З історії мов. Частина перша.
Вавилонська вежа
«Колись давним давно, — каже давньоєврейська легенда, — була на землі одна мова». І люди вирішили кинути виклик Богу: вони стали будувати вежу, щоб досягти самого неба. Бог злякався, бо подумав, що «у всіх у них одна мова», а тому «все, що вони вирішать зробити, буде можливо для них». Бог зійшов з неба і змішав мови, щоб люди не могли зрозуміти один одного. Вавилонська вежа залишилася незакінченою.
Ця історія, звичайно, вигадана. Але в ній, як у багатьох казках, є сенс. Коли люди єдині, вони можуть зробити все, що захочуть; і мова є знаряддям, з допомогою якого можна досягти єдності й порозуміння.
Чоловік проник на небо без вавилонської вежі. Льотчики і космонавти обживають не тільки блакитне небо, але і чорну міжзоряну порожнечу. Але… єдиної мови у людства немає досі. Потрапити на небо виявилося більш легким і досяжним завданням, ніж встановити єдину мову на Землі.
Чому ж так сталося? Адже «відмінність мов — одне з найбільших нещасть буття», як справедливо помітив великий філософ Франції Вольтер. «Загальна мова була би загальним благодіянням і сильно сприяла би єднанню і братерству народів». Чому ж все-таки ця проблема досі не вирішена? І саме головне — яким має бути спільна мова? Що це — якась обов’язкова для всіх людей «мова світу»? Чи мова-посередник, допоміжна мова, існуюча разом з іншими національними мовами?
Наша рідна мова, якою ми оволоділи з дитинства, є як би «рідним домом». Але щоб розмовляти з іноземцями, ми повинні залишати свій «дім». Чи можливо побудувати «штучний дім», користуватися яким могли б усі народи світу? І яким повинен бути цей «дім»? Якимсь величезним «наддомом», який поглине всі «рідні хати»? Або ж скромним «куренем», побудованим за необхідності? «Куренем», який ніколи не замінить «рідний дім» — рідну мову?
Для вчених відповідь на це запитання однозначна. Рідна мова для людини — невід’ємний засіб зв’язку зі світом і з іншими людьми. Вона нерозривно пов’язана з історією народу,- національною культурою. І тому вона не може бути замінена ніякою «надмовою», ніякою штучно вигаданою «загальною мовою».
І якщо говорити про «мови світу», то мова може йти тільки про мову-посередника, «курень», а не «наддім». Мові-посереднику, якою користуються лише при розмові з іноземцями — і тільки.
Живі мови
За останні три століття було створено кілька сотень проектів штучних мов. Їх творці заявляють, що вони нарешті винайшли «справжню» мову-посередник…
Історія мов-посередників налічує не одну сотню і навіть тисячу років (а може бути, і десятки тисяч!). У первісних племен як вимерлих, так і таких, що донині стоять на рівні розвитку кам’яного віку (корінних жителів Австралії, бушменів, папуасів і т. д.) використовується в якості мови-посередника своєрідна «мова жестів».
Особливо розвинена була «мова жестів» у індіанців прерій Північної Америки. Численні племена сіу, кэддо, алгонкінів та інших говорили на мовах, що абсолютно відрізняються одна від одної. Єдиним засобом спілкування були жести. Мова жестів була зрозуміла всім індіанським племенам від Канади до Техасу; з її допомогою можна було розповісти про що завгодно — від простих запитань і відповідей до переговорів про союз між племенами, до складної легенди чи казки.
Звичайно, ні в природі, ні в інших народів, що мають мову жестів, ця «мова-посередник» не замінює звукової мови. Вона служить лише допоміжним засобом спілкування. На більш високій стадії розвитку з’являються і звукові мови-посередники. З розвитком рабовласницьких суспільств, виникненням держави у такій мові стали зацікавлені не тільки купці і мандрівники, але і політики, і правителі. Адже під владу могутніх монархій потрапляли десятки і сотні різних племен і народів.
Переможці не церемонилися з підкореними. Вони нав’язували їм свою мову. Всі державні документи, всі закони, всі накази оголошувалися і записувалися на мові владик, будь це ассірійці або ацтеки, єгиптяни або майя.
Імперії і царства руйнувалися і разом з ними закінчувалася тиранія «державної мови». Але багато мов переживали імперії і довгий час служили «міжнародним засобом зв’язку», яким користувалися купці, мандрівники, вчені і навіть письменники різних країн. Так було з шумерською мовою за кілька тисяч років до нашої ери. Так було в більш близькі до нас часи з латинською мовою, що пережила Римську імперію більш ніж на десять століть.
Але епоха середньовіччя закінчилася — і разом з нею скінчилося панування латини. У Франції, Італії, Росії, Англії, Іспанії та інших країнах Європи народжується національна культура; і не на мертвою латиною, а живою мовою свого народу пишуть Данте і Рабле, Сервантес і Шекспір. Проходить ще трохи часу, латинь перестає бути «міжнародною мовою вчених». Занадто мало в ній слів і термінів, щоб виразити за допомогою її всі технічні, наукові, культурні досягнення нового часу. Перестає бути «міжнародним засобом спілкування» і інша мова — арабська, «латина» Азії та Африки. Як би не процвітала держава, скільки б народів і племен вона не підпорядкувала, їй не «скасувати» мову, на якій говорять підкорені, бо рідна мова «потрібна як повітря»
Напівреальні мови
Чотири тисячі років тому в долину Інду вторгся народ, що називався «арії». Поступово він підпорядкував собі і долину другої великої річки Індії — Ганг, поширився по всьому Індостану. Але єдиної централізованої держави у аріїв не було — і в силу цього мова стала розпадатися на безліч діалектів. Кожне плем’я мало свою школу жерців. Кожна жрецька школа по-особливому читала звуки давніх священних книг. Мова дробилася все більше і більше з кожним роком зріла необхідність спільної мови-посередника.
…І така мова була створена. Називалася вона «санскрит» — похідне від «сам-скритас», що означає «досконалий», «очищений», «святий». Робота над санскритом остаточно була завершена браміном Паніні, який жив двадцять п’ять століть тому, в V столітті до нашої ери. Паніні виробив струнку граматику санскриту і створив писемність. Його праця була викладена незвично. Втім, для того часу. В наші дні математичний логік або математичний лінгвіст прийняв би твір Паніні за роботу одного зі своїх колег, бо це перший в історії мовознавства зразок точного вивчення мови.
Праця Паніні складалася з коротких висловів — їх було близько чотирьох тисяч. Точними, суворими прийомами, що нагадують прийоми сучасної науки про мову, описував геніальний давньоіндійський вчений весь лад санскриту. За короткий час санскрит став мовою всіх культурних індійців.
І латинь, і арабська мова були мовами «природними». Санскрит ж, його мовна конструкція, були штучно створені. І ця конструкція виявилася настільки гнучкою і вдалою, що санскрит не зник і по цю пору. Він не тільки є мовою стародавньої культури і літератури, але і сполучна ланка між мовою давнини і сучасними, новоіндійськими мовами — хінді, бенгалі та іншими.
У 1951 році молода республіка Індія провела перепис населення. 555 осіб на питання анкети: «Ваша рідна мова?» відповіли — «санскрит». Для всіх численних мов Індії санскрит є джерелом створення сучасної термінології: політичної, наукової, технічної. Навіть у Конституції Республіки Індії в особливій статті йдеться про важливість цієї мови, створеної 25 століть тому.
Паніні створив, а, вірніше, «організував» мову. Приблизно те ж (правда, не настільки педантично) зробили в IX столітті для мови слов’янської Кирило та Мефодій. Їх називають апостолами; але правильніше їх, звичайно, назвати вченими, бо не апостольський дар, а геніальна інтуїція мовознавця дозволила їм створити граматику і писемність загальнослов’янської мови.
Довгий час ця «загальнослов’янська» або «церковнослов’янська» мова була мовою культури Київської Русі та інших слов’янських держав. Вона послужила велику службу при зародженні української держави. І тільки коли розвинулися та зміцніли національні мови — українська, білоруська, польська, російська, чеська, болгарська, мова Кирила і Мефодія перестала бути мовою літератури та культури слов’ян.
Зараз нею користується тільки православна церква, та й то не завжди. Усілякі «аще» і «обрящите» не звучать в нашу епоху, і навіть церковники змушені говорити з паствою на звичайній мові. Точно так само і в католицькій церкві, де офіційною мовою є латинь, при проповідях церковникам волею-неволею доводиться звертатися до звичайної, «живої» мови.
І санскрит, і загальнослов’янська мова можуть служити мовами-посередниками лише для людей, що говорять на близьких одна до одної, на споріднених мовах. А як бути в тому випадку, якщо доводиться стикатися з мовами, зовсім на рідну не схожими? Ніякого штучного «регулювання» їх бути не може. Кирило і Мефодій знайшли загальні правила, загальні закони, що лежать в мовах племен русичів і полян, древлян та інших слов’янських племен. Але не можна знайти «загальну граматику» з такою мовою, як угорська або естонська, хоча ці народи — сусіди слов’ян. Як бути в такому випадку?
І тоді в голові людей стала складатися думка: а чи не можна створити мову-посередник штучним шляхом? Не «відрегулювати» живу мову, як санскрит, а «створити» повністю?
Далі буде.
Автор: Ш. Лесовкін