Золото гунів
Самий захід Криму. Зліва — берег і море, праворуч — горбисті степи Тарханкуту. Потім трактор повертається, і все міняється місцями. А по чорній ріллі, що залишається за плугом, не поспішаючи стрибають білі чайки. Власне, і дивитися не треба: орють тут не перший рік, скеля лежить глибоко під шаром чорнозему, можна брати і глибше… Але тільки тракторист хотів опустити плуг, трактор здригнувся, сіпнувся, одна з борозен відразу стиснулася, стала рваною, нерівною, а ззаду, поряд з уламком лемеші, висунувся з-під землі кут білої кам’яної плити. Тракторист полегшив душу міцним слівцем. Знову, мабуть, що-небудь старовинне? Від руїн на березі, де кожен рік копаються археологи, далеко, але звідки ж інакше бути цьому каменю? І коли, метрах в тридцяти від першого, плуг ще раз спіткнувся об другий такий же, тракторист вирішив махнути рукою на наказ бригадира і брати дрібніші.
На тому справа й скінчилася. Поле було зоране, потім засіяне, а камені залишилися лежати. Так їх і побачила Ольга Давидівна Дашевська, кандидат історичних наук, співробітник Інституту археології, коли, разом зі своїм загоном, приїхала сюди продовжувати розкопки Беляуса — маленької грецької фортеці IV століття до нашої ери.
Беляус був не єдиною грецької фортецею на Тарханкуті. Стародавні греки, які здійснювали довгий шлях на своїх кораблях з Еллади до північних берегів Чорного моря, освоювали Кримське узбережжя поступово. Степами Причорномор’я володіли скіфи-кочівники, «царські скіфи», як назвав їх «батько історії» Геродот. Греки купували в скіфів зерно і рабів, придивлялися до зручних гаваней і корабельних стоянок, закладали торгові факторії, які виростали у фортеці, селилися навколо, закладали міста і мало-помалу починали прибирати до рук навколишні землі, де процес колонізації повторювався в тому ж порядку.
Західне узбережжя Криму з родючими землями біля моря в IV столітті до нашої ери захопив Херсонес — одне з найбільших грецьких міст-колоній, що поступово перетворилося в самостійну державу. Беляус входив колись у систему оборонних споруд херсонесців, які захищали сільськогосподарські угіддя від набігів скіфів.
На Беляусі була розкопана квадратна сторожова вежа, частина оборонної стіни, колодязь з питною водою, ями-сховища, куди сипався урожай. У шарі землі, що приховувала руїни, археологи виявили уламки посудин, глиняні грецькі статуетки, залишки написів. Деякий час Беляус був у руках скіфів, які теж укріплювали його. В 108 році до нашої ери об’єднані скіфи напали на володіння Херсонеса, захопили їх і навіть загрожували самому місту. Перипетії цієї війни давно відомі з подячного напису на честь Діофанта, полководця понтійського царя Мітрідата Євпатора. Діофант з військом переплив Чорне море, висадився в Херсонесі та в двох походах не тільки повернув херсонесітам їх володіння, в тому числі і Беляус, але й остаточно розгромив скіфів.
Мабуть, за той рік або півтора, коли скіфи сиділи в Беляусі, в культурному шарі пам’ятника відклалася велика кількість черепків посуду скіфського, упереміш з грецьким.
І все-таки, як не були цікаві знахідки, якими дарував археологів Беляус, тут, як і в усьому Західному Криму, не було ще жодного разу знайдено поховань давніх греків. Ось чому у О. Д. Дашівської тьохнуло серце, коли вона побачила на чорній ріллі вивернуті вапнякові плити: склепи! Камені не могли бути частиною стін — план фортеці в загальних рисах вже ясний. Залишки якого-небудь житла за межами стін? Не схоже. Отже, перший грецький могильник на Тарханкуті!
Досвід і передчуття не обдурили. По мірі того, як розчищалася рілля навколо цих кам’яних блоків, з-під землі виступали два абсолютно однакових прямокутника, складених з тесаних брил. Два склепи, зовсім однакові по конструкції і розмірам, як два брати-близнюки: похоронна камера два три метри і довгий хід у неї — дромос.
Але в склепи, могили, археолог рідко потрапляє першим — зазвичай він йде слідом за грабіжниками давнини. Зброя і коштовності — ось за чим полювали стародавні «осквернителі могил», часто одноплемінники похованого. Втім, точно визначити, хто саме пограбував ту чи іншу гробницю, надзвичайно важко. І археологу, який наштовхнувся на таке пограбоване поховання, залишається лише скрупульозно відновлювати послідовність дій грабіжника, а на питання уявної графи протоколу — ім’я, національність, походження відповідати лаконічно: «шукай вітру в полі!
На Беляусе все було ніби так само. Перший склеп був пограбований дочиста. В землі, що заповняла похоронну камеру, потрапляли всі уламки кісток, дрібні черепки, знайшли велику раковину каурі з просвердленою дірочкою — колись вона служила підвіскою до намиста… Було схоже, що грабіжники навіть підмели підлогу. І тільки в однієї зі стін, на вимостки з кам’яних плиток, лежали череп коня і кістки чотирьох його ніг. От і все.
