Походження давніх слов’ян
Питання, коли і яким чином утворилися слов’янські народи — українці, білоруси, поляки, чехи, словаки, лужичани, серби, хорвати, болгари, — викликав інтерес здавна. Слов’янські народи досі розмовляють на близьких між собою мовах, а в порівняно недавньому минулому — до VI—VII століть нашої ери, як вважають лінгвісти,— існувала спільна слов’янська мова. Руський літописець на початку XII століття добре знав про спорідненість слов’ян, відрізняв їх від інших племен, які говорили на своїх мовах, і не сумнівався в загальному походженні слов’ян: «…Сіли слов’яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. І від цих слов’ян слов’яни розійшлися по землі і прозвалися іменами своїми, де хто сів, на якому місці».
Вперше слов’яни під своїм власним ім’ям згадуються вже на початку VI століття візантійськими письменниками. В цей час вони дійсно жили на землях північніше Дунаю і здійснювали майже щорічні набіги на територію Візантії. Але заселяти землі південніше Дунаю вони почали лише наприкінці VI і VII столітті — племена слов’ян розселилися в Македонії і Фракії, доходили до Пелопоннесу та Малої Азії. У 581 році слов’яни «розтеклися по землі, осіли на ній панами, як на своїй, без страху» (Іоанн Ефеський). Але жили вони не тільки по Дунаю. За відомостями історика Йордана (середина VI століття) слов’яни «…походять від одного кореня і нині відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавенів»; від північного схилу Карпат, «починаючи від місця народження річки Вістула (Вісли), на безмірних просторах розташувалося багатолюдне плем’я венетів»; склавени живуть між Віслою, Дністром і Савою; анти — від Дністра до Дніпра, там, де Чорне море утворює вигин. У VII столітті слов’яни відомі на Ельбі (хроніка Фредегара).
На якій же території і коли склалася слов’янська єдність? Де їх прабатьківщина? Цими питаннями вже давно займаються вчені багатьох країн і різних спеціальностей — історики, лінгвісти, антропологи, етнографи, археологи. Існує багато гіпотез і припущень — теорія про дунайську прабатьківщину слов’ян, вісло-одерську, дніпровсько-західнобугську та інші. Але жодна з них поки не може вважатися доведеною. Звичайно, це питання має вирішуватися комплексно, із залученням даних багатьох інших наук, адже кожна з них володіє своїми можливостями і методами дослідження.
У археологів, як і у вчених інших спеціальностей, ще багато невирішених і спірних питань, існують різні і часто протилежні точки зору на ранню історію слов’ян. Тут буде викладена лише одна точка зору, яка мені видається найбільш обґрунтованою.
Археологи вивчають матеріальну культуру давно минулих епох. Скрізь, де жили люди, у землі є їх сліди — загублені або кинуті речі, уламки глиняного посуду, нижні частини будинків, печі, поховання померлих. Звичайно, древня матеріальна культура постає перед археологами в збідненому вигляді — цінні речі рідко залишаються в землі, а предмети з органічного матеріалу (дерево, тканини) не завжди зберігаються. Але так само, як з черепків можна склеїти цілий горщик, так по залишках фундаментів можна реконструювати житловий будинок, а по речам з багатьох розкопаних поселень і могильників відновити загальний вигляд культури давніх людей. Кожному народу властива своя матеріальна культура. Правда, якісь риси, пов’язані з кліматичними умовами, рівнем розвитку господарства, можуть бути загальними у багатьох народів, але деякі її особливості — конструкція будинків, деталі поховального обряду, побутове начиння, одяг і орнаменти — є характерними етнографічними ознаками. І такі традиційні риси культури зазвичай живуть довго, хоча і поступово змінюються з часом, але за життя одного народу можна простежити їх еволюцію.
