Історія стільців
На початку про термінологію. Як випливає зі словника В. Даля, стілець – відоме начиння для одиночного сидіння, сидіння з притулом. Якщо з підлокітниками – крісло, без притулу – табурет. Прошу сідати! Саме таким зверненням починається зазвичай наш візит, зустріч, бесіда, прийом відвідувача. Потім слідує жест, який вказує на стілець, крісло, тахту. Значну частину свого життя людина проводить сидячи. Наші найдавніші предки сиділи на самих різних предметах – валунах, пнях, колодах, і навіть… китових хребцях, а то і просто на землі. Але вже в перших примітивних житлах людину вже супроводжувало примітивне начиння: на чому трапезувати, на чому сидіти. Меблі народжувалися одночасно з будівництвом будинку і були вбудованими або прибудованими.
Сухий пісок, сухе повітря зберегли для нас багато чого з того, що створювалося тисячоліттями тому в Північній Африці. Стародавній стілець-трон можна побачити сьогодні в одному із залів каїрського Національного музею. Це трон фараона Тутанхамона, зроблений з кедра і оббитий листовим золотом. На спинці барельєфне зображення фараона, увігнуте сидіння, ніжки у вигляді левових лап. Крім стільців-тронів, в ті далекі часи виготовляли табуретки, а також складні стільчики з X-подібним перехрестям ніжок. Все це начиння багато прикрашалося різьбленням, пластинами із золота і слонової кістки.
Стародавні греки і римляни багато запозичили у виготовленні меблів з досвіду єгиптян, одночасно розширюючи «асортимент». З’явилися крісла з бронзи і мармуру, стільці на схрещених ніжках у вигляді рогів.
А потім… З крахом античної цивілізації про стільці як такі взагалі забули. Виробництво меблів в Європі в середні віки не успадкувало античних традицій і розвивалося, так би мовити, з нуля. У ранньому середньовіччі навіть в королівських замках за обідній стіл сідали на грубо збиті лави або взагалі на гладкі дошки, поставлені на козли. Подекуди для «одиночного сидіння» робили табурети з обрубків стовбурів дерев. Приблизно такими ж були і руські меблі: лавки вздовж стін, важкі масивні табурети.
У десятому – дванадцятому століттях, в епоху розквіту романського стилю, з’явилися вже не тільки міцно збиті громіздкі табурети на трьох ніжках і заново народилися масивні крісла з високими спинками, але і фільонки стільці, що підтвердили розкопки стародавнього Новгорода. Як було спочатку і в Єгипті, сидіти на кріслах, тронах у феодальній Європі могли тільки високопоставлені особи – королі, герцоги та інша знать. Кажуть, що саме ці вельможі вперше «винайшли» м’які крісла – досить широкі, на які укладали подушки і звірині шкури так, щоб з трьох сторін закривати себе від протягів і холоду – частих гостей в кам’яних замках. Крісла феодалів вважалися символом влади, ніхто інший не смів сісти на них. Деякі вельможі накладали навіть на свої крісла ланцюги з замком, щоб ніхто в їх відсутність не осквернив місце для сидіння.
Епоха Відродження принесла з собою «відкриття» досягнень античної цивілізації. Це позначилося і на меблях. Поступово вона стала перетворюватися в твори мистецтва. «Згадали» в епоху Ренесансу і про стільці. Їх форма обумовлювалася, як правило, панівним художнім стилем, функцією, характером матеріалу. У період розквіту готики на спинках стільців з’являються родові герби. З розвитком стилю рококо на зміну класичним монументальним формам приходять витончені, легкі стільці з тонкими ніжками. З’являються комплекти, гарнітури.
У шістдесятих – сімдесятих роках позаминулого століття виробництво меблів подешевшало, з’явилися гнуті, так звані віденські меблі, цілком доступна будь-якому покупцеві. Така історія створення стільців.
Автор: В. Рощаховський.