Діти доброї Юдифі
Влітку 1589 року Париж, серце бунтівної Католицької ліги, був обложений сорокатисячною об’єднаною армією короля Генріха III і його спадкоємця – Генріха Наваррського. Король був налаштований по-бойовому, і облога йшла успішно. Як раз в цей час Ла Гель, генеральний прокурор парламенту, який супроводжував короля в його поході, зустрів на дорозі монаха-домініканця у супроводі двох солдатів. Монах – молодий чоловік років двадцяти, великоокий, з короткою чорною борідкою – назвався Жаком Клеманом і повідомив, що йде до короля у важливій справі – передати лист від президента парламенту Арле та інших паризьких чиновників, готових підтримати короля. Ла Гель впізнав почерк Арле і відвів ченця в свій будинок. Почувши про гінця, король надихнувся. Звичайно, він так і знав – поступово всі перейдуть на його бік, бо Бог на його боці. Король передав, що на наступний день, 1 серпня, вранці прийме його і з особливим задоволенням поговорить. Монах для нього самий приємний співрозмовник – благочестя Генріха було всім відомо.
Простакуватий, безпосередній юнак справив найприємніше враження. За вечерею його зі сміхом запитали: чи правда, що шестеро ченців його ордена поклялися вбити короля? Спокійно нарізаючи хліб своїм довгим ножем з чорною ручкою, він відповів, що люди, добрі і злі, є всюди.
Вже о шостій ранку чернець і прокурор були в королівських палатах, прогулювалися по галереях другого поверху, вислуховуючи грубі жарти гасконських охоронців. Нарешті, відвідувачів викликали в королівську кімнату, задрапіровану фіолетовим крепом на знак жалоби за недавно померлою Катериною Медичі. Жак Клеман оголосив, що може повідомити секретні відомості королю лише віч-на-віч. Придворні нагадали про безпеку – занадто багато хто бажав зараз смерті монарха. Але Генріх не схильний був міняти своє рішення. Несподівано в руці ченця виявився ніж з чорною ручкою. Удар, нанесений королю в живіт, був смертельний. Генріх III прожив ще кілька годин, встигнувши благословити на царство примчалого Генріха Наваррського.
Як чинити опір владі несправедливого монарха?
Люди середньовіччя часто замислювалися про шляхи опору несправедливій владі. Образ Юдифі з головою Олоферна використовувався досить часто; для усунення лиходія, для порятунку народу Божого дозволено переступати через заповіді. Але Олоферн – всього лише слуга царя, причому царя-язичника. Давид же, коли в його руках опинився Саул, не наважився підняти руку на свого пана, «бо він – помазаник Господа».
Спираючись, крім Біблії, на праці Аристотеля і думки отців церкви, середньовіччя розробило цікаве вчення про тираноборство. Теологи і юристи живописали шкоду тиранії, яка руйнує тіло держави і ображає Бога. Вони виділили її чіткі ознаки. При цьому розрізнялися тирани-узурпатори і законні монархи, що стали тиранами по своєму образу дій. Перших можна було усувати будь-якими засобами, з другими було складніше. Правом на опір неправедному правителю володіли тільки магістрати, наділені публічною владою.
Приватній особі наказувався лише пасивний опір. Втім, Бог сам може обрати знаряддя для покарання тирана. І якщо віруючий отримає наказ Господа, він повинен йому коритися. Але головне – різниця між тираном-узурпатором і тираном «за образом дій» виявлялася на практиці не настільки очевидною. Адже порушуючи всі людські і божественні закони, правитель кидає прямий виклик Богу, зраджує своїм зобов’язанням перед суспільством.
Таким чином, до XVI століття Європа мала багату тираноборчу традицію. Актуальність цих ідей була цілком закономірна в епоху, коли французьке суспільство сильніше, ніж раніше, відчуло на собі плоди абсолютистських тенденцій в королівській політиці.
