Історія писемності доколумбової Америки

Писемність існує в Центральній Америці з сивої давнини. Велике розмаїття символів з’явилося тут ще за епохи ольмеків, тобто задовго до християнства. Деякі з них у незміненому вигляді вживалися в пізніших цивілізаціях Теотіуакана, міштеків, майя, сапотеків та ацтеків. Знаходили їх і в набагато пізніших рукописах, датованих ХVІ-ХVIII сторіччями.

Носіями центральноамериканського письма були різні матеріали. Тяті, мальовані чи вирізьблені на камені або на дереві символи прикрашали мури громадських і релігійних споруд та пам’ятників. Щоб прочитати такий напис, людина мала пересуватися від початку до кінця тексту, де переважно йшлося про події, що стосувалися астрономічних спостережень або позначали період правління. Цифр та дат не бракувало.

Найімовірніше першим рухомим носієм письма була шкіра тварин, зокрема козяча шкіра. Нефритові маски та фігурки, що їх жертвували далеким храмам, мали на собі короткі, певно, релігійні написи з поясненнями, від кого ці дарунки. Довші й складніші тексти на міфічні, історичні та релігійні теми розміщувалися на керамічному посуді.

Набагато пізніше, коли почали вирощувати й перероблювати бавовник, картографічна та генеалогічна інформація почала записуватися на великих шматках полотна. Давнішим є використання кори дикого фігового дерева аматі для виготовлення довгих смуг «паперу», де записували ілюстровані тексти. Паперові та шкіряні смуги можна було згортати в сувої або ж згинати і зберігати між двох дощечок у формі кодексу (саме так називалися європейські рукописні книги, що їх нагадували).

Система запису

Зовнішньо відрізняючись одне від одного, центральноамериканські письмена мають водночас одну й ту саму базову систему, найхарактернішою ознакою якої є зображувальність.

Зображення цілковито закодовувано в такий спосіб, щоб їхні графічні та пластичні елементи могли передати основні семантичні та фонетичні елементи мов тубільців, які завдяки цьому мали змогу записувати й передавати свої думки та знання, а також займатися мистецькою творчістю.

Так звані «піктографічні» або «пікторальні» рукописи Центральної Америки виглядають як справжні «тексти в малюнках» або «мальовані тексти», де має значення кожна фігурка, бо кожен елемент значить поняття або описує якийсь предмет, зберігаючи водночас фонетичне та пластичне значення.

Піктограми були плодами безпосередніх спостережень: у них відтворювались рослини, тварини, вироби, частини людського тіла – тою чи тою мірою стилізовані, часом у цілком абстрактній формі.

Однак в цих малюнках, що їх належало читати як цілісність, не було нічого зайвого чи суто декоративного. Вони з самого початку були частиною спільної пластичної конвенції, хоч самі зображення змінювалися залежно від мовних потреб кожної групи.

Просторове розміщення знаків варіюється залежно від цивілізації. Так, наприклад, майя мали тенденцію віддавати перевагу лінійності у згрупуванні знаків певного типу, зберігаючи горизонтальні чи вертикальні зони для вписування безперервних слів, особливо коли йшлося про підрахунки чи хронологію подій.

У центральноамериканському письмі найбільші зображення немов відокремлювались від інших. Загалом схоже на те, що простір поділявся на дві частини: гліфічний – для дрібних, та іконічний – для великих зображень. Міштекські та ацтекські документи описують «краєвиди» та «сцени», де різні теми нашаровуються одна на одну, а інформація викладається крок за кроком.

Гліфи й ікони на пікторальному просторі утворюють між собою комбінації та сполуки . У кожному випадку напрямок читання вказується самим малюнком. Саме письмо є сумішшю логографи та іконографії.

Лише в дуже специфічних документах, таких, наприклад, як календарі, хроніки чи економічні списки різні тексти відрізняються один від одного.

Ацтекська модель

Мовою ацтеків нахуатль слова тлакуілоа використано стосовно традиційної письмової системи зі значенням «писати, малюючи» або «малювати, пишучи», бо в цьому разі писати й малювати – одна й та сама дія.

Дослідження для розшифрування ацтекського письма ще тільки починаються, але можна бути певними, що воно – подвійна система зображень (гліфи та ікони), породжена вже згадуваною пластичною конвенцією на основі звуків мови нахуатль.

Отже, кодифікація зображення насамперед звукова: окреслені чорною рискою форми утворюють простір, призначений для кольорів. Ці символи передають основні фонетичні елементи (склади) та семантичні елементи мови нахуатль. Поєднання їх між собою породжувало слова, речення та параграфи, які корилися граматичним правилам нахуатль. Пластична й фонетична композиція, створена тлакуіло (« письменником-художником»), стає «картинотекстом», де порядок і напрямок читання форм і кольорів вказує сам читець у своєму малюнку.

На відміну від інших систем, у піктографічному письмі Центральної Америки кольори – визначальні складники. Вони вимовляються (кожен колір має своє фонетичне значення), склади їхніх назв комбінуються зі складами інших елементів в тому числі з контурами їхніх власних блоків. Це аж ніяк не шкодить їхній репрезентативній функції. Отже, перш ніж перекладати ці кодекси чи «картинотексти», їх ще треба прочитати. Для цього читач обов’язково має знати, окрім самої мови, ще й код для форм, площ та кольорів, характерних для системи ацтекського письма.

Автор: Хоакін Галароса.