Індоєвропейці: їх прабатьківщина, історія, походження

индоевропейцы

В останній чверті XIX – початку XX століття багато вчених (за випадковими особливостями історії науки переважно працювали в Німеччині) припускали, що прабатьківщина індоєвропейців перебувала в Центральній Європі, швидше за все — в Німеччині (часто думали про узбережжя Балтійського і Північного морів). Втім, вже і в XIX столітті проти цієї точки зору висувалися серйозні заперечення. В якості конкуруючої гіпотези видатний дослідник культури індоєвропейців О. Шрадер припустив, що вони спочатку мешкали в Північному Причорномор’ї. Ця точка зору і в наші дні має багато прихильників.


У тридцятих роках XX століття в нацистській Німеччині “арійцями” (в давнину так називали себе тільки індоіранці) довільно, без всяких наукових підстав стали називати переважно німців. Центральноєвропейська прабатьківщина “індонімців” стала предметом політичних спекуляцій. На противагу цьому група вчених-антифашистів випустила у Відні перед самою її окупацією гітлерівцями, велику працю, в якій переконливо доводилося, що цією прабатьківщиною не могла бути не тільки Центральна Європа, а й Європа взагалі.

Пошукам історичних коренів індоєвропейців і в тому числі їх прабатьківщини в наш час присвячено безліч досліджень. І, тим не менш, розбіжностей між фахівцями набагато більше, ніж пунктів, за якими згода досягнута.

«…Основний висновок нашої роботи, що стосується прабатьківщини індоєвропейців, полягає в тому, що вона перебувала не в Центральній Європі і не в Північному Причорномор’ї, а на півночі Західної Азії (на південь від Закавказзя і на північ від центральної Месопотамії)».

На що ж спиралися В. Іванов і Т. Гамкрелідзе, пропонуючи нову «адресу» індоєвропейської прабатьківщини?

Вони не хотіли ні спростовувати, ні підтверджувати традиційні точки зору. Нічого не було задано заздалегідь. Вони просто (правда, це тепер здається, що просто!) постаралися врахувати всі нові факти і неупереджено їх оцінити.

Єдино можливе визначення індоєвропейців-чисто лінгвістичне: це люди, які говорили на індоєвропейській прамові. А раз так, потрібно відновити цю прамову. І тоді давним-давно померлі люди самі розкажуть, де, як і коли вони жили. Індоєвропейська прамова як родоначальник величезного сімейного клану має багато гілок. Частина цих гілок мертва, частина жива і донині. Для відновлення загальної прамови однаково важливі і ті, і інші гілки.

У німецькій родині індоєвропейських мов давно відкрита мертва готська: мова племен готів, які жили в середині I тисячоліття нашої ери. Останні слова-залишки цієї мови – були записані в Криму всього кілька століть тому. А в Іспанії досі збереглися готські географічні назви.

Прусською мовою (з родини балтійських мов) говорили ще в XVIII столітті на території Пруссії. Зі слов’янських мертва-старослов’янська мова, збереглася і до наших днів, але тільки як мова церкви, церковнослов’янська.

Латинська (теж збереглася тільки як мова католицької церкви) колись разом з кількома стародавніми мовами Італії входила в особливу італійську групу індоєвропейських мов. Коли на латині перестали говорити, вона не зникла безслідно (як готська і прусська), а збереглася в своїх нащадках — сучасних романських мовах.

У XX столітті були відкриті такі мертві індоєвропейські мови, нащадків яких вже не залишилося до наших днів. У 1915-1917 роках чеський вчений Грозний довів, що індоєвропейською була мова знайдених на території Туреччини клинописних текстів Хеттського царства (XVIII—XIII століття до нової ери). Виявилося також, що в архівах столиці цього царства Хаттусасе (Сучасний Богазкей, в ста кілометрах від Анкари) збереглися клинописні тексти і на декількох інших древніх індоєвропейських мовах, споріднених хеттській,— лувійській і палайській. Цими мовами говорили в Малій Азії вже на рубежі III і II тисячоліть до нової ери.