Етнографічні риси в якійсь мірі зберігаються навіть при зміні життя населення, розвитку його господарства, змішуванні з іншими народами і появі чужих впливів. Різка ж зміна всіх сторін матеріальної культури свідчить, як правило, про появу нового населення. Тому для визначення етнічної приналежності «безголосих» археологічних культур необхідно простежити їх зв’язок з культурами, належність яких до певного народу добре засвідчена писемними джерелами. Так, за численними письмовими джерелами відомо, наприклад, що в IX—X століттях слов’яни заселяли велику територію Східної і Центральної Європи, а матеріальна культура цього часу вже давно і добре вивчена археологами. Йдучи від відомого до невідомого в глиб століть, простежуючи еволюцію культур, археологи намагаються виявити і вивчити слов’янські культури більш раннього часу. Такий «ретроспективний» метод є зараз найбільш надійним при археологічних дослідженнях.
Дослідженнями останніх років встановлено поступовий розвиток слов’янських культур починаючи з V століття нашої ери. Рання культура слов’ян (V—VII століття) умовно названа «празькою» — за місцем перших знахідок в околицях Праги. Ця культура була поширена на величезній території — від Дніпра на сході (її знахідки є в околицях Києва і в самому місті, на Старокиївській горі) до середньої течії Ельби і Заалі на заході, від узбережжя Балтійського моря та Прип’яті на півночі до Середнього і Нижнього Дунаю на півдні. Але не вся ця територія була заселена слов’янами одночасно, вони тут розселялися поступово. Найбільш ранні знахідки (V — середина VI століття) відомі на землях Північно-Західної України по Середньому Дніпру і його притоках, на правих притоках Прип’яті, по верхній течії Дністра і Пруту та на землях Південної Польщі, в басейні Верхньої і Середньої Вісли і по правим притокам Одри.
В VI ст. пам’ятки празької культури з’являються на північ від Нижнього Дунаю на землях сучасної Румунії, де слов’яни були вперше виявлені візантійцями. Південніше Дунаю, на території Болгарії, вони з’являються лише наприкінці VI—VII століть, що теж відповідає даними письмових джерел про розселення слов’ян. З середини VI століття слов’янські пам’ятки поширилися на територію Чехії і з кінця VI століття — по середній течії Ельби, тоді як більш північних областей, аж до узбережжя Балтійського моря, вони досягли лише в VII столітті.
Поступове поширення пам’яток празької культури повністю узгоджується з історичними свідченнями про слов’янське розселення, але археологічні матеріали значною мірою уточнюють і конкретизують ці свідчення.
Слов’яни у той час жили в невеликих поселеннях, в кожному з яких було не більше десятка будинків. Такі поселення археологи знаходять при розвідках на берегах річок і струмків за наявності там культурного шару — чорної гумусованої землі й уламків стародавнього посуду. При розкопках виявляється картина життя людей у таких поселеннях. У маленьких будинках, розкиданих без певного порядку, жили невеликі сім’ї, які вели спільне для всіх жителів поселення господарство, так як господарські будівлі (сараї, погреби) були сконцентровані в стороні від хат. Займалися вони землеробством (знайдені обгорілі зерна жита і проса та їх відбитки на глині, кам’яні жорна для розмелу зерна, ями-сховища), скотарством (в культурному шарі поселень зустрічається багато кісток свійських тварин — корів, кіз, овець, коней) і домашніми ремеслами (виготовленням глиняного посуду, обробкою дерева і шкур, ткацтвом).
Землеробство було ще підсічним, тобто випалювалися ділянки лісу і потім зерно висівали прямо в золу. При такому землеробстві не потрібні були орні знаряддя, і їх справді не знаходять при розкопках. Врожаї така випалена ділянка давала дуже недовго і вимагала великої затрати праці великого колективу. Цим характером землеробства і було обумовлено існування невеликих родових селищ, які недовго перебували на одному місці — їх мешканці освоювали нові землі і лише іноді, через десятиліття, повертались на старе місце.
Будинки на поселеннях були трохи заглиблені в землю на півметра-метр. Це були квадрати, в кутах яких стояли вертикальні стовпи і в їх пазах кріпилися горизонтально покладені колоди стін. Дахи були двосхилі і спиралися на додаткові стовпи, що стояли посередині стін, і самі стіни. У кутку будинку, зазвичай навпроти входу, складали піч з каміння, іноді грубо обтесаних у вигляді плит. Камені були складені без сполучного розчину, і коли горів вогонь, дим виходив між каменів. Такі будинки відомі по всій території поширення празької культури, крім північних районів Польщі та Німеччини, де з-за кліматичних умов і глибокого промерзання ґрунту не будували напівземлянок, а жили в наземних неглибоких будинках.
