Коли філософи втекли, а лікарі залишилися. Екскурс в історію античної медицини.

В кінці -VI століття з Малої Азії втекли (від смути і від персів) всі, хто міг, і чудова іонійська наука, про яку говорилося в минулих нарисах, перестала існувати. А що залишилося? Як не дивно, на західному березі Малої Азії, південніше Іонії, залишилася і навіть бурхливо в ті роки розцвітала наука медична. Три медичні школи заявили про себе – родоська, кнідська і коська. Так і хочеться уявити собі мужніх героїв-лікарів, які не злякавшись страшних ворогів, не кинули хворих і під тяжким іноземним ярмом творили святу свою справу. Але одне бентежить – всі три школи чомусь вмістилися на крихітному п’ятачку карійського Шестиграддя.

Коротка консультація з «Історією» Геродота, і все встає на місце: виявляється, Шестиграддя виступало на боці персів. Тому, коли розгромили іонійське дванадцятиграддя (ту саму пухку конфедерацію, яку Фалес безуспішно намагався перетворити в міцну федерацію), а перси в -493 році знищили Мілет, карійське Шестиграддя (конфедерація ще більш рихла) щосили користувалося плодами своєї зради.

Зокрема, потік біженців став для карійців джерелом дешевої робочої сили, в тому числі і інтелектуальної. Але чому розцвіла саме медицина? Думаю, причина проста – інтелектуали йшли туди, куди їх брали, а в Карі і храмова медицина існувала давно. Всі три школи виросли з асклепінів – храмів, присвячених легендарному цілителю Асклепію, який саме тоді, близько -500 року, був обожнений.

У греків взагалі міф від історії відокремити важко. З одного боку, Асклепій – явно з міфу: син Аполлона і Короніди (онучки бога війни Ареса), причому батько витягнув немовля Асклепія з утроби мертвої матері (яку вбив з ревнощів), що лежала вже на похоронному багатті; медицині його навчив кентавр Хірон; Асклепій – ідеальний лікар, не тільки лікував хворих, але навіть воскрешав мертвих, за що і був позбавлений Зевсом життя.

Асклепій у вигляді грецької статуї.

Але з іншого боку, відоме реальне місто Трікка у Фессалії (область на півночі Греції), де володіли маєтком сини Асклепія – Махаон і Подалірій, теж вправні лікарі. Вони воювали і лікували греків у троянській війні (ймовірно, близько -1260 року); Махаон загинув, а Подалірій влаштувався в Карії, де дав початок тієї гілки лікарів-асклепіадів, що подарувала світові три згадані вище медичні школи. До коської школи належав і великий Гіппократ (жив близько -460/-370 років), який цілком серйозно називався шістнадцятим від Подалірія, вісімнадцятим від Аполлона. У Фессалії теж славився рід Асклепіадів, спадкових лікарів: від них, між іншим, вів свій родовід великий Аристотель (-383/-321 роки).

Предки Гіппократа правили і лікували на острові Кос. А поруч з ним, на материку, неподалік від міста Книд, шанувалося одне з перших святилищ в пам’ять Асклепія, засноване, як всі були впевнені, Подалірієм. Спочатку храми-лікарні присвячувалися традиційним богам – Аполлону, Плутону і іншим. Дивно, але в Аполлоні греки бачили не розбійника (він «вилікував» аж ніяк не тільки свою юну коханку Короніду), а бога лікарів і лікаря богів.

Не просто розчленувати храмову медицину і наукову. Науки (як ми її тепер розуміємо) в храмах не існувало. І жерці, і пацієнти були впевнені, що зцілення приносить сам бог, який являється до хворих у сні, а тому успіх залежить від магічних приготувань, молитов і жертвопринесень. Записи про зцілення велися і навіть вивішувалися на огляд, але ніяк не оброблялися, а випадки неуваги бога до пацієнта взагалі не вважалися цікавими, так що і про медичну статистику говорити начебто не доводиться. Ліків, якщо не вважати мінерального джерела (біля якого храм завжди будувався) спочатку не було.

