Одіссея Олександра Пересвіта. Частина перша.
8 вересня 1380 року світанок у верхів’ях Дону запізнювався. Широка долина річки, навколишні пагорби, ще зелені діброви – все тонуло в щільному тумані, в якому мерхнули промені ранкового сонця. Але небо в той день було безхмарним. Сонце піднімалося все вище, туман рідшав, а коли остаточно розтанув, на «чистому і вельми обширному» полі біля Дону один перед одним у бойових порядках стояли два війська, золотоординське і московське. І ось вони рушили назустріч, все прискорюючи свій рух. Виблискували золочені обладунки вершників, майоріли різнокольорові прапорці, сіро-блакитними блисками осінньої води відливали начищені кольчуги. Звідусіль неслося хропіння і іржання коней, чулися крики вершників, які спонукають себе до бою, а над всім цим з обох сторін наростав божевільний рев труб і прискорюючий дріб величезних барабанів. Ординці йшли на рисях, переходячи поступово в кар’єр, і ось вже осатаніла лава строкатих вершників, прикрита градом стріл, через кілька секунд обрушиться на руську кінноту, щоб її зім’яти, розтоптати, погнати назад, несамовито рубаючи…
Стоп! А як же поєдинок? Той самий, класичний, який увійшов в усі історичні підручники і хрестоматії бій інока Пересвіту з «велетнем-печенігом», який ми так добре знаємо по картині В. М. Васнецова? Ми всі пам’ятаємо розповідь про те, як перед битвою з Мамаєм на Куликовому полі московський князь Дмитро Іванович вирушив до свого духовного батька, засновника Троїцького монастиря, преподобного Сергія Радонезького, отримав від нього благословення і двох воїнів-ченців – Пересвіта і Ослебя. Ми пам’ятаємо, що перед початком битви, коли раті вже зійшлись, виїхав з ординського війська якийсь велетень і викликав охочого з ним битися. Ніхто не наважувався, і тоді інок Пересвет у своєму чернечому вбранні сів на коня, взяв у руку спис і – приголомшив «печеніга», він упав разом з ним.
Геройський вчинок троїцького ченця став символом не тільки цієї битви, а й перемоги Русі над Золотою Ордою, над поневолювачами Руської землі, торжеством «чесного хреста» над «невірними». Образ ченця, з списом, який мчить назустріч ординському воїну, як його зобразив художник, цілком міг стати гербом Московської держави, легко замінивши настільки схожого з ним «московського копейщика » Георгія Переможця, який вражає поваленого дракона, тим більше, що у свідомості народу в ті й наступні часи дракон цей асоціювався з монголо-татарським ярмом.
Слідуючи традиції, один із сучасних істориків, який присвятив свою працю ретельному науковому аналізу Куликовської битви напередодні її 600-річчя, з впевненістю повідомив читачам, що «зіткненню головних сил передувало єдиноборство двох богатирів Пересвіта і Темір-мурзи (Челубея). Цей поєдинок мав на меті надихнути війська обох сторін. Загибель богатирів в результаті одноразового удару списами справила сильне враження на всіх, хто спостерігав за цим поєдинком. Цей опис дуже точно відповідає картині В. М. Васнецова, незмінно залученої в наших школах для розповіді про битву. Проте «стоп-кадр», створений художником, здатний викликати безліч питань у дослідника тієї епохи. Про Пересвета, здавалося б відомо, що той був Троїцьким ченцем, який виконував повеління свого ігумена Сергія і загинув на поєдинку.
Однак деякі сучасні історики стверджують, що зустрічі великого князя з Сергієм, яка випереджає битву на Дону, не було взагалі! А як же ченці-воїни, пам’ять про яких зберігає народний переказ? Теж придумані благочестивими письменниками пізніших століть? І безіменні могили, відкриті чи то в XVIII, чи то на початку XIX століття на території старого Симонова монастиря які ми вважаємо усипальнями героїв Куликовської битви, – чергова наша омана?
Запитання зовсім не риторичне. У розповідях про Куликовську битву у Пересвіта занадто багато епічних рис. Він «старець», «чернець», що вражає супротивника й не так своїм військовим мистецтвом, скільки духовною силою. Він немов би не має минулого. Його брат Ослебя – ще більш примарна фігура. Часом здається, що автор Задонщини спеціально придумав Ослебю тільки для того, щоб Пересвет міг з ним попрощатися на полі бою. Пості загибелі Пересвіта Ослебя зникає.
