Обличчям до обличчя з древнім Псковом. Частина третя.
Часом навіть самі докладні старовинні карти не можуть дати вичерпну відповідь на загадки, які задають нам древні рукописи. На щастя, старина збереглася не тільки в архівах і сховищах, вона живе ще й в народі, живе довго, передаючись із покоління в покоління. Так було і з пошуками містечка Отмени, згаданого в одній із знову знайдених грамот. Тут володів землями якийсь пскович Захарій Костін. Відомо було з грамоти, що в цьому районі протікали дві маленькі річечки – Елитка і Перетворец. Але ні на одній з карт Отмена не значилися, пошуки були марними.
І ось я йду по берегах цих маленьких, влітку пересихаючих річечок, а навколо – поля, села, і здається, що не так вже сильно змінилися ці краї з тих далеких часів… Бабця-псковитянка пасе невелике стадо. Заводжу з нею розмову, розповідаю, що мене тут цікавить. Вона хитає головою, дивується – ну, чи варто було їхати в таку далечінь через якусь Елиток? .. Кажу, що мені потрібно знайти містечко Отмени. «А чого ж його шукати – то, – каже старенька, – це ж витоки річки Елиткі, це місце ми й кличемо Отмена, так вже від століття зветься: Отмена, та Отмена».
Чи не від століття, а від століть – довгих 500 років живе в народній пам’яті назва містечка, давно вже померле для всіх документів, карт, довідників, путівників…
Серед старовинних грамот, знайдених в шпальтах XVII століття, опинився документ особливо цікавий для істориків. Це – купча грамота XV століття на землі в містечку Лисяча. Вона збереглася в спірній справі між церквою св. Варвари з Пскова і монастирем св. Варвари, який перебував за міською стіною, за Петровськими воротами. Сільські смерди, жителі цвинтаря Лисяча, продали належну їм землю якомусь Григорію та Федору. За іншою грамотою посадник Федір передав ці ж самі землі в монастир св. Варвари. У монастирі опинилася і купча Федора, яка була складена при купівлі землі у смердів. Немає сумнівів, що посадник Федір, який заповів землю в монастир, і Федір, який купував землю у смердів в Лісьях, – одне й те ж обличчя. Передаючи свої землі в монастир, посадник віддав і документ, що підтверджував його права на цю ділянку. Таким документом була його купча.
Ця грамота цікава згадкою смердів. Про псковських смердів відомо дуже небагато. Про них йдеться в грамоті XIII століття, складеної з нагоди земельного спору смердів – рожітчан, жителів Рожітського острова, що на Псковському озері, і ченців Спаського монастиря. Інша згадка про них є в літописному оповіданні про бурхливі політичні події в Пскові вісімдесятих років XV століття, пов’язаних зі «смердовим» питанням. Але розповідь ця, дуже неясна і суперечлива, не дає можливості з’ясувати, хто ж такі псковські смерди, які їхні права та обов’язки.
Грамотка XV століття тому заслуговує найпильнішого вивчення. А в ній писець XVII століття, як навмисне, допустив кілька помилок, і деякі її місця просто незрозумілі. У купчій містився докладний опис меж земель, проданих посаднику Федору. Згадувалися такі назви, які не вдалося знайти ні на одній карті, ні в одному довіднику. Містечко Лисяча розташоване на західному березі озера Псковського, приблизно в 35 кілометрах від Пскова. Але що таке «Дубовізська межа», « Візуй-струмок», « Коломенський переїзд», «Рибиня» – залишалося загадкою. Довелося знову збиратися в дорогу – їхати в ці місця і розпитувати старожилів.
Добиратися в Лису важко. Прямої дороги сюди з Пскова немає. Західний берег озера такий низинний і топкий, що дорогу тут прокласти можна. Єдиний засіб пересування – по воді, пароплавом. У Пскові, звичайно, знайшовся ентузіаст, який викликався стати учасником розшуків, – студент-історик Михайло Дьомін. І ось ми пливемо на пароплаві з гучною назвою «Адмірал Ушаков», який робить в середньому по 10 кілометрів на годину, призахідному на всі острови озера і в усі прибережні села, так що до Лисячі він ледве встиг дійти за 7 годин. Разом з жителями села йдемо по селищу, читаємо їм старовинну грамотку і розпитуємо про ці місця. Всі проявляють до нас жвавий інтерес та участь. І ось що вражає: смердів грамота, складена в XV столітті, виявилася для них набагато зрозуміліше і ясніше, ніж для нас. Візуй-струмок? Звичайно ж, є, він тече поблизу села Лисяча. Дувізська межа – це, напевно, поряд з селом Дубки, тут же розташованим.
