри бруд і масло, яким натиралися перед боротьбою. Мила не було. Його заміняв чистий річковий пісок. На черепичних майданчиках розводили вогонь, що зігрівав воду в судинах. Холодна вода з водопроводу по трубах надходила прямо в посудини з піском і промивала його.
Звідки йшла вода? Тепер і це стало ясним. Гімнасій був «підключений» до загальноміського водопроводу, що постачав водою ринкову площу, храми, театр, будівлю суду і, можливо, інші громадські установи.
Сучасну школу теж важко уявити без водопроводу і вбиральні. Вбиральня, латрина, була знайдена неподалік від резервуара: похилі плити з отворами і вигрібною ямою, кам’яна чаша для миття рук, жолоб для стоку…
Але і сенсаційне відкриття гімнасію — всього лише штрих у загальну картину дивного міста, що отримало друге життя під лопатами археологів. Я приїхав в Ольвію на запрошення Карасьова. І весь час, що я там був, мене супроводжувало дивне почуття роздвоєння. Мені здавалося, що я фізично відчуваю час, поринаю в нього, як у шаруватий туман над вечірнім лугом.
Тільки що стежка петляла по сіро-зелених горбах сьогоднішньої Ольвії, над якими повисли дроти електропередачі, а зараз під ногами великі кругляки римської мостової. Ще крок-два — і вже йдеш по черепичній дорозі IV століття до н. е., нахиляєшся над довгими кам’яними водостоками, що обрамляли центральну вулицю міста, спускаєшся по сходах в маленькі дворики, в підвали, проходиш через агору, де метушився торговий люд. І таке ж сонце, такий же сухий і жалкий вітер, як два з половиною тисячоліття тому, тільки замість смаглявих жестикулюючих торговців-греків, замість бородатих скіфів, споглядаючих навколо хитрими примруженими очима, замість напівголих рабів і голосистої зграйки хлопчаків, що висипалась з-під портика гімнасію, — неквапливі помахи лопат, курна земля, засмаглі плечі і спини студентів, що слухають Карасьова, та по неділях — натовпи туристів, що приїжджають на автобусах з Миколаєва…
І все-таки все є — і те, і інше. Ольвія — це місто, ціле давньогрецьке місто.
Далі буде.
Автор: Андрій Нікітін.