Далі виявилося, що в державі Мітанні (у верхів’ях Євфрату) за часів Хеттського царства, не пізніше першої половини II тисячоліття до нової ери, говорили на індоіранському діалекті! Для вчених це була дивовижна новина-адже завжди вважалося, що найдавнішим пам’ятником індоіранських мов була «Рігведа», гімни якої почали складатися тільки до кінця II тисячоліття до нової ери.

В архівах Хеттського царства виявлені відомості не тільки про індоіранський діалект Мітанні — східного сусіда хетів, а й найдавніші згадки про їх західного сусіда — греків-ахейців, жителів потужної морської держави Аххіява, дружили, а потім воювали з хетами. Пізніше, в XV-XIV століттях до нової ери, грецькою мікенською мовою пишуться таблички лінійним листом на Криті і на півдні Греції. Словом, поглядам дослідників відкрилася ціла група невідомих раніше мов, найдавніших індоєвропейських мов! Тепер виникла необхідність заново визначити час існування їх спільного предка-вихідної індоєвропейської прамови.

Спеціальна область науки – глотохронологія, дозволяє розрахувати час відділення споріднених мов один від одного за кількістю загальних слів, що збереглися в кожній з цих мов. А також визначити час розпаду загальної прамови. Як виявилося, найдавніші, заново відкриті індоєвропейські мови, вже дуже сильно різнилися (як діалекти однієї мови) не пізніше IV тисячоліття до нової ери. Значить, єдина індоєвропейська прамова існувала раніше, ніж в IV тисячолітті до нової ери. Але де?

В. Іванов і Т. Гамкрелідзе звернули увагу на одну важливу обставину – всі найдавніші індоєвропейські мови “жили” поруч один з одним, вони виявилися сусідами. На крайньому заході Малої Азії говорили ахейською грецькою мовою, на півдні Малої Азії — на лувійській, в центрі Малої Азії — на хеттській, на півночі Малої Азії — на палайській. Далі на південний схід – на мітаннійській індоіранській. Настільки щільна концентрація найдавніших індоєвропейських мов в такій відносно невеликій області вже змушує засумніватися в тому, що прабатьківщина всіх цих мов перебувала за тридев’ять земель від цих місць.

Т. В. Гамкрелідзе: “ми не шукали конкретного місця на карті для розміщення прабатьківщини. Ми були впевнені, що вона відкриється нам сама, якщо ми зрозуміємо, чим займалися, як жили і про що говорили люди, чия мова перестала існувати більше шести тисяч років тому. Тому почали ми з відновлення прамови. Щоб зрозуміти, як це робиться, наведу простий приклад. Порівнюючи слова всіх відомих романських мов одні з одними, можна «обчислити», яким було слово в їх предку — латині. А так як латинь нам відома, ми можемо перевірити сам метод відновлення, реконструкції. Точно так само на підставі всіх відомих індоєвропейських мов відновлюється їх загальна прамова. (Слова прамови «праформи» – позначаються зірочкою, щоб показати, що вони вичислені, а не знайдені в конкретній мові.) Метод реконструкції заснований на тому, що кожній фонемі однієї мови відповідає фонема іншої.

Ми вважали реконструкцію достовірною в тому випадку, якщо відновлене слово задовільняло один з двох критеріїв: просторовий або тимчасовий. Що це означає?

1. Слово вважалося праіндоєвропейським, якщо воно зберігалося в найбільш віддалених в просторі мовах (давньоіндоєвропейське — тіснга (принесення в жертву) — давньокельтське — midvo (принесення в жертву)). Це взагалі універсальний критерій реального поширення будь-яких органічних явищ: види, які ми знаходимо на краях будь-якої території, колись займали її всю. Цей принцип дуже широко використовується в біології, антропології, рідше — в гуманітарних науках.

2. Слово вважалося праіндоєвропейським також в тих випадках, коли воно існувало вже в найдавніших мовах.

Бувало й так, що ми «визнавали» праіндоєвропейським слово, яке знаходили лише в небагатьох мовах. У мовах інших народів воно не вживалося, наприклад, через священну заборону-табу. Кожне слово таким чином проходило ретельну лінгвістичну перевірку, що складається у відборі як значень, так і звучань».