Однак і в звичайній (позахрамовій) медицині ліки вважалися аж ніяк не обов’язковими. Якщо кнідська школа лікарів (не плутати з кнідським асклепейоном) призначала ліки щедро і в дозах, яких ми б не витримали, то коська славилася своєю недовірою до них, воліючи лікувати ваннами, дієтою, гімнастикою і взагалі – здоровим способом життя.

Кнідці шукали для кожного симптому свої ліки, явно взявши такий підхід, як і багато ліків (наприклад, жіноче молоко як зовнішній засіб), з Єгипту. З хворими вони обходилися, як з зіпсованим механізмом, і навчилися вистукувати, вислуховувати, струшувати, прочищати (проносними і блювотними – теж єгипетська спадщина), краяти, припікати і зашивати. Косці, прискіпливо збираючи відомості про хворобу, а не про симптоми, шукали шляхи лікування організму як цілого.

Коли Гіппократ прославився, коські жерці стали говорити, що він всьому навчився у них. Дійсно, сліди асклепейонів (і Кнідського теж) у нього є – довжелезні переліки симптомів і результатів, – але хіба можна було, дивлячись лише на це, усвідомити цілісність організму?

Звідки цілісний лад думки взявся? Чи не з знищеного Мілета?

Тут саме час сказати, звідки ми взагалі щось знаємо про грецьку медицину. Про храмову – в основному звідти ж, що і про ранніх філософів – із «фрагментів», тобто з копітко зібраних окремих фраз, розкиданих по творах на інші теми. Зате звичайній медицині пощастило куди більше: до нас дійшов знаменитий Гіппократів корпус – понад сімдесят «книг» (текстів, що колись вміщалися на одному папірусному свитку кожний). «Книг», написаних самим Гіппократом, там небагато – близько восьми (єдиної думки на цей рахунок немає), в основному ж упереміш представлені праці кнідської і коської шкіл (та двох шкіл, про які мова попереду). Виявлення даного факту – результат в’їдливої двовікової роботи істориків і філологів.

Якщо від кнідської і коської шкіл дійшло багато творів як чисто практичних, так і суто теоретичних, якщо про асклепейонів писали навіть сатирики, то про мілетську медицину ми не знали б нічого, якби не один дивом уцілілий текст. Він теж чомусь потрапив у Гіппократів корпус, хоча з першого ж погляду ясно, що не тільки до Гіппократа, але і ні до якої школи відношення не має і взагалі набагато всіх їх старше. Називається він «Про седмицю». Точніше, мова йде про перші одинадцять глав твору з цією назвою, що являють собою окремий трактат. (У стародавній медицині було прийнято називати всю працю по першій темі.)

Сказати, що історики медицини мало його цінують, означало б полестити йому: вони його ігнорують. Так, в «повному» перекладі Гіппократового корпусу, виданого «Медгиз» в 1936-1944 роках, трактатом знехтували (правда, є там і інші вилучення, дрібніші). Як добре, що стародавні були не настільки вибагливі, – викинь вони трактат з Корпусу, тільки б ми його і бачили. Пропав би, як сотні тисяч інших творів. Від рядків його віє дрімучою старовиною, але лише в XX столітті було усвідомлено, і то не відразу і не всіма, що написаний він в Мілеті -VI століття. Іншими словами, це – найдавніший збережений до нашого часу грецький прозовий текст. Старше нього лише поеми Гомера і Гесіода, та жменька фрагментів.

Трактат стверджує, що світом править число сім, бо «таке число світу, семичастна всяка форма в ньому, семичастний порядок кожної з частин». Автор вказав важливі для нього сімки – як медичні (сім функцій голови, сім частин тіла, сім днів хвороби до кризи тощо), так і інші: космологічні, географічні та одну філологічну. Тому будемо називати автора гептадором (тобто семерочником).

Нехай самі сімки і не здаються нам серйозними знахідками (чого варті хоча б сім частин тіла – всі нутрощі, включаючи серце, полічені при цьому однією частиною), але не можна заперечувати, що з їх допомогою гептадор розглянув світ як певну єдність. Меншою, але теж єдністю, був для нього і чоловік. А це і є той цілісний погляд на світ і людину, яким стала згодом знаменита Гіппократова традиція.

Далі буде.

Автор: Юрій Чайковський.