Зазвичай знаходився поблизу поселення і могильник. Правда, їх відомо небагато — могильники важко шукати, вони нічим не відзначені на поверхні. Крім того, багато з них до теперішнього часу знищені оранкою. Померлих спалювали на вогнищі, і перепалені кістки збирали в глиняний горщик — урну, яку ставили у неглибоку ямку під дерном. Могильники такі ж невеликі, як і селища, і у них нараховується, як правило, 10-20 поховань.
На поселеннях та могильниках зустрічається мало металевих прикрас — їх берегли і несли з собою. Крім того, у слов’ян в той час, як і в багатьох місцях пізніше, не було прийнято носити багато прикрас. Зате часто трапляються маленькі залізні ножі, серпи, цвяхи, іноді скляні намистини, уламки кістяних гребенів, поодинокі застібки — фібули і поясні пряжки з заліза і бронзи. Але зате знайдено багато глиняного посуду — горщиків, мисок, сковорідок, іноді цілих, але найчастіше їх численні уламки. Саме з цим матеріалом в основному і доводиться працювати археологу.
Глиняний посуд (кераміка) широко вживалася в побуті, і робили її вручну, без гончарного кола, ймовірно, в кожному будинку. При цьому посуду, як і завжди і скрізь, надавали свою традиційну форму, яка зберігалася століттями і лише поступово і послідовно видозмінювалася. Кожна спільність людей — племена, групи племен або цілі народи — мали свій специфічний посуд, тому саме кераміка є основою при виділенні ранньосередньовічних культур. Добре відома кераміка прибалтійських народів, фінських племен кочівників (алан, болгар, аварів), різних германських племен. Для слов’янської празької культури були характерні високі стрункі горщики, що розширюються у верхній частині, мають округлі «плічка» і коротке пряме горло. Такі горщики у великій кількості знаходять по всій території поширення празької культури.
Слов’яни, розселяючись на нових землях, приносили туди особливості своєї культури — житла-напівземлянки з печами з каменів, поховання урн, кераміку. Але при цьому слов’яни в якійсь мірі змішувалися з місцевим населенням, і в їх культурі з’являлися нові риси — дакійські на Нижньому Дунаї та в Прикарпатті, германські на Ельбі, балтські на сході. Впливи місцевих культур надали культурі слов’ян вже в VI столітті деяке локальне розмаїття. Але в цілому культура слов’ян у цей час ще зберігала дивовижну спільність. Цей період в історії слов’ян (V—VII ст.) відповідає останньому етапу існування загальнослов’янської мови, коли в ній вже виділяються окремі діалекти, однак внаслідок традиції вона у всьому істотному зберігає свою єдність.
Подальший розвиток культури слов’ян, починаючи з другої половини VII століття, на окремих територіях йшло по-різному. Це було викликано різними історичними умовами, що склалися у величезному слов’янському ареалі. В Подунав’ї найбільше відчувалися зв’язки з розвиненими ремісничими центрами Візантії. В середині VІІ століття землі південніше Дунаю були зайняті кочівниками-болгарами, які принесли сюди свою розвинену культуру. Північніше Дунаю поширилася культура аварів, і при змішуванні зі слов’янською створилася своєрідна слов’яно-аварська культура. У західних областях сильніше відчувалися впливи германських культур. Найбільш послідовно і безперервно слов’янська культура розвивалася на землях Північно-Західної України, що призвело в кінцевому підсумку до створення давньоруської культури.
Послідовний розвиток простежується у всіх сторонах матеріальної культури. Стовпові напівземлянки поступово змінюються будівлями зі зрубною конструкцією стін, поширюються поховання під курганими насипами, які зберігаються ще й у X—XII століттях, з’являються великі села і укріплені селища, багатшим стає набір металевих речей, серед них стають звичайними орні знаряддя, видозмінюється кераміка і в кінці IX століття її вже роблять на гончарному крузі.
