Хто вбив Бориса і Гліба? Продовження.

Читаєш текст «Повісті временних літ» про події 1015 року – і створюється враження, що у Святополка по всім величезним просторам Русі розіслані якісь «спец агенти», вони швидко визначають місце розташування Бориса (на Альті) або Гліба (у Смоленську), неминуче нагнали і Святослава в Карпатах. Вони не відчувають ні найменшого утруднення в оперативному зв’язку з Києвом і в здійсненні розправ над представниками князівської династії. Єдине, що їм не вдалося (або вони до цього і не прагнули?), – це проникнути в Новгород, до князя Ярослава …

З ім’ям Ярослава пов’язана наступна сторінка літописної драми. Дізнавшись від втеклої з Києва сестри Предслави про загибель Бориса і не зумівши врятувати від вбивць Гліба, новгородський правитель вирішує помститися за смерть братів. Зібравши багатотисячну рать з новгородців і варягів, Ярослав звертається до них зі словами: «Не я почав бити братів, але він, нехай буде помста на крові братів моїх, бо без вини пролита праведна кров Бориса і Гліба».

Подальші події давньоруський автор викладає вже цілком реалістично, без церковно-житійної нарочитості. Противники – Ярослав і Святополк – на чолі численних полків підійшли в кінці осені 1015 року з двох сторін до Дніпра в районі Любеча. Тут війська простояли близько трьох місяців, не наважуючись, мабуть, переправитися через річку. Лише з настанням морозів новгородський князь одного разу на світанку наказує форсувати Дніпро по льоду. Раптовість нападу, віддаленість від табору Святополка його союзників – печенігів сприяють успіху Ярослава: противник повністю розбитий, сам Святополк біжить до Польщі, до тестя Болеслава Хороброго. Через кілька днів Ярослав займає київський престол.

Що ж ми бачимо, читаючи літопис? У оповіданні про княжі міжусобиці занадто виділяються відступи, міркування панегіричного і риторичного спрямування. Літописець прославляє Бориса і Гліба за лагідність, слухняність і смиренність, засуджує Святополка за жорстокість і тиранство. Занадто явні риси не історичної хроніки, а повчальних православних сказань і житій – література такого роду стала поширюватися на Русі у другій половині XI століття. Житійна тенденційність і пояснює, скажімо, еволюцію образу Бориса, який несподівано перетворюється з князя-воїна, помічника Володимира та керівника київської дружини, у князя-святого, повністю втрачаючи риси представника феодальної еліти.

В якій же мірі можемо ми довіряти розповіді літопису про криваві події 1015 року? Протягом багатьох століть давньоруські твори про Бориса і Гліба не піддаються сумніву в східнослов’янській історіографії. Лише на початку XX століття знавець давньоруського літописання А. А. Шахматов, спеціально вивчаючи традицію сказань про князів Бориса і Гліба, зробив висновок, що в основу житійного комплексу переказів про братів покладені записи, зроблені незабаром після смерті Бориса і Гліба.

Однак у 1950-х роках російський історик М. М. Ільїн у монографії «Літописна стаття 6523 і її джерело» показав, що розповідь про загибель Бориса і Гліба потрапила до літопису під впливом церковних житій і сказань про вбивство князів. Останні ж виникли на підставі усних переказів про братів і були створені лише в 70-80-х роках XI століття. Книга М. М. Ільїна викликала великі суперечки серед дослідників. Полеміка триває і понині.

Сучасні послідовники критичного ставлення до цього фрагменту літопису М. X Алєшковський і А. С. Хорошев простежують і традицію письмових та інших пам’ятників, присвячених Борису і Глібу, і історію канонізації цих святих. Є всі підстави вважати, доводять вони, що літописна звістка, яка дійшла до нас наче з 1015 року, насправді з’явилася через багато десятиліть після смерті Бориса, Гліба і Святополка.

Чому ж раптом сюжет, досить пересічний в середньовічній великосвітській історії викликав таку увагу давньоруських книжників? Це не поясниш впливом християнського шанування вбитих князів, бо релігійний культ братів також став складатися тільки в 70-ті роки XI століття – тоді в Київ з Вишгорода були перенесені і освячені їх мощі. Причому митрополит Георгій піддавав сумніву святість мощей Бориса, що було б неможливо, якби їх перш вже шанували на Русі. «Входження» Бориса і Гліба в пантеон святих було поступовим. М. X. Алєшковський показав, що культ братів в перші десятиліття свого існування піддався зміні: з глебоборисівського (тобто «головним» святим спочатку був Гліб) став борисоглібським.