А противник Пересвіта? У різних текстах у нього різні імена, різний етнічний вигляд, і це дозволяє бачити в ньому якби уособлення самої Орди, яку розтрощити здатний не князь, не вояк, а «чесний хрест» і «сердечна молитва»…
Щоб з’ясувати істину або хоча б наблизитьсь до неї, слід зібрати все, що нам відомо про Пересвета, Ослебю і про Сергія Радонезького, обмеживши коло пошуків найдавнішими письмовими джерелами про події 1380 року, причому спираючись на найдавніші списки. Скупість їх відомостей у порівнянні з більш пізніми версіями нас не повинна бентежити, як не повинна бентежити розбіжність між документом і переказом. Історична народна свідомість розвивається за своїми законами, іноді перетворюючи лиходія в святого, з’єднуючи людей, які ніколи не зустрічалися і жили в різні часи, трансформуючи минуле по своїм бажанням і уявленням, кидаючи на нього відсвіт своїх надій. А наука вимагає точних фактів підтверджуваних іншими фактами в їх зіставленні. Іншими словами, перекази і легенди відносяться до власне історії, як віра до знання: при всій своїй схожості і суперечливості, вони живуть у різних площинах суспільної та індивідуальної свідомості, як факт і побудована на ньому гіпотеза.
Ось чому в пошуках істини ми будемо опиратися не на авторитет попередніх істориків і висловлені ними припущення, а на результат аналізу письмових джерел і твердо встановлені документами факти. У цілому ж картина представляється наступним чином.
До кінця 70-х років XIV століття Московське князівство та його великий князь Дмитро Іванович, можливо, вперше відчули впевненість у своїх силах і можливостях. Головний суперник московського правителя, князь тверський, в 1375 році був змушений відмовитися від претензій на ярлик великого князювання володимирського під загрозою повного розгрому коаліцією руських князів. У 1377 році в Литві помер великий князь Ольгерд і в ту ж мить спалахнула боротьба між його синами від першого і другого шлюбу за верховенство. Цим негайно скористалася Москва, постаравшись поширити свій вплив на литовські землі. Ще раніше, в 1374 році, Русь припинила виплату традиційної данини Орді. У 1378-му, вступивши без попередження в Рязанське князівство, московські війська, на чолі з Дмитром Івановичем, на річці Воже вщент розбили ординське військо. Удар у Мамая, що пройшов «вогнем і мечем » Рязанську землю, був важкий, але не вплинув на ситуацію, що склалася. Назрівало нове зіткнення.
Навесні 1380 року в Москві був підписаний договір про мир і дружбу з Новгородом Великим. Він розв’язував руки московського князя, дозволяючи не побоюватися тепер змови за своєю спиною новгородців з Твер’ю або Литвою. Договір виявився як не можна більш вчасним. У серпні рязанський князь Олег Іванович прислав повідомлення, що Мамай кочує біля річки Воронеж і збирає війська на Москву, домовившись про спільні дії з литовським князем Ягайло.
15 серпня 1380 року війська союзних князів і московська рать повинні були зібратися в Коломні. 18 серпня, як каже «Сказання про Мамаєве побоїще», Дмитро Іванович зі своїм двоюрідним братом Володимиром Адреевичем, князем боровським і серпуховским, і з іншими князями відвідав обитель преподобного Сергія, з рук якого отримав благословення на битву. У Коломиї стало відомо, що на з’єднання з Мамаєм вже рухається Ягайло і в змові з ними перебуває і рязанський князь. Треба було поспішати, щоб не допустити з’єднання ворожих армій.
20 серпня війська виступили з Коломни, перейшли Оку біля гирла Лопасню і 5 вересня підійшли до верхів’їв Дону. Дон був форсований 7 вересня, і до вечора об’єднані сили руських князів підійшли до річки Непрядве. За нею і вирішено було дати бій військам Мамая.
Подальше добре відомо. Дмитро здобув перемогу. Мамай втік в Орду, зібрав нове військо, але з ним довелося йти не на Москву, а зустрічати більш грізного супротивника з заволзьких степів, який претендував на золотоординський трон. Бою не було. «Татарські князі», як повідомляє літопис, перед битвою демонстративно перейшли на бік хана Тохтамиша. Мамай втік і був зарізаний посланими в погоню воїнами. Тохтамиш поспішив повідомити про це в Москву, не забувши зажадати подарунків і данини…
Така загальна послідовність подій. У них вкраплені й рідкі звістки про Пересвіта і Ослебю. Подивимося, чим же володіє їх дослідник.
«Се же слышахом от верного самовидца…»
Але вже в наступній частині.
Автор: Андрій Нікітін.