В. В. Іванов: “для індоєвропейської прамови вдалося відновити не тільки окремі слова, а й цілі шматки текстів. Будь-яка реконструкція заснована на тому, що в споріднених мовах слова з одним і тим же значенням звучать однаково, а якщо і розрізняються за звучанням, то ці відмінності підкоряються суворим звуковим правилам. Але це відноситься не тільки до слів. Існують такі види цілих текстів, в яких значення всього тексту пов’язане з його звучанням. Це поетичні тексти. Реконструкція таких текстів в принципі можлива. Відомий філолог і лінгвіст Р. Якобсон показав, що ритми певних жанрів слов’янської фольклорної поезії (билини, плачі) продовжують загальноіндоєвропейські метри, відновлені при порівнянні самих архаїчних форм грецького вірша (з яких пізніше вийшов гомерівський гекзаметр) з метрами давньоіндійських гімнів «Рігведи».

Кілька років тому, займаючись хеттськими текстами, я виявив, що до тих же загальноіндоєвропейських метрів сходять розміри, якими написані найдавніші хеттські пісні:

Тканини Неси, Тканини Неси, Принеси, прийди:

У перекладах цих пісень (два рядки з яких наведені для прикладу) я намагався передати й іншу особливість найдавнішої хеттської і загальноіндоєвропейської поезії. Основне по звуку слово (в наведеному прикладі «Неса») повторюється в звучанні інших слів («принеси»). Цей принцип індоєвропейської поезії, званої анаграмами, був відкритий ще на початку XX століття засновником сучасної лінгвістики Ф. де Соссюром.

З відновлених слів і текстів Гамкрелідзе та Іванов склали тематичний словник індоєвропейської прамови. Нагадаємо: автори хотіли зрозуміти, чим займалися, як жили і говорили індоєвропейці, що їх оточувало.

“Словниковий запас індоєвропейців”, – мабуть, це було б більш точною назвою другої частини величезної праці цих двох вчених. У всякому разі, більш однозначним. Адже кожен з нас, «словник» уявляє собі так: колонки слів, зліва — одне, праворуч — те, що відповідає йому. Новий словник В. Іванова і Т. Гамкрелідзе – щось зовсім інше.

Уявімо собі, як можна було б скласти тлумачний словник мови для дітей, які не вміють читати. Як в ньому можна було б показати все, що пов’язано, скажімо, з конем ? Очевидно, ми б намалювали спочатку дикого коня. Залежно від географічної області, про яку йде мова, цей кінь був би карликовий (а навколо гори) або великий (а навколо степ). І ще стадо коней, що пасуться. А ось домашній кінь, впряжений в візок. На іншій картинці-колісниця, запряжена кіньми, на третій — сама колісниця. Поруч – гірське дерево, з якого вона зроблена. Нижче – бронзова сокира, якою тільки й можна було обробити це тверде дерево. А ось кінь у військовому поході. А на іншій картинці-жертвопринесення коня. І так далі. Словом, ми показали і розповіли б все, що можна було б розповісти про коня, все, що ми знаємо про нього на сьогоднішній день. І так – для кожного слова. Щось подібне (але тільки для дорослих!) і являє собою тематичний словник, складений Т.Гамкрелідзе і В.Івановим для індоєвропейської прамови.

Однак щоб такий словник скласти, потрібно не тільки знати, що у індоєвропейців значило слово «кінь» (а для цього простежити, як це слово звучало у всіх індоєвропейських мовах, і відновити його праформу), а й скористатися даними інших наук: палеозоології, палеоботаніки, історії, археології, міфології, антропології та багатьох інших, бо новий словник являє собою енциклопедію життя індоєвропейців. У ньому послідовно розглянуті три основні групи понять: середовище проживання, матеріальна культура, духовна культура і соціальна організація індоєвропейського суспільства.

Скласти такий словник, якою б важливою і значною не була б ця робота, не було самоціллю для дослідників. Після завершення роботи над словником з’явилася можливість з кожної окремої групи зробити висновки про місцезнаходження прабатьківщини, пов’язані з досить певною географічною областю. А потім і загальний висновок з усього словника: де ж все-таки не пізніше IV тисячоліття до нової ери могла бути таке середовище і така культура, які знайшли своє відображення в словнику прамови?