Однак придивимося пильніше, що являла собою Європа в цей час. «Прекрасне шістнадцяте століття» – термін, цілком визнаний істориками. Скільки титанів Відродження, скільки відкриттів, злетів людського духу! Світ змінювався на очах. Час раптом став швидкоплинним. А люди тим часом … продовжували жити в «зачарованому світі». Нового було надто багато. Ні масова свідомість, ні індивідуальна психологія не були готові до настільки швидких змін. У старому часі все було взаємопов’язано. Зараз же все тріщало по швах. І люди лякалися.
Заглянемо в будь-який з щоденників парижан того часу. Сторінки рясніють новинами про грізні знамення: то корова народить двоголового монстра, то на небі зависне кривава зірка і всім чутно буде гул невидимої битви. Астрологи в один голос пророкували великі потрясіння. Навіть сама королівська влада поставала перед підданими в нечуваному і незрозумілому вигляді. Чого варті оголені дівчата, учасниці урочистих в’їздів монарха в місто! Та й сам король зображувався у вигляді оголеного божества – французького Геркулеса. «Вивихнутий час» – назве трохи пізніше свій вік Шекспір. Та й саме сприйняття часу і простору різко змінилося за життя практично одного покоління.
Але найстрашнішим, мабуть, для людей середньовіччя був релігійний розкол. Лютер – єретик, засуджений Сорбоною і папою, – захоплює один край за іншим. Німецькі ландскнехти розграбували церкви Риму – Вічного міста. І ось вже хвилі єресі докотилися до земель «християнішого короля» Франції. Хтось осквернив в Парижі статую Діви Марії, хтось розклеїв всюди богопротивні плакати, зухвало повісивши один з них на двері королівської спальні. Як жити, якщо єретиком виявляється не мавр чи іудей, а твій сусід – людина освічена, з хорошої сім’ї?! Говорили, що єресь знаходить своїх покровителів при дворі… Ясно, що скоро Господь вразить цю країну, як вразив Содом і Гоморру. А покаравши єретиків, чи пощадить Він інших, хто допустив образу святинь, хто сам не винищив богохульників?
Не забудемо, що якраз на цей час припадає перший інформаційний вибух, викликаний друкарством. Те, що раніше було розгубленим шепотом одинаків або викрикувалось лише одним, нехай навіть найбільш красномовним, проповідником, нині моментально відгукувалося тисячократним ехом, перетворюючись на нестерпний крик жаху. Чутки, пророцтва, памфлети з небаченою швидкістю сотнями екземплярів розліталися по Європі. Але люди ще не виробили особливих захисних механізмів від того, що пізніше назвуть засобами масової інформації. Вже одне це не могло залишитися без наслідків.
Було б помилкою бачити в есхатології щось ірраціональне. Навпаки, вона породжена тугою людини по розумному поясненню того, що відбувається. Саме вона в нових умовах допомагає об’єднати уламки гниючого світу в одне ціле, пропонуючи дивно струнку, зрозумілу і давно очікувану картину: погрузлий в гріхах світ гине, у всьому винні Антихрист і його слуги, що вже живуть серед людей.
І значить, необхідно очистити світ від скверни, від розпусти і несправедливості, а найголовніше – від єретиків, хто б за ними не стояв. Порятунок – в єдності, в святій церкві, позбавленій вад, реформованій і сильній. Порятунок – у державі на чолі зі священним королем, живим символом втілення загального блага, помазаником Божим.
Ця, мабуть, охоронна модель містила в собі і пафос перетворення, не завжди безпечного для королівської влади. А ну як король не проявить себе захисником віри, не буде являти собою образ Христа? У есхатологічному трактуванні сила любові до монарха могла стати нищівною. Але це буде, очевидно, не відразу …
Були й інші моделі поведінки. Своєрідною втечею від есхатологічного жаху служили і раціоналістичні конструкції гуманістів, і веселе епікурейство Рабле, і королівські політичні міфи, але все це було для одиниць, для обраних.
Вельми привабливий вихід запропонував Жан Кальвін. Він також був впевнений, що гріховний світ приречений і переважну кількість смертних чекають муки пекла. Але між людиною і Богом він не ставив нікого – порятунок не прийде ні від церкви, ні від короля, ні навіть від особистого благочестя. Над долями людей владно лише Провидіння, що зумовило порятунок лише жменьки обраних. Однак приречення може бути зазначено і в цьому житті. Господь вільний піддати обранців своїх суворим випробуванням, але вільний також дарувати їм владу і багатство. Ти тільки повинен правильно витлумачити своє приречення. Та хіба саме те, що саме тобі явив світло істинної віри, чи не свідчить про твою обраність?
Вважається, що більш схильними до кальвінізму були дворяни, вища знать, інтелектуали, деякі чиновники, ремісники, пов’язані з новими галузями. Мабуть, єдина риса, що поєднує їх – відчуття якоїсь своєї елітарності, обраності. Кальвінізм розчаровував світ, вселяючи впевненість і спонукаючи до активності.
І кальвіністи почали світ перетворювати. Вони боролися з «ідолопоклонством», з папою-антихристом і його слугами. Їх етика наказувала діяльне служіння спільній справі. Їх політичний ідеал – обраний Провидінням вождь на чолі обраного народу. Але що робити з монархом неправедним? Кальвіністи цитували Августина, Фому Аквінського. Бог володіє набагато більшою владою, ніж король, і сам знайде спосіб покарати свого недбайливого намісника. А для цього він міг обрати будь-яке знаряддя… Адже був, наприклад, їх гонитель Генріх II випадково вбитий на турнірі в 1559 році? Новою в цій області у кальвіністів була лише їхня активність, готовність прийняти муки за віру, йти до кінця, часом зі зброєю в руках.
Хіба могла довго уживатися «есхатологічна» модель з «кальвіністською»? Влада деколи видавали едикти, які проголошували тимчасове співіснування двох релігій. Але це не могло влаштувати ні кальвіністів-гугенотів, які бажали скоріше навернути народ в істинну віру, ні завзятих католиків, які рвалися винищити єретиків.
І ось у другій половині XVI століття врівноважена, здавалося б, процвітаюча країна втягується в багаторічні релігійні війни. Країну захльостує дике насильство. Католики влаштовують очисні процеси, винищуючи гугенотів, не шкодуючи ні жінок, ні дітей. Майно єретиків не так грабувалося, скільки спалювалося, трупам розпорювали животи, вирізали статеві органи… Важливо було підкреслити їх нелюдську природу, адже вони самі себе викреслили зі спільноти людей. Участь дітей у ритуальних жорсткостях, що стало звичайною, показувала, що міська громада за допомогою безневинних створінь очищається від зарази.
Насильство, що проявлялось кальвіністами-гугенотами, було не стільки сакральним, скільки раціональним, дидактичним. У захоплених містах вони руйнували церкви, знищували «ідолів» – статуї святих, ікони. Винищували священиків і особливо ченців. Дітей і жінок, як правило, не чіпали. Король, який надсилав проти них армії, вважався ними тираном, або керованим тиранами. І ось гугеноти все частіше виступають проти «тиранії» – розбивають статуї Людовика XI і Людовика XII, оскверняють могилу королеви Жанни Французької в Бурже, кидають у вугілля серце Франциска II, що покоїться в Орлеані.
Коли зайнятий гугенотами Орлеан в лютому 1563 року ось-ось готовий був здатися королівській армії під командуванням Франсуа Гіза, в стан королівських військ перебіг гугенотський дворянин Польтро де Мері. Його прийняли і пустили бродити по табору. Але натхненний прикладами Юдифі і римських героїв, він застрелив герцога Гіза і прийняв муки з щасливою впевненістю, що одним ударом звільнив місто праведників від винищення, а все королівство – від страшного тирана.
Автор: Павло Уваров.