Цікаво, що в Чехії, де дуже рано стали шанувати перших руських святих, в Сазавському монастирі в кінці XI століття був створений приділ на честь князя Бориса і «його брата» (без вказівки імені). Перестановка імен була пов’язана на думку А. С. Хорошева в числі іншого і з орієнтацією на Бориса як покровителя клану Володимира Мономаха. Саме в пору його великокняжіння, в 1115 році, у столітню річницю смерті Бориса, стався, за висловом історика В. Г. Мірзоєва, «пишний спектакль» перенесення мощей братів з дерев’яного в кам’яний храм.

Православна церква Русі до середини XI століття не тільки сильно потіснила східнослов’янське язичництво, але і наполегливо боролася за повну незалежність від візантійських патріархів. Давньоруському духовенству і руським князям тоді надзвичайно необхідні були «національні» святі. Культ братів-князів був вигідний синам Ярослава, які правили у другій половині шістдесятих років і з іншої причини. Адже він прославляв їх батька як месника за смерть Бориса і Гліба та освячував право Ярославового «племені» (яке не було старшою лінією спадкоємців Володимира!) на управління країною.

Але все-таки – чому саме Борис і Гліб? Адже минуло півстоліття? А може бути, саме тому, що минуло? Чи не сприяла канонізація припиненню будь-яких темних чуток, що ходили на Русі? З чим вони могли бути пов’язані? Так чи інакше – з обставинами приходу до влади Ярослава … Але ж головний герой-лиходій нашої історії – Святополк, який отримав від казок і літописців незмивний епітет Окаянний! Так. Однак аналізуючи літописні звістки, ми могли переконатися, що дії Святополка проти родичів дуже важко пояснити, навіть якщо визнати у нього значні відхилення в психіці. М. X. Алєшковський звернув увагу і на таку обставину: Святополком названий онук князя Ярослава. Відомо, яке значення надавалося іменам в середні віки. Тому ми повинні або допустити незнання – аж до часу народження у князя Ізяслава Ярославича сина Святополка, що це ім’я носив вбивця Бориса і Гліба (неймовірно!), або … що Святополк не причетний до смерті братів.

А чи не міг організувати вбивство Бориса і Гліба той, хто, зрештою, отримав велике князювання? Тобто Ярослав? Всі знають, які заслуги були у цього правителя Русі – в розвитку містобудування, освіти, культури, у зміцненні міжнародних зв’язків. Але чи відрізнявся він від інших князів у засобах політичної боротьби?

Згадаймо, наприклад, жорстоке придушення Ярославом повстання новгородців проти княжих найманців-варягів. Або те, як тримав він у темниці (протягом двадцяти чотирьох років!) рідного брата Судислава. Далекі від святості вчинки князя не стерли з літописних скрижалей навіть численні їх редактори, а в народних переказах для цього князя взагалі не знайшлося місця. Академік Б. А. Рибаков писав з цього приводу: «Не дивно, що народ абсолютно обійшов мовчанням своєрідну постать кульгавого, боягузливого, але властолюбного князя, що спирався на наймане військо і готував народу суворі статті княжого закону. Імені Ярослава немає в билинах».

Отже, виходить, що не Святополк вбив братів? А якщо і справді – Ярослав? Згадаймо, що ще за життя Володимира Борис став співправителем київським і потенційно головним супротивником новгородського князя Ярослава. До цього слід додати ще один незвичайний «викопний» аргумент: серед численних синів спадкоємців Ярослава немає жодного з іменами Бориса і Гліба або їх християнських патронів Давида і Романа. Якщо ж припустити, що саме новгородський князь, а не Святополк «переступив заповідь сю», то йому, гордому і сильному київським правителю, важливо було приховати злочин і для більшої переконливості – нині і в перспективі «приписати» його комусь іншому.

Поки що така версія багато в чому тримається на умоглядних міркуваннях. Чи є якісь джерела, здатні її підкріпити?

Далі буде.

Автор: Олександр Головко.