Розглянемо коротко ці три тематичні групи словника.

Середовище проживання

У словниковому запасі древніх індоєвропейців багато слів, що означають високі гори, скелі, височини. Для їх словника і міфології відновлюються назви гірського дуба і багатьох інших дерев і рослин, характерних для високогірних місцевостей, а також перекази про гірські озера і швидкі стрімкі річки, що беруть початок в горах. Такий гірський ландшафт виключає рівнинні райони Європи, наприклад, північну частину Центральної Євразії і всю Східну Європу (в тому числі і Північне Причорномор’я).

Назви дерев і рослин (гірський дуб, береза, бук, граб, ясен, осика, сосна або ялиця, волоський горіх, верес, мох, троянда) приводять до висновку, що прабатьківщина могла перебувати в порівняно південних областях Середземномор’я (включаючи Балкани і північну частину Близького Сходу). За даними палеоботаніки дубові ліси в давнину не були характерні для північних областей Європи — там вони починають поширюватися тільки в IV—III тисячоліттях до нової ери.

Тварини, з якими були знайомі індоєвропейці (барс, або леопард, лев, мавпа, слон, краб),— також жителі південних географічних областей, а ніяк не Центральної Європи.

Цікаво, що в цій реконструйованій мові є спеціальні слова, що означають лід і сніг серед південних рослин і південних тварин. А такі слова могли виникнути в мові, тільки якщо люди, які говорили на ньому, жили серед гір.

Висновок: можна припустити, що прабатьківщиною індоєвропейців були Балкани або Західна Азія

Матеріальна культура

Велику групу індоєвропейського словника складають назви домашніх тварин (кінь, осел, бик, корова, вівця, баран, коза, собака, свиня і т.д.), а також назви продуктів скотарства і спеціальних пастуших термінів. У Східній Європі (зокрема, в Північному Причорномор’ї і в приволзьких степах) таке розвинене скотарство відомо не раніше, ніж в III тисячолітті до нової ери.

Особливо важливі для локалізації прабатьківщини індоєвропейців назви сільськогосподарських рослин (ячмінь, пшениця, льон), плодових дерев і чагарників (яблуня, кизил, тутове дерево, виноград). Ячмінь був одомашнений до VI тисячоліття до нової ери в Західній Азії (один з двох видів — в Малій Азії) і через Малу Азію поширився на Балкани. Далі, ще М.І. Вавилов встановив, що культурний виноград походить із Закавказько-Західноазіатського центру землеробства. Загальноіндоєвропейська назва вина-шет, мабуть, ще в глибоку давнину було запозичено семітською і картвельською прамовами. В одному давньоісландському міфі розповідається про викрадення яблук. Цей міф, як і індоєвропейська назва яблука, теж Західно-азіатського походження, так як саме в цьому регіоні вперше почали культивувати яблуні.

Велику роль в житті індоєвропейців — і як відображення цього в їх міфології – відіграє мед. Причому мед не диких бджіл, а домашніх. Вперше одомашнили бджіл в Єгипті, і найдавніша індоєвропейська назва бджоли практично збігається з єгипетською. Ця обставина, з точки зору B. Іванова і Т. Гамкрелідзе, є важливим аргументом на користь того, що прабатьківщина індоєвропейців перебувала в Східному Середземномор’ї.

Вирішальним аргументом для локалізації індоєвропейської прабатьківщини виявилося існування колісниць у народу – носія давньої загальноіндоєвропейської мови. У цій мові є дуже багато назв колісних возів і їх складових частин (колесо, вісь, упряжка, ярмо, дишло). Майже немає таких індоєвропейських міфів, в яких не згадувалися б колісниці. Однакові колісниці археологи знаходять в Мікенській Греції, у скіфів, германців.

На підставі недавніх відкриттів А.О. Мнацаканяна, О. М. Джапарідзе та інших археологів англійський вчений С. Піггот прийшов до висновку про те, що колісниці були винайдені в IV тисячолітті до нової ери на дуже обмеженому просторі — від Закавказзя до озер Ван і Урмія. Справа в тому, що для виготовлення таких колісниць, які були у індоєвропейців, були потрібні тверді (гірські) породи лісу, які могла різати тільки бронза. (Це доведено в дослідах з експериментальної археології). А в тому, що саме у індоєвропейців була високо розвинена бронзова металургія, не доводиться сумніватися — про це свідчать існуючі в їх словнику спеціальні терміни.