Поступовий розвиток культури, зокрема хронологічна шкала кераміки, дозволяє датувати матеріал з точністю до 50 років. Помітне зрушення в рівні господарства і суспільних відносин відбувся у VIII столітті, коли поширилося пахотне землеробство, з’явилися ремісничі центри і у зв’язку з цим на зміну невеликим родовим селищам прийшли великі села, жителі яких вели вже індивідуальне господарство і були об’єднані у сільські територіальні общини. Все це створило передумови для виникнення в X столітті слов’янських держав.
Послідовний розвиток культури празького типу, її зв’язки з пізнішими достовірно слов’янськими культурами дають археологічні докази слов’янської приналежності цієї культури. Підтверджується це і відомостями письмових джерел про розселення слов’ян, даними лінгвістики про поширення спільнослов’янських назв річок на тій же території.
Інші культури V—VII століть, відомі на землях, в пізніший час заселених слов’янами, зокрема культура населення Верхнього Дніпра і Десни, не мають зв’язку з подальшою достовірно слов’янською культурою. Культура Верхнього Подніпров’я та Подесення відрізняється від празької по конструкції будинків, за обрядом поховання, за складом металевих речей і за формами посуду. У VIII — IX століттях вона припиняє своє існування і на її території поширюється інша культура, характерна для земель Північно-Західної України, що виникла на основі празької культури. Таким чином, у Верхньому Подніпров’ї в кінці I тисячоліття відбувається зміна культури, яку можна пояснити тільки приходом нового населення. За лінгвістичними даними, на цій території були поширені балтські назви річок і озер, а слов’янські назви відносяться вже до східнослов’янським, тобто виникли не раніше VIII століття. В цей час сюди, мабуть, і прийшли слов’яни.
Візантійські письменники в VI столітті розрізняли слов’ян і антів. Ці племена жили на різній території, здійснювали самостійні напади на Візантію, укладали сепаратні союзи з візантійцями і з аварами, іноді билися один з одним. Але в той же час «племена слов’ян і антів схожі за своїм способом життя, за своїми правами, по своїй любові до волі» (Маврикій), «…у них усе життя й закони однакові… у тих і інших одна і та ж мова» (Прокопій Кесарійський). Ці свідоцтва знаходять відображення і в археологічному матеріалі. На землях антів між Дністром і Дніпром, на Пруті і північніше Дунаю була поширена в V—VI століттях змішана культура, в якій можна виділити принаймні три компоненти.
Один з них пов’язаний з культурою місцевого давнього населення і характеризується своєрідними житловими будівлями, своїми формами посуду — биконічними і округлими горщиками, великою різноманітністю прикрас. Другий компонент складають риси культури кочівників — житла-юрти і теж своя кераміка. І третій компонент, який з часом витісняє інші і стає панівним, — це культура празького типу з усіма її характерними особливостями. Отже, можна вважати, що анти — це група слов’ян, культурі яких місцеве населення додало деякі етнографічні риси, що ймовірно проявлялися, і в їх одязі. Вже в VII столітті місцеві традиції поступово загасають, і назва антів зникає (останній раз анти згадуються в 602 році).
Таким чином, на мою думку, для слов’ян V—середини VII століття була характерна загальна культура, яка стала основою розвитку багатьох слов’янських культур пізнішого часу. Найдавніші знахідки цієї культури розташовані на захід від Середнього Дніпра, по верхів’ях Дністра і Пруту, на середній і верхній течії Вісли і по правим притокам Одри. Ймовірно, десь на цій території вона і склалася, але поки що більш ранні пам’ятки слов’ян невідомі. Витоки слов’янської культури губляться у бурхливий період «епохи переселення народів», коли зі сходу на Європу рухались полчища гунів, варварські народи прагнули на південь, до кордонів ослабленої Римської імперії, відбувалося змішання народів і культур. Пошуки слов’янської культури цього часу вимагатимуть ще великої і кропіткої роботи археологів. Поки є лише безліч припущень і робочих гіпотез, жодна з яких ще не обґрунтована належним чином.
Автор: Павло Чайка, головний редактор історичного сайту Мандрівки часом
При написанні статті намагався зробити її максимально цікавою, корисною та якісною. Буду вдячний за будь-який зворотний зв'язок та конструктивну критику у вигляді коментарів до статті. Також Ваше побажання/питання/пропозицію можете написати на мою пошту pavelchaika1983@gmail.com або у Фейсбук.