Біля села Лисяча, посеред Псковського озера, є невеликий острівець, там розкинулося село Коломци, а їздять в нього через протоку – через Коломенський переїзд. І, нарешті, Рибиня – незрозуміле, неясне слово, своєю загадковістю заганяючи мене у відчай. А в Лісьях Рибиню знає кожен – це гора на березі озера. З неї відкривається чудовий вид на далеку водну гладь, село Коломци на маленькому острові. Коломенський переїзд і старовинну «смерд» землю, де живуть тепер такі несхожі на своїх далеких предків робочі рибозаводу і колгоспники, де багато молоді, яка навчається, працює, дивиться телевізор, п’є пиво та сидить в Одноклассниках і Контактах.
Так в зіткненні з життям старовинна грамота розкрила свої таємниці.
Рукописи ж продовжують загадувати загадки. Що називали, наприклад, стародавні псковичі словом «прикреми»? Пояснення немає ні в одному діалектному словнику і навіть в багатющій картотеці псковських діалектних слів, зібраній петербурзькими і псковськими діалектологами. Але слово це жило в мові древніх псковичів, було їм зрозуміло і часто вживалося при складанні земельних документів. Так, посадник Юрій наприкінці XIV століття продав землю і ліс, і «прикреми» на річці Великій литовському князю, а Старо-Вознесенський монастир отримав в дар землю і ліс, і жни, і «прикреми» на річці Чорній. Можливо, це таємниче слово позначало якісь земельні угіддя. Зараз смужку луки між ріллею і лісом псковичі називають словом «закрем», може бути, за аналогією було утворено і слово «прикреми» ? Точної відповіді ще немає.
У двох документах зустрівся вираз, що виявився не менше «міцним горішком» … Псковичи ділили між собою землю, а межа цього розділу йшла «від поля по зорі». В іншому випадку один з учасників розділу отримав «нивку по зорі». Значення цих виразів неясно. Звичайне розуміння слова «зоря » тут не годиться: кордон, межа земельних ділянок має дуже віддалене відношення до ранкових і вечірніх зірок. А інше значення цього слова не відзначено в жодному зі словників або картотек. Деякі слова старовинних грамот незрозумілі тільки на перший погляд. Вони виявилися словами псковського діалекту і були визначені за діалектним словниками або в бесідах з псковичами.
У середині XV століття жителі села Велике Поле передали монастирю невелику ділянку землі на річці Толве. Кордон цієї ділянки починався від «великого виру». Сучасним псковичам дуже добре знайоме це слово: «вир – крутий поворот річки, де утворюється вир, де крутить, в’є струмінь води». За прикметами, описаним в стародавньому акті, навіть і зараз можна визначити межу цієї невеликої ділянки землі. Вона дійсно починається від крутого повороту річки Толви, якраз біля того місця, де стояла найдавніша будівля монастиря. Колгоспники з села Велике Поле – вона є і зараз і розташована в двох кілометрах від описуваного місця – охоче розповідали, що таке «вири» і як багато їх на псковських річках, як небезпечно купатися в цих місцях, як часто тонуть там люди …
Отже, встановлено час, коли було складено більшість знайдених грамот, знайдені землі, що згадуються в них, і з’ясовано значення багатьох незрозумілих слів. Тепер можна порівняти ці поодинокі приватні документи із загальним юридичним кодексом законів Псковської феодальної республіки: Судною грамотою. Таке порівняння – немов розшифровка «німої» карти. Абстрактні положення кодексу розкриваються у вчинках далеких предків, про які розповідають грамоти.
У повній відповідності із загальним зводом законів на кожен договір – будь то міна, купівля, продаж, розмін землі – пскович складав грамоту і зберігав її у себе. Перед смертю він заповідав землю своїм дітям, тоді знову складався документ, де вказувалося: які саме землі, кому і на яких умовах передає заповідач. Так, на кожну ділянку землі, що переходила від одного власника до іншого, століттями накопичувалися грамоти – цілий земельний архів. Траплялося, що він дробився, грамоти на одну і ту ж землю опинялися в руках різних власників, виникали суперечки і позови. Порядок розгляду таких земельних суперечок і передбачений в Псковській Судній грамоті. Щоб якось розібратися у великій кількості документів, що підтверджували права власності на одну ділянку, стародавні юристи розділили їх на дві категорії: «старі грамоти» – ті, що фіксували давні угоди, і новіші, що відображали останні за часом угоди. Під час суперечок перевага віддавалася, звичайно, більш сучасним документам.
Але не тільки про юридичні процедури розповідають грамоти: з них встає побут, атмосфера, мова тих далеких і все ж нескінченно близьких нам часів.
Автор: Л. Марасінова.