Історія просвітництва у Франції
У французькому суспільстві (в школах, ліцеях, університетах, в науково-дослідних інститутах і засобах масової інформації) історія займає сьогодні виключно важливе місце. Важко навіть собі уявити, що колись все було зовсім інакше. Тим часом факти в наявності: широке визнання, яким користуються в наші дні історики, особливо у сфері освіти, далося їм не без зусиль. Аналізуючи цей повний бурхливих подій шлях, потрібно, насамперед, виділити три основні моменти, що знаменують глибокі зміни в культурному житті Франції.
При монархічному правлінні історія існувала лише в якості заміток, насамперед на полях класичних текстів латинською мовою. Викладанню латині приділялася першочергова увага. Історія проявлялася побічно, через коментарі, через переклади творів Тита Лівія, Саллюстія, Цезаря, Светонія, Тацита, Квінтуса Курциуса. Не було ні самостійної історичної літератури, ні підготовлених фахівців. Лекцій з цього предмету не читали, в звичайні програми історію, як правило, не включали, а займалися нею у вільний час – по неділях і святах.
Єдиною перевагою історії з педагогічної точки зору вважався її моральний зміст. І дійсно, це бездонне джерело премудрості. Але в епоху Відродження воно був надбанням государів, що черпали з нього конкретні політичні уроки. Лише з кінця XVII ст. доступ до нього відкрився деяким представникам великої буржуазії, аристократії і вищого духовенства.
Як не прагнули педагоги-реформатори перебудувати систему навчання, поклавши в її основу знання національної історії, французька буржуазія, що прийшла до влади після революції 1789 р. набагато краще знала героїв Тита Лівія і Тацита, ніж великих історичних особистостей власної країни.
«Золотий вік»: 1814-1914 рр.
Вважається, що XIX ст., яке дало Франції Огюстена Тьєрі, Мішле, Тена, Ренана і багатьох інших, було виключно сприятливим періодом для французької історіографії. З цим можна погодитися, якщо підходити до історії з інтелектуально-літературної точки зору. Проте, якщо розглянути положення на різних щаблях системи освіти (початкової, середньої, вищої) з врахуванням всіх мінливостей політичного життя Франції в 1814-1914 рр., починаєш в цьому сильно сумніватися: адже на викладанні історії незмінно відбивалися всі зміни ліберальних і консервативних режимів, так що фортуна, як завжди, була мінлива.
Вже на першому етапі, в 1814-1830 рр., виник ряд труднощів: не встигли оголосити цей предмет відповідно до постанови від 15 травня 1818 року обов’язковим для вивчення в середній школі, як він знову впав у немилість. У 1820 р. після приходу до влади ультрароялістів в паризьких ліцеях ліквідували цілий ряд кафедр історії, а в Сорбонні заборонили курс лекцій Гізо з історії сучасності.
«Золотий вік» історії почався в часи Липневої монархії. Створення в 1834 р. Комітету історичних робіт дало новий імпульс історіографії. Вже в жовтні 1830 р. Гізо призначив Мішле начальником історичного відділу Національного архіву, а в 1838 р. Мішле став професором Колеж де Франс. Історії стали відводити більше місця в програмах і навчальних планах ліцеїв і коледжів; з 1830 р. на конкурсній основі щорічно призначалося 4-6 викладачів ліцеїв та інших навчальних закладів, крім того, в 1830- 1848 рр. з’явилося безліч підручників з цього предмету. Напередодні революції 1848 р. історія вже вважалася однією з головних дисциплін у середній школі. Чим же пояснюється така сприятлива еволюція, яка не торкнулася, правда, поки всієї системи народної освіти?
По-перше, в цей час при владі опинилися два знамениті історика: Гізо і Тьер. Крім того, цей період збігся з розквітом романтизму, що заново відтворював минуле, і зокрема середньовіччя, подібно до того як гуманісти епохи Відродження відкривали, здавалося, навіки втрачену античність.
Таким чином, революційний порив надав історії міфологічний характер, і її роль в першій половині XIX ст. зводилася головним чином до пошуку священних національних коренів. Нарешті, в політичному відношенні Луї-Філіпу Орлеанському для зміцнення свого похитнутого трону залишалося сподіватися лише на істориків, здатних представити його правління як якусь «золоту середину», закономірний підсумок всього історичного розвитку Франції і єдиний шлях до примирення роялістів і революціонерів.
Проте за часів Другої імперії підхід до історії докорінно змінився; в ній угледіли шкоду засадам суспільства. У 1852 р. був скасований конкурс на заміщення вакантної посади викладача історії, а вигнаний з Колеж де Франс Мішле змушений був піти і з Національного архіву. Більш ніж на десять років у приборканні історіографії запанував «порядок», і тільки після призначення на пост міністра освіти відомого римського вченого Віктора Дюрюї (1863-1869), історія знову зайняла гідне місце в ліцеях та коледжах і була офіційно включена в програми початкової школи. Однак події «страшного року» (поразка у франко-прусській війни 1870 р., проголошення Паризької Комуни навесні 1871 р.) поставили під загрозу ліберальні заходи Дюрюї.
Нарешті, коли країна почала оговтуватися від трагічних подій, суспільна думка стала схилятися до точки зору про те, що народ повинен знати своє минуле. Але як тільки мова заходила про визначення змісту конкретних навчальних курсів, тут же виникали політичні розбіжності. Католики в ім’я «порятунку Франції» прагнули повернутися до ідеалізованого середньовіччя, вбачаючи в ньому зразок християнського життя.
Республіканці, навпаки, закликали до вивчення сучасності, революції та її наслідків, щоб виховати освіченого громадянина, який усвідомлює свій політичний обов’язок, і позбавити Францію від судомної зміни революцій і монархій і супроводжуючих їх репресій. Однак ця реформаторська програма була проведена в життя Жюлем Феррі і його однодумцями лише в 1880 р. після перемоги над наполеонівським «Ordre moral».
За часів Третьої республіки почався другий «золотий вік» історії, причому він протривав значно довше, ніж при Липневій монархії. По-перше, позитивізм дав історикам надійну методологію досліджень, необхідну для систематизації знань. По-друге, Республіка мала набагато більш широку соціальну базу, ніж тендітна орлеанська монархія, що і дозволило пропагувати історію в самих різних шарах французького суспільства.
Завдяки Ернесту Лавіссу і його підручникам, за якими навчаються і донині (зокрема, написаним у 1884 і 1913 р.), національне минуле Франції стало основою для прищеплення учням початкової школи республіканської ідеології. На перше місце висунулися священна любов до Батьківщини, розуміння, що держава – гарант національної єдності, а демократія – дочка французької революції. У той же час вища школа з місця світського проведення часу поступово перетворилася на центр підготовки викладачів середньої школи та проведення наукових досліджень (за прикладом німецьких університетів).
Нарешті, законом 1902 року було особливо виділено викладання сучасної історії в середній школі і поставлена мета перетворення його в справжнє правове виховання, що допомагає формуванню інтелектуальної еліти, покликаної очолити науковий і соціальний прогрес. Ця система, символом якої стала Сорбонна, знову споруджена в центрі старого Латинського кварталу в 1883-1901 рр., проіснувала, незважаючи на всі тріщини, аж до переломного моменту, що настав в 60-х роках минулого сторіччя.
Автор: Крістіан Амальві.