Археологічні відкриття останніх років підтверджують гіпотезу, давно вже висловлену англійським археологом Г. Чайлдом: поширення колісниць в Євразії було пов’язано з міграціями індоєвропейців. Їх прабатьківщиною, ймовірно, і була та область, з якої відбувалося поширення колісниць,— швидше за все Північна Месопотамія або прилеглі до неї райони. До речі сказати, саме там і знайдені найдавніші зображення колісниць і самі колісниці, що датуються IV тисячоліттям до нової ери.

Багато археологів, які стверджують, що індоєвропейці жили в Центральній Європі, вважають, що індоєвропейська культура в Європі збігається з археологічною культурою «бойових сокир». Але самі назви бойових сокир в прамові-Західно-азіатського походження.

Висновок: є всі підстави думати, що прабатьківщина індоєвропейців перебувала в області, де були винайдені колісниці, де стали обробляти ячмінь і виноград. А саме: у північній частині Західної Азії (Мала Азія — Північна Месопотамія).

Духовна культура і соціальна організація

Словник розповідає нам про те, що індоєвропейське суспільство мало високу міську культуру, розвинену торгівлю і значні матеріальні багатства. Особливе слово зі значенням «злодій» свідчить про те, що у них вже не було спільного майна. Бідні позначаються як «позбавлені частки» (частку дають боги — цікаво порівняти слово «у-бог (ий) -»). Економічна нерівність призводить до соціальної. У цьому суспільстві розрізняються три основні соціальні групи: жерці, воїни і ремісники (хлібороби). У кожної з них є свій символічний колір, з кожним співвіднесений свій бог.

Індоєвропейське суспільство має розвинену дуалістичну міфологію: існує два близнюки, які втілюють два ряди полярних символів. Цікаво, що всі деталі міфів про близнюків з усіма подробицями збігаються у ведійської, грецької, Балтійської і німецькій міфологіях. Залишки цих міфів збереглися до наших днів. Порівняно недавно шкільний учитель з Литви розповів В. Іванову, що ще й зараз в литовському селі існує повір’я, згідно з яким, якщо повз хворого проїдуть близнюки на конях, вони заберуть його хворобу (згадаємо ведійських близнюків-цілителів на конях — ашвінів).

У житті індоєвропейського суспільства величезну роль відігравало жрецтво. У словнику дуже багато слів, що позначають жерців і їх заняття (передбачення, молитви, жертвопринесення богам).

Для індоєвропейської прамови відновлені навіть цілі молитовні поетичні формули.

Висновок: досить складно організована цивілізація з соціальними рангами і розгалуженим релігійним культом схожа за своїм типом на жрецькі суспільства стародавньої Західної Азії. Можна припустити, що прабатьківщиною індоєвропейців були Західна Азія і Балкани.

Загальний висновок зі словника

Приватні висновки, зроблені на підставі кожної з тематичних груп словника, збігаються один з одним, представляючи тим не менш можливість шукати прабатьківщину на досить широкій території, що включає і Балкани. Але необхідно пам’ятати, що на Балканах в цей час не було цілого ряду досягнень в області матеріальної культури, надзвичайно важливих для індоєвропейців, і, значить, Балканський півострів має бути виключений з цієї території. Тому В.Іванов і Т. Гамкрелідзе приходять до наступного висновку — прабатьківщиною індоєвропейців може бути тільки Західна Азія (Мала Азія, Північна Месопотамія).

Це висновок, зроблений на основі культурно-історичного дослідження словника прамови. Виявляється, що дуже багато здатна розповісти і по-новому відновлена структура прамови.

Якщо індоєвропейці до IV тисячоліття до нової ери дійсно жили поблизу Північної Месопотамії, то їх сучасниками і найближчими сусідами повинні були бути носії двох інших прамов: на півночі — пракартвельської, на півдні — прасемітської. Сусідство, а значить, і спілкування не могло не залишити сліду в цих трьох прамовах. Лінгвістичному дослідженню взаємного впливу семітської, картвельської та індоєвропейської прамов і присвячена велика частина книги ” індоєвропейська мова та індоєвропейці».

