Арктичні мореплавці Поволжя
З глибокої давнини дорогоцінні хутра і мережеві ікла з північної «країни мороку» (або країни «на морі мороку», як описують її середньовічні арабські автори) на південні ринки поставляло Булгарське царство. Нерідко це було лише посередництво (детально описане в різних джерелах, починаючи від арабського мандрівника Ібн Фадлана). Однак є свідчення того, що булгарські купці і самі бували в Скандинавії і навіть ходили по морях Льодовитого океану (кажучи сучасною мовою, по Північному морському шляху).
Яким шляхом могли вони добиратися до цих морів? Можливо, спочатку «в варяги» з Поволжя плавали по самому прямому «Артанському» шляху (Артан в контексті літопису «Джагфартаріх» – це Прибалтика). Він проходив через Суздаль, Ростов і новгородські землі ще до їх заселення слов’янами (як вважають багато археологів, предками новгородців були поморські, прибалтійські слов’яни, що прийшли із заходу).
Так, але ж початок регулярних стосунків Булгара зі Скандинавією відноситься, згідно з «Джагфартаріх», саме до цієї, пізнішої епохи – до часу князя Олега (булгарські літописи називають його «Салахбі»; треба сказати, що співвіднесення образів «Джагфартаріх» з відомими історичними реаліями – справа непроста: це співвіднесення обґрунтовується або біографічною схожістю, або загальним контекстом оповіді – якщо йдеться про географічні назви). Значить, плавали булгари вже не по «Артанському» шляху.
Перші згадки про новий шляху («шлях (купця) Айхі») відносяться до 912 року. «Джагфартаріх» оповідає про те, що «галіджійці» (так називали і новгородців, і варягів) перекрили булгарам шлях до Артан-дінгезе (Балтійського моря), і останні стали сплавлятися по річці Печорі (Бійсу), заснувавши в її гирлі фортецю (або острог) Айхі-калу. А звідси пливли вони по морю Кук-дінгезе («Синє море»), яке було частиною Ак-дінгез («Біле море»; можливо, Льодовитий океан), – пливли до самого «острова Садум», до Скандинавії (сучасного читача здивує, що Скандинавія названа островом, але вона і на середньовічних європейських картах позначалася як «острів Скандза») – Північ Садума іменували «Урман» (Мурман?).
Згідно з «Джагфартаріх», разом з булгарским купцем Айхі ходив по північному шляху і батько князя Олега – Ерік. Зустрівши їх, Тарвіль, правитель Садума, видав закон про безмитну торгівлю булгар в його землі. Цей закон підтвердив і його син Хакан.
Не близький і важкий був цей шлях «із варяг у Булгар»: за один сезон купці не встигали повернутися. Тому й будували проміжні фортеці на цьому маршруті. Можливо, ще батько Айхі – купець на ім’я Тоймас – заклав острог Туймас-артан все на тій же Печорі (Бійсу). Охороняв острог «шудський» рід Куян: напевно мова тут йде про легендарну «чудь» (можливо, про вепсів). А в гирлі Печори, згідно з «Джагфартаріх», стояло ще одне місто (або острог – Ак-Артан («Білий Артан»). Весь же цей шлях на Північ іменували ще «Чулманською дорогою» – що вела до Чулманського моря (слово «Чулман» в контексті булгарських літописів співвідноситься з північною орієнтацією).
Звичайно, всі ці відомості звучать незвично для академічного історика. Але згадаємо досить широко відоме свідоцтво скандинавських саг про набіги вікінгів на північну країну Бьярмов (Біармія), розташовану на схід від Скандинавії (і, ймовірно, південніше її). Локалізують Біармію по-різному, але все ж це підтверджує наявність незалежного північного шляху зі Скандинавії на південний схід. От тільки чи був це наш шлях «із варяг у Булгар»?