«Фортуна поскрипіла колесом і помчала далі». Але залишався ще один склеп. І він винагородив археологів за всі труди і переживання, хоча і тут теж не обійшлося без «ложки дьогтю». Грабіжники побували і тут. Вони не церемонилися з кістками похованих. 22 скелета були перемішані і розкидані в безладді по всій похоронній камері. Як видно, пожива була непогана, тому що серед кісток О. Д. Дашевська змогла зібрати дві нитки скляних і агатових бус, окремі сердоликові намистини і дві фібули-брошки, на які не зазіхнули грабіжники. Саме ці фібули і дозволили встановити час спорудження другого склепу, а стало бути, і першого — I століття нашої ери.
Це підтвердили й інші знахідки. З шматочків, уламків археологи зібрали і склеїли маленькі кубки для вина, чашечки, вкриті червоним лаком, дві скляні геми — вставки для перснів.
Але хто ж пограбував могили? Греки? Ні, греки дуже шанували мертвих, щоб їх грабувати. Тоді скіфи? Однак серед похованих були і скіфи — до цього часу войовничий народ, два століття тому потерпілий поразку від Діофанта, елінізувався, змішався з греками і навіть, як можна судити з ліпних скіфських судин і світильника, поділяв з греками і могили. А поховання своїх одноплемінників скіфи вшановували не менше, ніж греки.
О. Дашевська звернула увагу на одну особливість першого склепу, яка не відразу впадала в очі. У другому склепі підлога викладена кам’яними плитками суцільно, а в першому частина плиток була знята і тільки під черепом коня вони утворювали правильну вимостку. А що якщо цю вимостку зняти? І, до речі, звідки тут кістки коня?
Під плитками виявився інший шар плиток! Це вже було цікаво. А коли зняли і другий шар, археологи побачили довгу пляму засипану в могильній ямі…
Хвилювання археологів досягло вищої точки, коли під пензликами і ножами копальниками спочатку з’явився людський череп, проступили обриси скелета, проржавілі залізні вудила, залізний дзвіночок, викладений зсередини для милозвучності бронзою, і — срібло!
Першою знайшли масивну срібну пряжку від поясного ременя — товсту, литу, з золотою інкрустацією. Потім, вже менші, але такі ж масивні пряжки опинилися біля ніг — застібки чобіт. В ногах лежали срібні бляхи від вуздечки — товсті, схожі на ручні годинники, і золочені наконечники ременів. А під черепом, біля лівої скроні, — чудова золота сережка, прикрашена вставками з кольорового скла! Але сама дивна знахідка лежала біля стінки могильної ями: фігурка осла, згорнута з листового золота!! Судячи по формі, золота пластина, що покривала колись дерев’яну фігурку, слугувала то відзнакою, чи то якимось незрозумілим символом…
Поховання було напрочуд багатим. Але що ж грабіжники? Значить, вони його пропустили? Ні, в тому-то й справа, що ні! В цій могилі лежав… якщо не сам грабіжник, то непряма причина грабежу, який вчинили тут його товариші і родичі! В першу чергу про це свідчили самі речі. І пряжки, і вудила належали не скіфам і не їх степовим сусідам, а гунам — войовничому кочовому народу, який прийшов з монгольських степів в IV столітті нашої ери у степи Причорномор’я.
Гуни пройшли південь Східної Європи і вторглися в Західну. Частина їх, переправившись взимку по льоду Керченської протоки в Крим, пройшла його з кінця в кінець, сіючи смерть і руйнування. Та й сам череп ясно говорив, кому він належав. Деформований Череп — здавлений з боків і витягнутий вгору. Так спотворювали черепа своїм дітям гуни.
По кістках можна було навіть визначити, що небіжчик — хлопчик дванадцяти-чотирнадцяти років.
Тепер загадки не існувало. Гуни адже ховали своїх небіжчиків у чужих, насипаних до них курганах. А над беляускими склепами були кургани, у всякому разі в ту пору. Цей хлопчик був сином вождя, воєначальника, а може бути, «був» хлопчиком для розваги. Інакше навряд чи його відправили б у загробний світ з такими прекрасними речами. Чи помер він сам? Або був убитий? Так чи інакше, а поховати його було потрібно. І для цієї мети гуни вибрали один з беляусских курганів.
Напевно, найменше вони думали про грабіж. Але коли, копаючи могилу в насипу, натрапили на стародавній грецький склеп, спокуса виявилася занадто великою. Склеп був пограбований, вичищений, а потім вони поховали в ньому власника золотого осла. А над могилою, як було прийнято у гунів, поклали шкуру коня з головою і залишками ніг. Ось звідки взявся кінський череп, що так здивував спочатку археологів.
А потім, напившись кумису на тризні і об’ївши ребра цього самого коня, одноплемінники покійного вже свідомо розкопали і пограбували другий склеп. Очищати його від кісток їм було ні до чого… І в купі перемішаних скелетів збереглися грецькі та скіфські кубки, сердоликі і гагатові намистини, фібули, геми — все те, що допомогло вченим отримати першу дату і почати «слідство про осквернення могил». І закінчити його таким дивовижним відкриттям.
Автор: Андрій Нікітін.