Є дві групи доказів того, що ці три прамови і їх діалекти в V—IV тисячоліттях до нової ери взаємодіяли один з одним.

У першу групу доказів входять, на думку Т.Гамкрелідзе і В. Іванова, запозичення з однієї мови в іншу.

Але спочатку невелике застереження. Мова не йде про ностратичну гіпотезу, згідно з якою ці три прамови були родичами і разом з іншими мовами (уральськими, алтайськими, дравідськими) утворювали одну ностратичну сім’ю. Якщо так і було, то в дуже далекі часи, ще до неолітичної революції, тобто до X тисячоліття до нової ери. Тут же розглядаються сліди пізніших контактів, лінгвістично відокремлених від успадкованих ознак спорідненості. Ось приклад. І англійська, і данська мови-німецькі. Але коли данці в XI столітті завоювали Англію, в англійську мову увійшло дуже багато скандинавських слів (навіть займенник she — скандинавське!).

Такого роду запозичень з індоєвропейської прамови в семітську і картвельську, а з цих двох прамов – в індоєвропейській, виявилося чимало.

Серед семітських слів, що увійшли в індоєвропейську, багато назв злаків, напоїв, ремісничих знарядь, предметів матеріальної культури.

У картвельську з індоєвропейської увійшли не тільки деякі числівники, багато “культурних” термінів, але навіть і назви частин людського тіла. Такі запозичення можливі і типові лише при дуже тісних зв’язках трьох прамов, інакше їх просто не могло бути.

Другою групою доказів, на думку авторів, є дивна схожість структур трьох прамов.

Мови-сусіди при тривалому спілкуванні їх носіїв (незалежно від того, споріднені вони чи ні) утворюють мовні союзи. Зараз, наприклад, албанська, румунська, новогрецька та деякі інші мови утворюють Балканський мовний союз. На Кавказі спільні риси фонетики є у грузинської, вірменської та осетинської мов.

В.Іванов і Т. Гамкрелідзе вважають, що саме існуванням такого мовного союзу і пояснюється разюча схожість системи приголосних картвельської, семітської і індоєвропейської прамов. Цю схожість вони виявили, переглянувши традиційну систему приголосних індоєвропейської прамови.

Т. Гамкрелідзе: “формальний апарат лінгвістики складається зі звукових відповідностей між мовами та їх інтерпретації. Ось приклад: давньоіндійський Dyas, лувійський Tiwat, давньоісландський Tivar — боги. D і Т-це відповідність. А що було в прамові, D або Т, – це вже інтерпретація. Ми пропонуємо нову інтерпретацію.

Однак достовірних прикладів слів, що містять фонему в індоєвропейській прамові, не знайдено. Загадка відсутності цієї фонеми, а також відсутності ряду глухих предихальних (типу рн) при наявності дзвінких (типу bh) давно привертала увагу вчених. Але для її вирішення треба було переглянути всю систему відновлення оклюзивів.

Ми ґрунтувалися на новому методі, розробленому в середині XX століття: на універсальних законах типології мов. Системи фонем всіх мов світу підпорядковуються загальним законам, виявленим емпірично.

Те, що раніше відновлювали як дзвінкі, ми відновлюємо як глоталізовані (смично-гортанні, що нагадують звуки кавказьких мов). Відсутність в системі глоталізованого р’ не суперечить загальній типології, так як це характерно для багатьох мов світу (наприклад, кавказьких, американських індіанських та інших).

Сліди такого ряду недзвінких глоталізованих встановлюються в давньовірменському і вірменському діалектах та в деяких інших індоєвропейських мовах.

Історію системи приголосних в кожній окремій індоєвропейській мові довелося викласти заново.

Така коротка розповідь Т.В. Гамкрелідзе не дозволяє до кінця зрозуміти і оцінити все значення їх відкриття. Насправді «глотальна теорія» Гамкрелідзе-Іванова (як її тепер називають в науковому світі) повністю змінює наукові уявлення про історію та розвиток індоєвропейських мов – уявлення, існуючі в класичному індоєвропейському мовознавстві протягом більше 150 років!