У зв’язку з цим відзначимо, що історики не мають в своєму розпорядженні відомостей про будь-яку іншу державу на північ від Волзької Булгарії. Крім того, найбільш архаїчна назва булгар звучить як «баргар»; деякі народи (що живуть на півночі Зауралля) іменували їх «вару». А якщо врахувати, що на фіно-угорській Півночі закінчення «-ма» може означати «землю», то назва країни бьярмів легко перекладається як «земля булгар» (ця думка була висловлена академіком М. Закієвим).
У такому випадку, на «Чулманському» шляху, де довго жили булгарські купці, могли залишитися і тюркські географічні назви. І дійсно, багато топонімів тут переконливо прочитуються на тюркській основі. Карське море перекладали як «Сніжне
море».
Звичайно, походження географічних назв – питання складне і потребує детального опрацювання (наприклад, вони можуть сходити до якихось дуже давніх прамов або, навпаки, можуть виникнути недавно і у відомому сенсі випадково). Однак морські мандри древніх тюркських купців можуть, напевно, побічно підтверджуватися і тим фактом, що згодом турки-османи надзвичайно швидко створили потужний флот: чи не позначилися тут давні традиції мореплавання в непростих умовах Арктики? Є й безумовно достовірні історичні дані про потужний річковий флот Волзької Булгарії.
«Джагфартаріх» повідомляє, що бували булгари-«чулманці» (торгували з північними народами) і значно східніше Печори. У зв’язку з цим згадаємо такі літописні назви, як Чулмиш-су (річка Чулим), фортеці Сюр хот (Сургут?) І Менхаз (Мангазея?). У Північному Заураллі булгари торгували з народами «Дюді» і «Тойма» (це вони називали булгар «вару»). Тут поволзьким купцям говорили, що звідси до «іменців» ближче, ніж до Булгара. Дуже важливе зауваження: словом «іменців» називали маньчжурів, мешканців Далекого Сходу. Так що землі «Дюді» і «Тойма» – десь далеко за Уральським хребтом, в азіатській частині Північного морського шляху.
Яка ж була подальша доля цього торгового шляху? У XII столітті Новгород Великий прагнув перекрити альтернативні шляхи зі Сходу в Північну Європу. В XI – XIII століттях в басейні Північної Двіни розселяються слов’яни (до речі, чи не походить пізніша назва Архангельська від кореня Артан, який, за «Джагфартаріх», часто зустрічається на Півночі?). Торгівля триває по річках Мезень («Мізан» бунтарських літописів) і Печора: проте поступово північні фінно-угри («Джагфартаріх» називає їх словом «ар»), союзні Булгару, переходять в залежність від Новгорода.
Боротьба за північну торгівлю йшла з перемінним успіхом; в кінці XII століття новгородці навіть знову були змушені відкрити булгарам прямий «Артанський» шлях на Балтику. Але в XIII столітті знову був затребуваний північний шлях. Відновив його купець Садик, син Васила, який домовився з правителем Скандинавії Тар-Булатом. Остаточно ж заглохла північна торгівля з Поволжям за часів Золотої Орди.
З тих пір пройшли століття. І все ж є надія, що вдасться знайти реальні сліди перебування на Півночі відважних мореплавців з Поволжя. Археологічні дослідження древніх волоків в басейні північних річок показують, що там дуже багато пам’яток різних епох, що «шляхи через вододіли були прокладені в глибоку давнину і їх направлення протягом тисячоліть не змінювалися».
Мова йде про тисячоліття! В яку ж сиву давнину відводять нас наші дослідження? Які знахідки очікують нас на цих шляхах? Треба сказати, що в деяких місцях, зазначених у «Джагфартаріх», вже помічені сліди древніх поселень. Наприклад, в гирлі Печори, у Болванського носа на висоті 10-15 метрів над водою і трохи вище в пісках виявлений шар згорілої деревини. Чи не ховаються там руїни Білого Артана?
Автор: Рустам Набієв.