Це відкриття в колах фахівців справило справжню сенсацію. Відомий американський лінгвіст (індоєвропеїст і семітолог) Р.Бомхард пише, що «глотальна теорія» стала найзначнішим внеском в індоєвропейське порівняльне мовознавство протягом XX століття, співставлена лише з ларингальною теорією Ф. де Соссюра, створеній в XIX столітті.

Цікаво, що дещо пізніше до подібних висновків щодо праіндоєвропейських приголосних прийшли незалежно (що часто буває з великими відкриттями) американський лінгвіст П.Хоппер і французький — А. Одрікур.

Для нас же глотальна теорія має пряме відношення до розповіді про пошуки індоєвропейської прабатьківщини. Справа в тому, що «гортанні» звуки (як доведено на прикладі вивчення індіанських мов Північної Америки) мають особливу властивість: поширюватися як епідемія,— їм неусвідомлено, але неодмінно наслідуєш.

Значить, люди, в давнину говорили на індоєвропейській, картвельській і семітській прамовах, тісно спілкувалися одне з одним. А таке спілкування було можливо тільки в разі, якщо носії цих трьох прамов були найближчими сусідами.

Встановлено, що пракартвели жили в Південному Закавказзі. Семіти (судячи з новітніх відкриттів в Еблі) — в Сирії (вже в середині III тисячоліття до нової ери в Еблі говорили давньосемітською мовою), а також в Месопотамії, куди до III тисячоліття до нової ери проникла інша дуже близька до мови Ебли, давньосемітська мова — аккадська. Крім того, в індоєвропейській прамові (а з неї – в інші мови — проникло дуже багато словникових запозичень з мов того ж ареалу: Хатті, шумерської (вже до кінця III тисячоліття до нової ери-мертвих!), еламської, хурріто-урартської та інших, що не входять ні в одну з вищеназваних трьох мовних сімей.

В такому випадку індоєвропейці могли жити десь між Закавказзям, Сирією і Месопотамією. Адже саме на цю область і вказує індоєвропейський словник.

Отже, В.Іванов і Т. Гамкрелідзе на підставі величезного матеріалу, даних багатьох наук — від палеоботаніки до лінгвістики, прийшли до висновку, що прабатьківщину індоєвропейців треба шукати на півночі Західної Азії. Але залишається ще одне не менш важливе питання. Індоєвропейські мови, нам сучасні, ми застаємо зараз в Європі, в Індії, в Середній Азії. Як і коли вони туди потрапили? І перш за все-що змусило індоєвропейців покинути прабатьківщину?

Академік М.І. Вавилов встановив, що ранні землеробські культури зароджувалися в горах. Однак дуже скоро там ставало занадто “тісно”, відбувався демографічний вибух. Можливо, саме це і сталося з індоєвропейцями. Крім того, сама структура індоєвропейського суспільства (що стала нам відомою завдяки реконструкції прамови) повинна була викликати міграції. Суспільство це ділилося на дві фратрії, всередині яких були заборонені шлюби. І крім того, заборонялися шлюби між різними віковими групами. Це призводило до безперервного продовження такого поділу на фратрії – адже інакше звідки було б брати дружин!

Мабуть, з усіх цих причин і вийшло, що стародавня індоєвропейська спільність повинна була ділитися на частини, які розходилися в сторони і освоювали все нові і нові землі.

Але чому індоєвропейці, спустившись з гір, не залишалися біля їх підніжжя, а йшли все далі і далі від Батьківщини своїх предків? Рівнини і долини, особливо ті, що лежали південніше, були густо заселені: в Західному Ірані жили народи, що говорили еламською мовою, в Месопотамії — шумери і семіти, в Сирії — семіти. Крім того, войовничі хуррити з Північного Кавказу, де їм (так само, як і індоєвропейцям на півдні) було занадто тісно, спрямовувалися на південь і напевно тіснили індоєвропейців. У всякому разі, відомо, що з нащадками індоєвропейців, мітаннійськими індоіранцями, вони чинили саме так. Очевидно, все це і змушувало індоєвропейців робити далекі міграції. Але варто подивитися на карту і побачити, які відстані, що тягнулися на тисячі кілометрів, їм доводилося долати, тут же виникає питання: а чи могли люди тоді робити такі походи? Очевидно, могли. Адже до IV тисячоліття до нової ери у індоєвропейців були колісниці і одомашнені коні.

Куди ж пішли індоєвропейці? На жаль, обсяг журнальної статті не дозволяє простежити всі можливі шляхи міграції індоєвропейців так докладно, як це зроблено в книзі В.Іванова і Т. Гамкрелідзе.

Передбачається, що найближче до прабатьківщини залишилися племена, що говорили анатолійськими мовами (хеттською, лувійською, палайською), а також вірменською мовою на території історичної Вірменії. Разом з правірменською в одну діалектну групу ще всередині загальноіндоєвропейської мови входили прагрецька і праіндоіранська.

Можливо, що слід самих ранніх рухів греків від прабатьківщини в Малій Азії зберігся в міфі про аргонавтів. У ньому, як відомо, розповідається, як греки прийшли в Колхіду за золотим руном. Тільки тут, саме в цій області — на кордоні Малої Азії і Закавказзя -в пракречеську мову могла увійти дуже велика кількість пракартвельских запозичень. Навіть сама назва руна.

Пізніше греки підуть на захід Малої Азії (Аххіява), а звідти — на острови Егейського моря і в Південну Грецію.

Частина індоіранців в період існування держави Мітанії мешкала поруч з прабатьківщиною. Інші ж індоіранські племена йдуть через Іранське плоскогір’я на схід. Слід індоіранців, що зупинилися на гірських підступах до Індійського півострова, зберігся в кафірських (нурістанських) мовах на сході Афганістану.

Від мітаннійців, кафірів та індоарійців дуже рано (на думку Гіршмана, найбільшого фахівця з археології Ірану), ще на рубежі IV—III тисячоліть до нової ери відокремилися іранці, які також через Іранське плоскогір’я пройшли в Середню Азію. Дещо пізніше-близько II тисячоліття до нової ери — інші групи індоіранців, пройшовши тим же східним шляхом, теж виявляються в Середній Азії.

Шлях від прабатьківщини до крайнього сходу Центральної Азії виконали тохари, мови яких лінгвістично (за архаїчними формами граматики) найближчі до анатолійських. Але ми застаємо їх тільки в I тисячолітті до нової ери, коли з пратохарської мови запозичення проникають в китайську, і в другій половині I тисячоліття нової ери в Східний Туркестан (Сіньцзян), в оазисах якого на початку XX століття і були знайдені тексти на цих мовах.

Виявлення давньої і дуже архаїчної за формами індоєвропейської мови так далеко на сході -один з найсильніших аргументів на користь нового розміщення прабатьківщини. Справа в тому, що за своїм словником (який, природно, може відображати і більш пізню історію мови) тохарські мови найближче до групи діалектів індоєвропейської прамови, яку умовно називають «давньоєвропейською» (або західноіндоєвропейською). З цієї групи походять найбільш Західні в історичний час мови: кельтські та італійські (лінгвістично їх можна об’єднати з анатолійськими і пратохарськими в одну діалектну групу всередині індоєвропейської прамови).

До цієї ж давньоєвропейської групи в період її контактів з тохарськими належала також іллірійська мова (нині мертва, колись широко поширена по Європі, досліджена тільки в XX столітті), пранімецька, прабалтійська і праслов’янська мови. Після відділення тохар, що пішли з Середньої Азії далеко на схід, носії всіх інших давньоєвропейських діалектів разом зі східними іранцями («скіфами») йдуть — можливо, не відразу, а декількома хвилями — з Середньої Азії на захід, Волзько-уральськими степами в Північне Причорномор’я, а звідти — в Європу.

Завдяки гіпотезі Іванова-Гамкрелідзе стало можливо пояснити цілий ряд фактів, кожен з яких порізно був давно відкритий і багатьма визнаний, але всі разом вони залишалися розрізненими і, здавалося, навіть суперечили один одному.

Автор: С. Орлова.


Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *